Івана 10:19-30 – 10:31-42

Івана 10:19-30 – Месія і Отець

«З-за цих слів між юдеями знову незгода знялася. І багато-хто з них говорили: Він демона має, і несамовитий. Чого слухаєте ви Його? Інші казали: Ці слова не того, хто демона має. Хіба демон може очі сліпим відкривати?…

Було тоді свято Відновлення в Єрусалимі. Стояла зима. А Ісус у храмі ходив, у Соломоновім ґанку. Юдеї тоді обступили Його та й казали Йому: Доки будеш тримати в непевності нас? Якщо Ти Христос, то відкрито скажи нам! Відповів їм Ісус: Я вам був сказав, та не вірите ви. Ті діла, що чиню їх у Ймення Свого Отця, вони свідчать про Мене. Та не вірите ви, не з Моїх бо овець ви. Мого голосу слухають вівці Мої, і знаю Я їх, і за Мною слідком вони йдуть. І Я життя вічне даю їм, і вони не загинуть повік, і ніхто їх не вихопить із Моєї руки. Мій Отець, що дав їх Мені, Він більший за всіх, і вихопити ніхто їх не може Отцеві з руки. Я й Отець – Ми одне!»

Настала третя зима після Катастрофи. Багато хто вже втратив надію, що колись щастя знову посміхнеться до них. Прийшов ворог, зруйнував старовинне Місто, багато хто загинув, інші були відведені в полон. Хтось вже почав співпрацювати з окупантами, вважаючи, що новий режим встановився надовго, піклуючись про власне благополуччя.

Але не всі змирилися з поразкою. Особливо важко було пережити і пробачити руйнування величного і прекрасного Храму, дому Божого, де мешкав Господь Ізраїлю, Господь всього світу. Тепер іноземці поклонялися там власним богам, приносили жертви, споконвіку заборонені у святому місці. Накритий щільною кришкою котел вирував і от-от мав виплеснутися повстанням. Відбулося: раптовий напад, дивовижна перемога – тиран знищений, місто звільнене.

Через три роки після Катастрофи, день у день, відбулося урочисте очищення Храму. Знову були принесені встановлені жертви, запалилися світильники і була проголошена молитва Господу небес і землі – нехай Він захистить Свій народ, щоб подібне ніколи не повторилося. І було вирішено: щороку святкувати і згадувати цей день. Свято було назване «ханука», «присвячення», воно випадає на 25-й день єврейського місяця кіслева, більш-менш співпадаючого з нашим груднем.

За нашим календарем ці події відбувалися в 167 році до Р.Х.; скинутим тираном був Антіох Єпіфан; юдейське повстання очолив Юда Маккавей. Для нашого сюжету особливо суттєве те, що в результаті цього подвигу мужності і віри Маккавей став царем. Звільнити Храм від ворогів і наново освятити його – з цим могли порівнятися хіба що легендарні діяння Давида і Соломона, от чому, хоча Юда не належав до роду Давидового, з нього почалася династія, що правила більше ста років. Коли ж династія урвалася, римляни зробили царем Ірода Великого, і він одружився на принцесі з роду Маккавеїв, щоб надати законність своєму правлінню.

Отже, всякий раз, коли єврейський народ святкував хануку, люди замислювалися не лише про свої стосунки з Богом і про звільнення, що дарувалося Ним, і дякували Богові за відновлення Храму – вони замислювалися також над походженням царської влади, над тим, хто і як стає царем. І раптом Ісус входить у Храм якраз у пору святкування хануки і проповідує про доброго пастиря, про справжнього пастиря, царя, який прийде і викриє всіх інших, як злодіїв і розбійників. Ми повинні розуміти, наскільки парадоксальною і навіть провокаційною здавалася ця звістка. Провокаційною і небезпечною. Не слід забувати, що розділ про «доброго пастиря» закінчується черговою спробою убити Ісуса, побити Його камінням.

Протистояння і небезпека ясно відчуваються в атмосфері цього епізоду. Уявляючи собі Ісуса в образі «доброго пастиря», ми часом малюємо Його ідилічно, з вінком на голові, в оточенні веселих дітей, додаємо декілька сріблястих овечок для пасторалі. Такі картинки в моєму дитинстві можна було знайти в ілюстрованій книжці. Але реальність, про яку говорить Ісус, називаючи Себе добрим пастирем, була і залишається абсолютно іншою. Передусім йдеться про владу, про Царство Боже і земні царства, про Бога, Який призначає істинного царя не у вакуумі, не у відсутності правителів, а всупереч безлічі царів і царьків, що запекло борються за владу. Кожен з них готовий з усією жорстокістю знищити нового претендента.

І знову, як часто буває в Євангеліях, здіймається крик: ця людина одержима бісами! А що ще могли сказати люди, які бачили Його справи, чули Його проповідь, але твердо намірилися не визнавати в цих справах і розмовах дію Бога живого. Але цього разу, на відміну від усіх попередніх ситуацій, коли висувалося подібне звинувачення, на звинувачення відповідає не сам Ісус, але голоси з натовпу. Якісь «вівці» почули Його голос, відгукнулися і пішли за Ним. Вони розуміють, що Його справи зовсім не схожі на вчинки одержимого бісами: біси схильні руйнувати все навколо, а не зціляти і рятувати.

