Івана 6:36-46 – Воля Отця
«Але Я вам сказав, що Мене хоч ви й бачили, та не віруєте. Усе прийде до Мене, що Отець дає Мені, а того, хто до Мене приходить, Я не вижену геть. Бо Я з неба зійшов не на те, щоб волю чинити Свою, але волю Того, Хто послав Мене. Оце ж воля Того, Хто послав Мене, щоб з усього, що дав Мені Він, Я нічого не стратив, але воскресив те останнього дня. Оце ж воля Мого Отця, щоб усякий, хто Сина бачить та вірує в Нього, мав вічне життя, і того воскрешу Я останнього дня. Тоді стали юдеї ремствувати на Нього, що сказав: Я той хліб, що з неба зійшов. І казали вони: хіба Він не Ісус, син Йосипів, що ми знаємо батька та матір Його? Як же Він каже: Я з неба зійшов? А Ісус відповів і промовив до них: Не ремствуйте ви між собою! Ніхто бо не може до Мене прийти, як Отець, що послав Мене, не притягне його, і того воскрешу Я останнього дня. У Пророків написано: І всі будуть від Бога навчені. Кожен, хто від Бога почув і навчився, приходить до Мене. Це не значить, щоб хтось Отця бачив, тільки Той Отця бачив, Хто походить від Бога.»
Клайв Льюїс одного разу відповідав на питання американського журналіста. Тема статті була «ухвалення рішення» – журналіст готував статтю про відомих людей, які навернулися вже дорослими, і хотів з’ясувати, яким чином Льюїс «прийняв рішення».
Бідолаха журналіст! Льюїс рішуче відмовлявся розмовляти в таких категоріях. За його словами, він зовсім не приймав рішення. Бог упіймав його, і він не зумів піти від Бога (хоча, Бог свідок, намагався). Замість фрази, на якій наполягав репортер, він міг сказати тільки: «Про мене було прийняте рішення». В автобіографії «Наздогнаний радістю» Льюїс формулює: «Його примусом ми звільнені».
Серед інших нелегких уроків ізраїльтянам довелося засвоїти в пустелі і цей: їх Господь, YHWH, «не ручний». Він не зобов’язаний виконувати їх бажання, Він взагалі нічого робити не зобов’язаний. З Єгипту Господь вивів нащадків Авраама не тому, що вони складають великий народ, сильніший і чисельніший, ніж усі інші. І видатної етики, страху Божого, Він теж у них не знайшов. Не було в них особливих заслуг. Бог обрав їх заради Своєї любові, зробив Своїм народом, щоб через саме цих людей розкрити Свою любов і Свій задум світу. Ця думка підкреслюється у Второзаконні (7:7-11), причому якраз у спогадах Мойсея про те, як Ізраїль ремствував і спокушав Господа в пустелі.
Ті ж теми і в тому ж поєднанні ми знаходимо в цій промові Ісуса. Юдеї – постійні опоненти Ісуса в Євангелії від Івана – ремствують, як ремствували їх предки під час Виходу. Вони чекали політичного вождя, Месію, який дасть їм те, чого вони самі хочуть, а Ісус посилається на суверенний вибір Бога, Який вибрав Собі народ, а тепер обирає тих, хто віритиме в Ісуса. Це перекликається із застереженням, що прозвучало у Второзаконні: члени народу Божого зовсім не мають права приписувати собі якісь особисті заслуги.
Отець «притягає» тих, кого Він «дав» Ісусу (вірші 44 і 37). Цей акт здійснюється в таємних куточках людського серця. «Всі сини твої стануть за учнів Господніх», цитує Ісус слова Ісаї 54:13, одне з найзнаменитіших пророцтв Старого Заповіту про оновлення, коли знову щедро виллється Божа любов і поверне народ з полону. Далі (55:1) Ісая закликає всіх спраглих прийти до води і напитися – це пророцтво Ісус здійснює у вірші 35 («Хто вірує в Мене, ніколи не прагнутиме»). Усе пророцтво Ісаї повторене і осмислене в цій Ісусовій промові.
Ісая свідчить також про повну безпорадність сучасного йому Ізраїлю. От чому вся ініціатива виходить від Бога, як тепер – від Ісуса. «Тільки Той Отця бачив, Хто походить від Бога» (в. 46) – лише коли люди набудуть досить упокорювання, щоб визнати унікальність одкровення Бога Ісусові і через Ісуса вони скуштують небесного хліба. Бог не лише проявляє ініціативу, але і звертається до всіх із щедрим закликом: кожен, хто жадає, може прийти до води і напитися дарма; ніхто з тих, хто повірив в Ісуса, не буде знехтуваний.
