Івана 12:9-19 – Ісус входить в Єрусалим
«А натовп великий юдеїв довідався, що Він там, та й поприходили не з-за Ісуса Самого, але щоб побачити й Лазаря, що його воскресив Він із мертвих. А первосвященики змовилися, щоб і Лазареві смерть заподіяти, бо багато з юдеїв з-за нього відходили, та в Ісуса ввірували.
А другого дня, коли безліч народу, що зібрався на свято, прочула, що до Єрусалиму надходить Ісус, то взяли вони пальмове віття, і вийшли назустріч Йому та й кричали: Осанна! Благословенний, хто йде у Господнє Ім’я! Цар Ізраїлів! Ісус же, знайшовши осля, сів на нього, як написано: Не бійся, дочко Сіонська! Ото Цар твій іде, сидячи на ослі молодому! А учні Його спочатку того не зрозуміли були, але, як прославивсь Ісус, то згадали тоді, що про Нього було так написано, і що цеє вчинили Йому. Тоді свідчив народ, який був із Ним, що Він викликав Лазаря з гробу, і воскресив його з мертвих. Через це й зустрів натовп Його, бо почув, що Він учинив таке чудо. Фарисеї тоді між собою казали: Ви бачите, що нічого не вдієте: ось пішов увесь світ услід за Ним!»
Навіть у сучасній західній культурі люди ще не зовсім розучилися тлумачити символи. Якщо людина надовго засне, а потім прокинеться, вийде на вулицю і побачить у вітринах магазинів панчохи з подарунками, вона здогадається, що наближається Різдво. Якщо, прокинувшись, вона побачить шоколадні чи фарбовані яйця, то вгадає, що наближається Пасха. А якщо увечері вона зустріне діточок, одягнених відьмами або кимсь страшніше, то здогадається, що настав Хеловін.
А якщо людина прокинеться і побачить, що люди набивають панчохи подарунками, одночасно поїдаючи шоколадні яйця? Мабуть, це збентежить її. Або ж це означає, що хтось задумав нове свято, хоче принести світу нову звістку? Так, саме так. От що сталося того дня, коли Ісус увійшов до Єрусалиму.
Була пора Пасхи, великого весняного свята, центрального для релігійного життя євреїв, – це свято зберегло своє значення і понині, на згадку про Вихід, коли Господь звільнив Свій народ від єгипетського рабства, і це звільнення відзначалося жертвопринесенням ягняти і переходом через Червоне море. Єврейська пасха мала власну символіку, і в оповіданні Івана образ Ісуса – Агнця Божого – цілком узгоджується з цією символікою. Але є в цьому епізоді інший сенс.
Входження Ісуса в Єрусалим супроводжує символіка іншого свята, що відноситься до іншої пори року, Хануки. Це свято Іван вже згадував у 10:22. Коли Юда Маккавей розбив язичницьких окупантів і очистив Храм (у 164 до Р.Х.), його прибічники увійшли до Єрусалиму, розмахуючи пальмовими гілками і торжествуючи (1Макк. 13:51, 2Макк. 10:7). І зараз, навесні, а не посеред зими, коли відзначається Ханука, прихильники Ісуса зустрічають Його з пальмовими гілками в руках.
Пояснення такого «накладення» символів довге шукати не доведеться. У Хануку Юда Маккавей заснував нову царську династію Юдеї. Послідовники Ісуса намагаються об’єднати Хануку з Пасхою, вони бачать в Ісусі істинного царя, що явився зайняти свій трон, і в той же час вірять, що тепер Господь раз і назавжди позбавить Ізраїль. Той же сенс має і осел, на якому їде Ісус (відсилання до Захарії 9:9, очевидне для євреїв, що добре знали Писання). Іван включає у свій текст відгомони інших пророцтв, а також псалмів, і всі натяки вказують в одному напрямі: Ісус – справжній цар, що явився нарешті звільнити Свій народ.
Іван включив цей епізод у сюжет про Лазаря. Історія Лазаря все ще не вичерпана. Ісус звільнив Лазаря від смерті, і величезний натовп, що зустрічає Ісуса біля воріт Єрусалиму, зібрався головним чином тому, що почув про нове диво. Ісуса радісно вітають не лише земляки з Галілеї, але й багато юдеїв. Останнє диво, підкреслює Іван, дало їм остаточно зрозуміти, хто такий Ісус.
Це останнє знамення, створене Ісусом за час земного служіння. Незабаром (12:37) Іван підведе підсумок: саме послідовність чудес показала галілеянам і юдеям, хто такий Ісус і навіщо Він прийшов. Але вибраний Іваном «рамковий сюжет» містить і інші – жахливі – натяки. Оскільки люди увірували в Ісуса через воскресіння Лазаря, первосвященики хотіли б убити і Лазаря теж. Як скаже трохи пізніше Ісус, хто переслідує пана, той переслідуватиме і раба (15:20).