Тут знову ми стикаємося з подвійним питанням, яке так часто звучить в Євангелії від Івана: чи дійсно Ісус – Месія, справжній цар Ізраїлю? Ісус не відповідає на це запитання прямо, але всякий, хто уважно прислухався до проповіді про доброго пастиря, вже уловив звістку. (Ймовірно, через те Ісус каже Своїм опонентам, що Він вже відповів на їх питання, та вони не повірили.) Як завжди, Він радить їм поглядати не на слова, а на справи – якщо з Його вчинків вони так і не зробили вірний висновок, жодні слова тут не допоможуть.

І на цьому розмова не закінчується. Ісус ступає на ще небезпечнішу територію. Він знову повертається до теми пастиря і овець, але цього разу дає «вівцям» вражаючу, дійсно божественну обіцянку: ті, хто слухає голос Ісуса і дізнається голос «свого» пастуха, навіки врятуються. Він наглядатиме за ними, і навіть смерть, останній і найсильніший ворог, не завдасть їм шкоди. Чому Ісус такий упевнений у Своїх словах? Бо Його обіцянка покоїться на нерозривному зв’язку любові, на союзі з Отцем. Його «вівці» – це паства, яку ввірив Йому Отець.

Іншими словами, християнське сподівання на майбутнє по той бік смерті не зводиться до химерних мрій або розпливчатої надії, це не сліпий оптимізм, прагнучий запевнити нас, що врешті-решт усе станеться до кращого. Наша віра корениться в союзі Ісуса з Отцем, і цей союз – одна з основних Іванових тем. Варто зауважити, що всякий раз в історії християнства, коли люди починали сумніватися в природі стосунків Ісуса з Отцем, з’являлися сумніви і в християнському сподіванні на вічне життя.

Івана 10:31-42 – Блюзнірство!

«Знов каміння схопили юдеї, щоб укаменувати Його. Відповів їм Ісус: Від Отця показав Я вам добрих учинків багато, за котрий же з тих учинків хочете Мене каменувати? Юдеї Йому відказали: Не за добрий учинок хочемо Тебе вкаменувати, а за богозневагу, бо Ти, бувши людиною, за Бога Себе видаєш… Відповів їм Ісус: Хіба не написано в вашім Законі: Я сказав: ви боги? Коли тих Він богами назвав, що до них слово Боже було, а Писання не може порушене бути, то Тому, що Отець освятив і послав Його в світ, закидаєте ви: Зневажаєш Ти Бога, через те, що сказав Я: Я Син Божий? Коли Я не чиню діл Свого Отця, то не вірте Мені. А коли Я чиню, то хоч ви Мені віри й не ймете, повірте ділам, щоб пізнали й повірили ви, що Отець у Мені, а Я ув Отці! Тоді знову шукали вони, щоб схопити Його, але вийшов із рук їхніх Він.

І Він знову на той бік Йордану пішов, на те місце, де Іван найперше христив, та й там перебував. І багато до Нього приходили та говорили, що хоч жадного чуда Іван не вчинив, але все, що про Нього Іван говорив, правдиве було. І багато-хто ввірували в Нього там.»

Серед купи нерозібраних паперів, що залишилися після смерті композитора, знайшовся рукопис з нотними значками. Музика, соло для скрипки, але якесь дивне: важке, зухвале, навряд чи взагалі придатне для виконання. Тремтячим почерком було надписано на манускрипті: Для міської гільдії скрипалів.

Члени міської гільдії були вдоволені, проте жоден з них не брався зіграти цю мелодію. З рукопису зняли копії, роздали їх музикантам, і найчестолюбніші репетирували в себе вдома. Нічого не виходило, і члени гільдії знаходили собі виправдання: ці ноти неможливо зіграти одночасно! Що це привиділося старому композиторові? Мабуть, трохи збожеволів перед смертю. Дивна, дисгармонійна музика, хоча деякі цікаві пасажі зустрічаються, не заперечуватимемо. У результаті всі вирішили спробувати ще раз, помучитися ще днинку, хоча і підозрювали, що старик, можливо, і не задумував цю музику для виконання. Та це ж просто неможливо виконати! І врешті-решт про заповіт композитора усі забули.

Минуло багато років, і в місто прийшов старик з довгою розпатланою бородою та зі старенькою скрипкою. На музиканта він не дуже був схожий, швидше циган або бродячий торговець, що підробляє уроками музики. Він зняв кімнату недалеко від міської площі, і незабаром просочився слух: вечорами, у темряві, заїжджий музикант грає якусь небувалу, прекрасну мелодію. Під вікнами готелю зібралися члени міської гільдії.

Вони відразу зрозуміли, що до чого. Це була та сама мелодія, яку заповідав їм давно померлий композитор. Її неможливо було зіграти – ну, тобто майже неможливо. Цей старик грав, і під його смичком мелодія співала і танцювала, здіймалася і обпадала. Дика, дивна, уперта, ніжна.