Удруге в цьому Євангелії звучить конкретна обіцянка, яка перевершує розпливчате поняття «Життя вічне», що часом розумілося, як певна форма «життя після смерті». Тих, хто приходить до Ісуса з вірою, Він воскресить в останній день (вірші 39, 40, 44). От і пояснення тієї надії, яку так наполегливо пропонує всім і кожному Євангеліє від Івана.
«Вічне життя» – не кількість, а якість, причетність життя Ісусу, доступне кожному, хто вірить. Епітет «вічне» вказує і на якість цього життя, і на той факт, що воно не припиняється із смертю: це життя віку майбутнього, нове життя, яке Бог завжди бажав дати світу. Але вічне життя зовсім не припускає існування у вигляді безтілесного духу, як деякі люди думають, ніби християни думають про інше життя. Вічне життя починається вже зараз, коли людина увірує, і триває в майбутньому по той бік смерті, а в результаті стає життям воскресіння, про яке вже було сказано у віршах 5:25-29. Оповідання Івана веде нас до цього підсумку: Ісус очолює нас на шляху до нового втіленого життя і збувається обіцянка, що прозвучала в цьому розділі: нового життя набудуть усі, хто скуштує хліба живого.
Івана 6:47-59 – Їсти і пити Сина Людського
«Поправді, поправді кажу Вам: Хто вірує в Мене, життя вічне той має. Я хліб життя! Отці ваші в пустині їли манну, і померли. То є хліб, Який сходить із неба, щоб не вмер, хто Його споживає. Я хліб живий, що з неба зійшов: коли хто споживатиме хліб цей, той повік буде жити. А хліб, що дам Я, то є тіло Моє, яке Я за життя світові дам. Тоді між собою змагатися стали юдеї, говорячи: Як же Він може дати нам тіла спожити? І сказав їм Ісус: Поправді, поправді кажу вам: Якщо ви споживати не будете тіла Сина Людського й пити не будете крови Його, то в собі ви не будете мати життя. Хто тіло Моє споживає та кров Мою п’є, той має вічне життя, і того воскрешу Я останнього дня. Бо тіло Моє то правдиво пожива, Моя ж кров то правдиво пиття. Хто тіло Моє споживає та кров Мою п’є, той в Мені перебуває, а Я в ньому. Як Живий Отець послав Мене, і живу Я Отцем, так і той, хто Мене споживає, і він житиме Мною. То є хліб, що з неба зійшов. Не як ваші отці їли манну й померли, хто цей хліб споживає, той жити буде повік! Оце Він говорив, коли в Капернаумі навчав у синагозі.»
Мене дуже хвилює майже забутий епізод з життя царя Давида тієї пори, коли він бився з філістимлянами, що захопили його рідне місто Віфлеєм. Серед відважних і вірних соратників Давида троє виділялися своєю мужністю і готовністю до будь-якого подвигу, чого б не вдіяв їх цар. Одного разу, у жаркий день, у Давида пересохло в горлі і він зітхнув вголос: напитися б зараз води з колодязя у Віфлеємі! Нездійсненне бажання, адже місто було у ворожих руках! Але трьох сміливців такі дурниці не зупинили. Вони пробилися крізь загони філістимлян, зачерпнули води з віфлеємського колодязя і повернулися до Давида.
Але Давид не став пити цю воду. Жадання справедливості узяло верх над фізичною спрагою. «Борони мене, Боже мій, чинити таке! Чи я буду пити кров цих мужів, що ходили, наражаючи життя своє?», – вигукнув він (1Хр. 11:19). Він не побажав отримати вигоду з відданості своїх воїнів, готових померти за нього, і вилив воду на землю.
У вустах віруючого єврея вираз «пити кров» звучить особливо сильно, адже одна з найсуворіших харчових заборон в юдаїзмі – якраз припис не пити кров і навіть не вживати м’ясо з кров’ю (Левит 17:10-14). Складна система кошерного забою худоби розроблялася з метою позбавитися від крові, щоб ні краплі її не потрапило їдцям разом з м’ясом убитої тварини. От чому Давид скористався таким чином: пити здобуту такою ціною воду – все одно що пити кров. Він не може, він не стане, не питиме її.
