Івана 11:1-16 – 11:17-27

Івана 11:1-16 – Смерть Лазаря

«Був же хворий один, Лазар у Віфанії, із села Марії й сестри її Марти. А Марія, що брат її Лазар був хворий, була та, що помазала Господа миром, і волоссям своїм Йому ноги обтерла. Тоді сестри послали до Нього, говорячи: Ось нездужає, Господи, той, що кохаєш його!… Як почув же Ісус, то промовив: Не на смерть ця недуга, а на Божу славу, щоб Син Божий прославився нею. А Ісус любив Марту, і сестру її, і Лазаря. А коли Він почув, що нездужає той, то зостався два дні на тім місці, де був. Після ж того говорить до учнів: Ходімо знову в Юдею. Йому учні сказали: Учителю, таж допіру юдеї хотіли камінням побити Тебе, а Ти знов туди підеш? Ісус відповів: Хіба дня не дванадцять годин? Як хто ходить за дня, не спіткнеться, цьогосвітнє бо світло він бачить. А хто ходить нічної пори, той спіткнеться, бо немає в нім світла. Оце Він сказав, а по тому говорить до них: Друг наш Лазар заснув, та піду розбудити Його. А учні сказали Йому: Як заснув, то він, Господи, видужає. Та про смерть його мовив Ісус, вони ж думали, що про сонний спочинок Він каже. Тоді просто сказав їм Ісус: Умер Лазар. І Я тішусь за вас, що там Я не був, щоб повірили ви. Та ходімо до нього. Сказав же Хома, називаний Близнюк, до співучнів: Ходімо й ми, щоб із Ним повмирати.»

Чому ніхто не намагається щось зробити? Одного мого знайомого якось запросили очолити зростаючу, повну надій парафію. І він сам і його сім’я з радістю прийняли цю пропозицію. Проте ті особи, від яких залежало вирішення матеріальних питань, ніяк не могли вирішити, де житиме новий пастор. Наявне житло виявилося нікуди не придатним, так що ж бажати? Будувати нове? Перетворити на житловий будинок прибудову до церкви? Поселити поки що священика на якійсь відстані від церкви, а потім усе налагодиться?

Доки вони роздумували, усі відповідні будинки поблизу від церкви надходили в продаж і йшли в чужі руки, а церковна влада нічого не робила. Мій друг і його рідні молилися про швидке вирішення проблеми, і все одно нічого не вирішувалося. І я, і всі їх друзі молилися разом з ними, писали, телефонували – все одно результат нульовий. Мій друг вже провів першу службу в новому храмі – це був урочистий момент, але побутова сторона його життя залишалася напруженою. І от, коли вже вся парафія молилася, щоб знайти вихід з положення, нарешті загату прорвало, рішення було прийняте. Один з найбільш відповідних для його сім’ї будинків, той самий, який пастор приглянув із самого початку, впав у ціні – церковна влада придбала його, сім’я благополучно переїхала, і мій друг приступив до служіння.

Але важко забути довгі місяці суцільних розчарувань через те, що нічого не відбувається. Неначе Господь не чує наші молитви, не допомагає нам прийти до якогось рішення. Усі втомилися від невизначеності, почали дратуватися, гадати, хто і що зробив не так. Зрозуміло, світ повний подібних сюжетів навіть і без щасливого кінця, ситуацій, які не вирішені досі. Загалом, такий хід історії: ми молимося про мир і справедливість, про загальне процвітання і гармонію народів – і нічого цього не бачимо.

В одному я впевнений: Бог не грає з нами, не дратує нас. Але Його шляхи – не наші шляхи, Його терміни не співпадають з нашими. От про що нагадує нам вірш 6 цього розділу. Сестри Його друга кричали до Ісуса про допомогу, ситуація була відчайдушною, ми в таких випадках телефонуємо в невідкладну «допомогу» – а Ісус затримався ще на два дні. Він навіть не сказав учням про хворобу Лазаря. Не зробив жодних приготувань для того, щоб покинути ці місця і йти у Віфанію. Не послав повідомлення у відповідь: «Ми йдемо». Просто залишався там, де був, неначе нічого не сталося, а Марія і Марта плакали у Віфанії: у них на очах помирав улюблений брат.