Коли останні відгомони мелодії завмерли, хтось з членів гільдії зааплодував, але інші стали обурюватися: «Це наша музика!» – кричали вони. – «Якийсь чужак, не з членів гільдії, приходить у місто і намагається грати нашу музику? Дурнями нас хоче зробити?!»

Вікно відкрилося, і старик виглянув на площу.

– Я – син композитора, – сказав він. – Батько сам навчив мене грати цю музику. І перед смертю він прийняв мене в гільдію. Він мав на це право, адже він був вашим почесним головою, хіба ви забули?

– Нісенітниця! – закричали розгнівані скрипалі. – Нічого тобі робити в нашому місті! Яке нахабство!

Наступного дня скрипаль пішов, і ніколи більше не звучала його прекрасна мелодія.

У цьому епізоді Ісус цитує біблійний вірш, що спантеличував немало коментаторів. Це вірш з псалму 82, де сам Господь, звертаючись до якоїсь групи людей, застерігає: хоча вони претендують на особливий статус, їх життя не відповідає таким високим домаганням. Їм дали ноти, але зіграти ці «музиканти» не змогли.

На наш подив (адже євреї вірили в єдиного Бога), з’ясовується, що самі вони – «боги».

«Я сказав був: Ви – боги, і сини ви Всевишнього всі, та однак повмираєте ви, як людина, і попадаєте, як кожен із вельмож. Устань же, о Боже, та землю суди, бо у владі Твоїй всі народи!». (Псалом 81(82):6-8)

За часів Ісуса деякі єврейські мислителі вважали, що псалом говорить про синів Ізраїльських, які зібралися біля гори Сінай. Бог дав їм закон, подібно тому, як наш композитор ввірив свою мелодію міським музикантам. Люди стали принцами і навіть богами, лише тому, що отримали закон. Саме явище, саме володіння законом прославило Ізраїль до надлюдського статусу. Якщо б тільки сини Ізраїльські розуміли це! Сам Господь сказала це, така Його воля і Його слово. Але хоча деякі ізраїльтяни щосили намагалися дотримати закон, нічого з цього не вийшло. Прямо там, біля підніжжя гори Сінай, Аарон зробив золотого тельця, і йому проносили жертви, і далі справи пішли не краще. Закон порушували знову і знову. Усі єврейські наставники і пророки одностайно вважали, що саме така поведінка стала причиною Вавілонського полону.

Але залишився спогад про те, що могло бути, залишилися слова Пс. 82: «Я сказав: Ви – боги».

А тепер у місто прийшла людина, що не належить до визнаної гільдії законників, і здійснює незрозумілі справи, чому люди починають всяке думати про її статус. Вона немов уперше грає ту неможливу музику, і люди лякаються, бо ніхто раніше не міг цього зробити, і неможливість зіграти цю мелодію стала для них прямо-таки символом віри. «Я сказав: ви – боги, – нагадує Він для них. – Що ж вас так розхвилювали Мої слова?

Відповідь б’є з розмаху. Союз божественного і людського, парадокс, що явився серед них, ця дика, дивна, уперта, ніжна мелодія втілення – зовсім не так вже і безглузда. Значить, композитор із самого початку передбачив, що одного разу його син прийде в місто і зіграє цю музику, але, щоб його мистецтво оцінили, потрібно, щоб спочатку інші спробували зіграти і не досягли успіху. Звичайно, членам гільдії це не по нутру, проте і це – частина задуму, частина музики. Настане момент, і Син скаже: «Невже ви не бачите? Отець у Мені і Я в Ньому».

І знову присутнім при цій сцені треба згадати, які справи вже зробив Ісус, «знамення», про які згадано у вірші 41, і зробити відповідні висновки. Як і чому цей чоловік грає музику зцілення і нового творіння? Це можливо лише тому, що Він полягає в унікальному, таємничому союзі з Отцем, і цей союз вражав і лякав людей тоді, як відтоді лякає і вражає людей різних народів і культур.

І якщо офіційні члени гільдії, єрусалимські законники, не були готові визнати статус Ісуса, простий народ на територіях, прилеглих до Йордану, вже робив правильні висновки. Цим людям нічого було втрачати. Вони пам’ятали, що говорив про Ісуса Іван Христитель, і бачили, як збуваються його слова. Чи зможемо ми сьогодні подивитися на Ісуса, на Його справи і слова, тим же відкритим, готовим до сприйняття поглядом і зробити правильні висновки – для нас, для нашого життя? Якщо зможемо, та музика зазвучить знову.

Попередній запис

Івана 10:1-10 – 10:11-18

Івана 10:1-10 – Добрий пастир «Поправді, поправді кажу вам: Хто не входить дверима в кошару, але перелазить деінде, той злодій ... Читати далі

Наступний запис

Івана 11:1-16 – 11:17-27

Івана 11:1-16 – Смерть Лазаря «Був же хворий один, Лазар у Віфанії, із села Марії й сестри її Марти. А ... Читати далі