Фарисеї, подібно до Кайяфи, відзиваються про послідовників Ісуса зневажливо, проте Іван обертає їх зневажливі слова в похвалу. У вірші 19 вони зневажливо говорять, що за Ісусом йде «весь світ», маючи на увазі неосвічений натовп, «що не знає Закону». Самі вони твердо вирішили дистанціюватися від прихильників Ісуса – за Ним йде світ, а не освічені євреї. Ми без зусиль можемо відтворити їх інтонацію. Фарисеї ставлять себе набагато вище за натовп, адже вони – знавці Тори, вони строго наслідують усі приписи, які прості люди і зрозуміти не в змозі.
Але тут же Іван намагається дати нам ще один натяк, який він повністю покаже в наступній частині розділу. Ісус прийшов у світ, тому що Бог полюбив світ (3:16). Він повинен знайти і врятувати також інших овець, а не тільки заблукалих овець Ізраїлю (10:16). Його смерть стане позбавленням не лише цього народу, але і всіх дітей Божих, де б не мешкали вони в цьому світі (11:52). Не випадково услід за зневажливою фразою фарисеїв Іван повідомляє нам про те, як деякі іноземці звернулися до учнів, бажаючи побачити Ісуса, причому Ісус сприймає цю зустріч як вірне знамення того, що незабаром Він завершить Свою місію. «І, як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну», – каже Він у вірші 32.
От предмет для роздумів і молитов, коли ми читаємо цей розділ. Кожен з нас – частина цього світу, і цілком імовірно, що до нашої околиці звістка про Нього дійшла не повністю, із спотвореннями. Можливо, у нас ще не стало відомо, що Він – істинний цар, істинний спаситель, що приносить єдину справжню свободу. Ми бачимо, як Він входить в Єрусалим, назустріч Своїй долі, і ми теж повинні взяти участь у цьому дійстві, у стражданні, що очікує на Нього. Ми повинні увійти до числа посередників, через яких Його звістка пошириться у світі.
Івана 12:20-26 – Зерно повинне померти
«А між тими, що в свято прийшли поклонитись, були й деякі геллени. І вони підійшли до Пилипа, що з Віфсаїди Галілейської, і просили його та казали: Ми хочемо, пане, побачити Ісуса. Іде Пилип та Андрієві каже; іде Андрій і Пилип та Ісусові розповідають. Ісус же їм відповідає, говорячи: Надійшла година, щоб Син Людський прославивсь. Поправді, поправді кажу вам: коли зерно пшеничне, як у землю впаде, не помре, то одне зостається; як умре ж, плід рясний принесе. Хто кохає душу свою, той погубить її; хто ж ненавидить душу свою на цім світі, збереже її в вічне життя. Як хто служить Мені, хай іде той за Мною, і де Я, там буде й слуга Мій. Як хто служить Мені, того пошанує Отець.»
У дитинстві, щоосені, я брав участь у зборі каштанів. Ми уважно стежили за тим, як зріють і починають обсипатися каштани – це відбувалося на рубежі вересня і жовтня. Зазвичай при падінні зелена колюча оболонка лопалася, а якщо ні, ми її надрізали. Усередині ховався темно-коричневий горіх, яскравий, красивий, сантиметра три в діаметрі. Красиві штучки, гладкі на дотик, приємні на вигляд. Можна зібрати кращі зразки і викласти їх рядком на поличку, але дітям, звичайно, це і на думку не спадало. Ми проколювали свої «горішки» посередині, затягували вузлувату нитку і починалася битва за виживання, точнісінько як у Дарвіна. Розгойдавши свій горіх у повітрі, ми обрушували його на горіх супротивника, і так знову і знову, поки слабкий не розлетиться на друзки. Нічия або перемога по очках не передбачені – слава чи смерть. Переможець вступав у чергову сутичку.
Лише один раз за все дитинство я поступив з плодом каштана так, як це передбачено природою. Вибрав найкращий – великий, блискучий – і не поніс його в школу для чергової битви, а посадив його в землю. Викопав ямку, підсипав піску, полив водою і увіткнув насінину так глибоко, як тільки міг. Чесно кажучи, я боявся, що даремно витратив відмінний горіх, проте навесні з’явився тоненький паросток, а через рік – вже молоде деревце. Минули роки, я давно не бував у тих місцях, але якщо ніхто не спокусився на нього, тепер там вже виросло велике дерево, яке у свою чергу по осені вкривається плодами.