Що ж робив Ісус у цей час? Учитуючись у цю історію, я знаходжу тільки одну відповідь: він молився. Він боровся з волею Отця. Слова учнів (в. 8) абсолютно правильні: юдеї нещодавно збиралися побити Ісуса камінням, Йому зовсім не варто було повертатися в ті місця. Віфанія – маленьке містечко в двох милях від Єрусалиму, на східному схилі Оливної гори. Там до Ісуса без зусиль могли добратися жителі святого міста – і хто міг передбачити, чим цього разу закінчиться протистояння Ісуса і юдеїв?

Важливо зрозуміти, що розповідь про Лазаря, один з найбільш зворушливих біблійних сюжетів, розповідає не лише про Лазаря, але і про Ісуса. На початку розділу учні застерігають Ісуса, просять не повертатися в Юдею, а завершується розділ вироком первосвященика: нехай одна людина помре за народ (в. 50). Коли Ісус у віршах 41-42 дякує Отцю, Який почув Його молитви, думається, Він має на увазі ті молитви, які Він возносив у два дивні безмовні дні в йорданській пустелі (10:40). Він молився за Лазаря, але також молився про мудрість, якою міг би керуватися у Своїх планах, зокрема вибираючи маршрут. Ці дві долі, Лазаря і Ісуса, виявилися пов’язані. Воскресіння Лазаря стане «останньою краплею» – тепер вже влада ні перед чим не зупиниться, аби усунути Ісуса (вірші 45-53). З іншого боку, воскресіння стане найпотужнішим знаменням у ряді тих чудес, якими переповнене це Євангеліє. Цим знаменням, як жодним іншим, роз’яснюється суть життя і місії Ісуса, тут Його місія досягає кульмінації.

От чому життєво важливий цей «час очікування». Не вперше Ісус занурюється в молитву, прагнучи в близькості, у союзі з Отцем осягнути Його волю. Лише з’єднавшись з волею Отця, Він починає діяти – не так, як просили Його Марта і Марія, але здійснюючи диво, про яке вони не могли і мріяти.

Назва «Віфанія» буквально означає «дім бідняків». Історичні свідоцтва підтверджують справедливість такої назви: тут, неподалік від столиці, знаходилося щось на кшталт притулку, де приймали хворих і тих, хто мав потребу. У цих місцях Ісус побував неодноразово, мабуть, Він був особливо прив’язаний цього місця, адже і сам Він постійно проявляв турботу про людей у нужді і утішав їх обіцянкою Царства, в якому бідні бенкетуватимуть, а хворі зціляться. У вірші 2 Іван відсилає нас до сцени, яку він опише в наступному розділі (12:1-8), коли Марія полила ноги Ісуса дорогими пахощами, що викликало невдоволення в присутніх: вони б вважали за краще продати миро і пожертвувати гроші бідними. Екстравагантності не місце в притулку.

Але головне в цій історії – як діє Ісус, як Його вчинки застигають людей зненацька, перевертаючи їх очікування. Він не відгукнувся, коли сестри Лазаря чекали Його, а потім все-таки пішов в Юдею, хоча учні Його відмовляли. Він назвав стан Лазаря «сном», так що учні подумали, ніби йдеться про звичайнісінький сон. У вірші 9 Він вимовляє і зовсім вже незрозумілі слова, що ніби не стосуються справи, у денний час люди не спотикаються, а в темряві ходити небезпечно. Що б це означало?

Ймовірно, цим Він хотів сказати, що єдиний спосіб йти не спотикаючись – це йти за Ним. Якщо людина намагається вибирати шлях за власним розумінням, вона спотикнеться, бо йде в темряві, але якщо триматися Ісуса і дивитися на ситуацію із Його погляду, то в результаті прийдеш, куди потрібно, – нехай спочатку дні, місяці, роки доведеться провести в нерозумінні, гадаючи, чому ж «нічого не відбувається».