Цей культурний контекст допомагає нам зрозуміти, що означають немислимі слова Ісуса, Який закликає учнів «пити Його кров». Якщо ви хочете отримати користь від Моїх справ, вам треба «пити Мою кров» і «їсти Мою плоть» – от що означають ці слова. «Хто тіло Моє споживає та кров Мою п’є, той має вічне життя, і того воскрешу Я останнього дня». На тлі розказаного вище епізоду з Давидом ми розуміємо, що Ісус не запрошував Своїх послідовників до трапези канібалізму і не пропонував їм порушити єврейський закон, куштуючи м’ясо з кров’ю. Він має на увазі те саме, що мав на увазі Давид, коли відмовився «пити кров» своїх товаришів, тобто отримувати вигоду від їх ризику. Ісус, нащадок Давида і Месія, діє як істинний цар: Він Сам жертвує життям, буквально віддає Свою кров, щоб друзі отримали користь від Його смерті. Вони «питимуть Його кров», їх спрагу тамуватиме Його смерть.
Звичайно, можна було б «одухотворити» метафори їжі і питва, щоб вони означали виключно духовну подію: медитацію, споглядання, вдячний спогад. Усе це суттєве, але Іван, як Павло в 1Кор. 10 і 11, наполягає: йдеться також про цілком реальне «куштування». Те дієслово, яке у віршах 54-58 ми перекладаємо як «їсти», у грецькому оригіналі звучить конкретніше: «жувати», «кусати», цим же словом позначається той звук, який роблять тварини, пожираючи їжу. Ймовірно, серед перших християн були люди, що ще пам’ятали, як Ісус вимовив ці слова арамейською, і (що цілком природно) ці люди проявляли схильність «одухотворяти» сенс цих слів, але Іван, переходячи на грецьку мову, навмисно підбирав такі вирази, які раз і назавжди усувають всяку двозначність.
Найпростіше було б припустити, що Іван прийняв ці слова за вказівку на прийдешню євхаристію, трапезу Господню, таїнство, в якому душа і тіло Ісуса містично пропонуються вірним, але дослідження останніх віків спростували таке розуміння. Іван навіть не описує трапезу Таємної вечері, як не описує він хрищення Ісуса. Вважаю, такі важливі епізоди він випускає не тому, що надає їм мале значення, але тому, що вважає необхідним показати їх у контексті усього євангельського оповідання. І тут, після годування в пустелі (причому, як і в інших Євангеліях, дії Ісуса над хлібом (в. 11) описуються у виразах, що нагадують Таємну вечерю), виявляється довге міркування, причому кульмінацією цієї промови служать слова Ісуса: для повної єдності з Ним вірні повинні «жувати» Його плоть і пити Його кров.
Хто відгукнеться на цей заклик, стане народом істинного Виходу. У першому Виході предки сучасних Ісусові євреїв їли той хліб, який давав для них Бог, та все ж помирали. Але той хліб життя, який і є сам Ісус, Його Тіло, заломлюється в Його смерті, насичуючи всіх, і ті, хто скуштує Його, не помруть, але матимуть життя вічне нині і в майбутньому і воскреснуть в останній день.
Загадкові слова Ісуса викликали в народі зніяковіння (в. 52). Багатьох вони бентежать і сьогодні. Але «сакраментальна» ідея проходить скрізь через Євангеліє від Івана. Слово сталося тілом (1:14), і тепер Бог таким же тілесним чином поширює Слово на все творіння.
Наступний уривок нагадає нам про необхідність дотримувати щонайтонший баланс. Не слід вважати, що таким чином до таїнства приєдналося все творіння і усе стало «сакраментальним» або святим, неначе і не було гріха і бід, і весь досвід створеного світу якимсь чином вказував на пришестя і присутність Ісуса. Такий образ думок прямо веде до пантеїзму, обожнювання природи, ідолопоклонства.
І не слід уявляти, ніби людина, що без всякої віри і внутрішнього трепету приймає причастя, вже «магічно» врятована – раз і назавжди. Бог осміяним не буває. Немає сенсу їсти і пити без віри, без духу (вірші 63-64).
Але перебуває істина: «Так бо Бог полюбив світ» (3:16) і улюблений Ним світ, одного разу прийнявши Слово, що сталося тілом, тепер жадає, подібно до того як прекрасний кришталевий келих жадає наповнитися витриманим вином, по самі вінця наповнитися присутністю Божою (пор. Рим 8:18-25). Іван (і багато інших ранньохристиянських авторів) приймав хліб і вино євхаристії як передвістя тієї великої хвилини, і його перші читачі, швидше за все, саме так тлумачили вірші 53-58. Повніше розуміння тексту вимагає від нас певного вчинку, а саме: зробити те, що сам Ісус велів робити «на спомин про Мене» (Лк 22:19; 1Кор. 11:25).