Цю картину має на увазі Ісус, хоча спочатку Його слова здаються дивними. На пряме питання Він як би і не відповідає. Андрій і Пилип повідомили Його, що деякі «Геллини», тобто чужоземці, хочуть Його бачити. Ці «Геллини», очевидно, визнавали Бога Ізраїлю, приходили на свята, що відзначалися на Його честь, щось знали про те, як Бог рятував народ у минулому і які обіцянки дав на майбутнє. Здавалося б, Ісус мав відповісти: «Чудово! Ведіть чужоземців сюди, Я з ними поговорю». Замість цього Він розповідає якусь притчу про зерно і рослини, про життя і смерть, про пана і слуг. Чому? Що Він хоче цим сказати?
Якнайповнішу відповідь ми отримаємо в наступному епізоді, у вірші 32. Там Ісус скаже про те, як Він притягне до Себе всі народи, коли буде піднесений від землі. Іншими словами, якщо вже Геллини прийшли до Нього, якщо вони хочуть отримати в усій повноті благо від тієї місії, яку Він посланий виконати у світі, то Його відповідь на бажання Геллинів – довести до кінця Свою місію, виконати той подвиг, який доручений Йому Отцем. Тільки таким дивним і несподіваним чином неєврейський світ, світ «Геллинів» (велика частина тодішнього світу говорила грецькою, чому не-євреї називалися Геллинами) зможе, як і задумано Богом, прийти до Ісуса. Тоді язичники не просто «побачать» Його, про що вони просять у даний момент, але «прийдуть до Нього», притягнені могутньою любов’ю Бога, притягнені в спілкування з Ним і нове життя.
Слова Ісуса, які начебто не відносяться до справи, про зерно, що падає в землю і вмирає – це початок глибокої і повної відповіді. Тут Іван починає трохи відкривати перед нами головну таємницю – яким чином Бог рятує світ смертю Ісуса. Натяки ми вже чули, починаючи з першого розділу і зовсім нещодавно, у 11:52. Смерть Ісуса уподібнюється сівбі, смерті зерна. На абсолютно іншому рівні відбувається та ж трагедія, яка в малих масштабах здійснилася, коли маленький хлопчик наважився зарити в землю свій кращий каштан і навіки попрощався з ним. Трагедія обернеться торжеством: торжеством жертовної любові Бога, тієї любові, яка готова поглянути в обличчя смерті і здолати смерть. Тільки добровільним прийняттям смерті долається смерть, жертвою не лише заради Ізраїлю, але і заради всього світу, позначеного тут словом «Геллини».
Вірш 23, що скріплює цей уривок, свідчить про те, що ми досягли того моменту, до якого направляло нас усе євангельське оповідання. «Не прийшла ще година Моя!», – сказав Ісус Марії в 2:4; «Ніхто не наклав рук на Нього, бо то ще не настала година Його», – продовжує Іван у 7:30. Але тепер Ісус знає, що Його час настав: усі приготування завершилися, і велика подія, кульмінаційний момент жертви і звільнення, повинні відбутися. Той факт, що вже і чужоземці шукають Його в Єрусалимі, служить для Ісуса знаком, як служить для нас знайомий перший весняний лист – ми знаємо, яке число на Божому календарі. Зворотного ходу немає. Ісус піде назустріч цьому моменту і приготує його символічними діями (розділ 13), особливим вченням (розділи 14-16), а головне, молитвою (розділ 17).
І кожна віха на цьому шляху переконує: Ісус говорить не лише про Себе. Те, що Він повинен зробити, Він здійснює унікальним чином, самостійно протистоячи силам гріха і смерті, щоб усім іншим людям вже не довелося робити цього, але в той же час Він прокладає шлях, яким Його «слуги», Його послідовники підуть за Ним. Ймовірно, і це – частина виклику і заклику, зверненого як до Своїх, так і до «Геллинів». Якщо вони дійсно хочуть «побачити» Його, якщо хочуть упізнати Його і зрозуміти, що Він для них несе, то мають бути готові до того, що їх «посіють», як зерно, тобто що доведеться ризикнути усім, служачи Йому.
Образ «посіяного зерна», як ми знаємо з Римлян 6, допомагав раннім християнам зрозуміти, як ми «помираємо з Христом» у хрещенні і вірі. Грізний виклик – але з ним пов’язана обіцянка: «Як хто служить Мені, того пошанує Отець». Найвища «честь» для каштана полягає не в тому, щоб побити всі інші горіхи, а в тому, щоб згинути під землею і повернутися вже деревцем. Цей образ необхідно включити в число тих потужних євангельських притч і картин, які Іван викладає перед нами для нашого служіння, віри і молитви.