Наприкінці цього уривка ми знайомимося з одним із чудових «другорядних персонажів» Івана. Хома вірний, упертий, не занадто швидкий розумом, але він твердо вирішив йти туди, куди велів Ісус, не занадто міркуючи – вліво-направо. У його словах звучить тяжке передчуття: «Ходімо й ми, щоб із Ним повмирати». Насправді учням не належить померти з Ісусом, поки що – ні, але відповідь Хоми – найправильніша. Так і в житті ми багато чого не розуміємо, не збуваються наші плани і мрії, але якщо ми йдемо разом з Ісусом – хоч би в пащу смерті, – ми йдемо при світлі дня, а коли ми у своїй гордині «пробиваємо» власні плани і честолюбні спрямування, то спотикаємося.

Івана 11:17-27 – Воскресіння і життя

«Як прибув же Ісус, то знайшов, що чотири вже дні той у гробі. А Віфанія поблизу Єрусалиму була, яких стадій з п’ятнадцять. І багато з юдеїв до Марти й Марії прийшли, щоб за брата розважити їх. Тоді Марта, почувши, що надходить Ісус, побігла зустріти Його, Марія ж удома сиділа. І Марта сказала Ісусові: Коли б, Господи, був Ти отут, то не вмер би мій брат… Та й тепер, знаю я, що чого тільки в Бога попросиш, то дасть Тобі Бог! Промовляє до неї Ісус: Воскресне твій брат! Відказує Марта Йому: Знаю, що в воскресення останнього дня він воскресне. Промовив до неї Ісус: Я воскресення й життя. Хто вірує в Мене, хоч і вмре, буде жити. І кожен, хто живе та хто вірує в Мене, повіки не вмре. Чи ти віруєш в це? Вона каже Йому: Так, Господи! Я вірую, що Ти Христос, Син Божий, що має прийти на цей світ.»

Коли ви востаннє зітхали: «Якщо б тільки…».

  • Якщо б тільки він не вискочив перед машиною…
  • Якщо б вона працювала трішки старанніше і склала іспит…
  • Якщо б у той раз ми вибрали іншого президента…
  • Якщо б у ті вихідні ми не поїхали…

Всякий раз нам дуже хочеться перевести стрілки годинника назад. У деяких фільмах – наприклад, у серіалі «Назад у майбутнє» – відбувається саме це: люди рухаються назад-вперед за часом, міняючи щось у долі попереднього покоління, щоб викликати необхідні покращення сьогодення чи майбутнього. Звичайно, це нездійсненна мрія, свого роду ностальгія – не за минулим, яким воно було в реальності, але по нинішньому, яким воно могло б стати, будь минуле трошки іншим. Якби воно було іншим. Як і всяка ностальгія, почуття це солодке і сумне – ми прикипаємо до якогось моменту свого життя, який міг би бути, пам’ятаючи при цьому, що його не було.

Усе це звучить у вірші 21, у звернених до Ісуса словах Марти: «Коли б, Господи, був Ти отут». Вона знає: якби Ісус був поруч, Він би зцілив Лазаря. Ймовірно, Марта здогадується, що Ісус затримався на два дні. Незабаром з’ясується, що Лазар вже три дні як помер, але Ісус міг би встигнути вчасно… міг би… якби тільки…

Відповідь Ісуса і уся розмова Ісуса з Мартою свідчать: «назад у майбутнє» – не просто фантазія з кінофільму. Замість того, щоб вдивлятися в сумне минуле і мріяти про те, що могло б бути, але чого тепер уже точно не буде, Ісус велів нам кинути погляд у майбутнє. І тоді вже, коли Марта побачила певну надію в майбутньому, Ісус просить її уявити, що майбутнє несподівано проривається в сьогодення, тут і зараз. Це основна ідея раннього християнства, і в цьому уривку ми стикаємося з нею так же виразно і ясно, як в усьому Новому Заповіті.

Передусім Ісус нагадує Марті про майбутнє: «Воскресне твій брат!». Марті знайоме це вчення юдаїзму. Деякі євреї, особливо саддукеї, не визнавали прийдешнього воскресіння, але більшість євреїв тієї епохи вірили у воскресіння, спираючись на вірш Дан. 12:3 та інші старозавітні тексти. Вони перечитували видіння Ісаї (65): нові небеса і нова земля, новий світ Божий, подібний до нашого, але набагато прекрасніший, світ, в якому зникнуть біль, потворність, нещастя. У цьому новому світі, думали євреї, усі члени народу Божого, хто жив на землі із старовини і до останніх днів, набудуть нових тіл і увійдуть до життя нового творіння.

І Марта вірить у воскресіння, проте її стримана відповідь (в. 24) показує, що в момент гострої скорботи ця віра не занадто утішає. До чого вона не готова, так це до наступних Ісусових слів: майбутнє настане вже зараз. Нове творіння, а значить, і воскресіння, зрушилося з кінця часів сюди, у середину часів. Ісус не лише зійшов з небес на землю, як ми повторюємо в церкві, Він явився з Божого майбутнього в сьогодення, у плутанину і замішання відомого нам світу. «Я воскресення й життя», – стверджує Він. «Воскресіння» – не просто доктрина, і не лише явище майбутнього. Воскресіння – це особа, і ця особа стоїть зараз перед Мартою і пропонує їй зробити «стрибок віри» – віри, сподівання, надії.

Він кидає Марті виклик, вимагає від неї змінити своє «якщо б тільки» на «якщо Ісус». Без всяких «би».

Якщо Ісус той, у Кого вона вірить…

  • Якщо Ісус – Месія, обіцяний пророками, той, хто повинен був прийти у світ…
  • Якщо Він – Син Божий, той, у Кому є присутнім живий Господь…
  • Якщо Він – втілене воскресіння, живе і животворче життя…

Тут сюжет ненадовго уривається, залишаючи читачів у напрузі – Марта побігла за сестрою. Іван умілий оповідач, і це відстрочення дане також і для того, щоб ми встигли продумати ці питання і самі відповісти на них. У подібному сюжеті знайдеться місце і для нас.

Марта – активна жінка, яка завжди клопоче по господарству (Лк 10:38-42). Марія – тихіша, споглядальна. Скоро ми побачимо також реакцію Марії. Марта вибігла назустріч Ісусу і тут же накинулася на Нього з проханнями і докорами. Більшість з нас чинить так само: чекати ми не можемо, нам потрібно скоріше висловити Ісусові все, що ми думаємо про Нього і Його дивні дії. Якщо ви чините так само, якщо зараз ваш розум або серце повні якимсь «якщо б тільки…», вам неважко уявити себе на місці Марти. Біжіть назустріч Ісусові. Повідайте Йому свою проблему. Запитайте, чому Він не приходив досі, чому допустив, щоб сталися такі страшні події.

Але будьте готові до Його несподіваних відповідей. Ніхто не може передбачити, якою буде Його відповідь – Він завжди застигає нас зненацька. Але можна вгадати «форму» цієї відповіді: Ісус пред’явить вам певну частину Божого плану, майбутнє, яке прорветься у ваше сьогодення, у замішання і скорботу, і принесе благу звістку, надію, нові можливості.

Ключ до усього цього – був і є – віра. Ісус сприяє народженню нового світу Божого, але народження нового світу не відбувається автоматично і не захоплює за собою усіх і кожного, добровільно чи проти волі. Ключ до нового світу – віра: треба повірити в Ісуса, прийняти Його як Месію, що приходить у світ, – у наш світ, у наш біль, скорботу і смерть.

Попередній запис

Івана 10:19-30 – 10:31-42

Івана 10:19-30 – Месія і Отець «З-за цих слів між юдеями знову незгода знялася. І багато-хто з них говорили: Він ... Читати далі

Наступний запис

Івана 11:28-37 – 11:38-46

Івана 11:28-37 – Ісус йде до гробниці «І промовивши це, відійшла, та й покликала нишком Марію, сестру свою, кажучи: Учитель ... Читати далі