Івана 5:39-47 – Ісус і Мойсей
«Дослідіть но Писання, бо ви думаєте, що в них маєте вічне життя, вони ж свідчать про Мене! Та до Мене прийти ви не хочете, щоб мати життя. Від людей не приймаю Я слави, але вас Я пізнав, що любови до Бога в собі ви не маєте. Я прийшов у Ймення Свого Отця, та Мене не приймаєте ви. Коли ж прийде інший у ймення своє, того приймете ви. Як ви можете вірувати, коли славу один від одного приймаєте, а слави тієї, що від Бога Єдиного, не прагнете ви? Не думайте, що Я перед Отцем буду вас винуватити, є, хто вас винуватити буде, Мойсей, що на нього надієтесь ви! Коли б ви Мойсеєві вірили, то й Мені б ви повірили, бо про Мене писав він. Якщо писанням його ви не вірите, то як віри поймете словам Моїм?»
Таке трапляється і в шкільному класі, і в спортивній команді, і в казармі. Таке трапляється усюди, де група однолітків збивається в зграю і жодні зусилля старших не можуть її стримати.
Хлопці на задній парті кривляються перед сусідами, не звертаючи уваги на учителя. Футболісти, прагнучи привернути увагу уболівальників, роблять ефектні паси, від яких жодної користі в грі. Солдати, які не шанують офіцерів, нахваляються і виставляють себе героями перед новачками, а коли зіткнуться із супротивником, не знають, що далі робити.
А тепер на місце учителя, тренера або офіцера підставте Бога – живого, довготерпеливого, люблячого і мудрого Бога, Який обрав Свій народ, щоб через нього явити Свою славу світу. І уявіть собі, що народ так зрадів своїй обраності, що цілими днями люди нахваляються і звеличуються один перед одним, ніскільки не намагаючись догодити Богові. От звинувачення, яке Ісус урочисто і сумно пред’явив Своїм сучасникам, коли прийшов до Своїх і Свої Його не прийняли (1:11).
Щоб цілком зрозуміти те, що відбувалося тоді, треба пригадати розклад сил, що був у наявності. Павло, представник крайньої течії серед фарисеїв, каже в Посланні до Галатів (1:14): «І я перевищував в юдействі багатьох своїх ровесників роду мого, бувши запеклим прихильником моїх отцівських передань». Складалася неофіційна ієрархія, хто кого перевершить у ревності, і юний Саул з Тарсу багатьох випередив у цьому змаганні. Одним з головних випробувань вважалася Біблія. Вивчи текст, доведи, що знаєш Тору напам’ять, хоч спереду назад, хоч ззаду наперед, і твої однокласники переймуться захопленням.
А Бог? Навряд чи це справить враження на Бога, каже Павло в Посланні до Галатів; жодного враження не справить, підтверджує Ісус у нашому тексті. Звернемося ще раз подумки до Прологу (1:17): «Закон бо через Мойсея був даний, а благодать та правда з’явилися через Ісуса Христа». Закон хороший, і його ніхто не відміняв (хоча дехто з ранніх християн помилково вважав, ніби Ісус і Павло скидають, викривають закон), але призначення закону – не виправдати людину в її власних очах і не допомогти їй змагатися з іншими, а привести її до мети – до Месії.
В Месії єврейський закон повністю здійснюється. У ньому самому міститься вказівка на таку кульмінацію – він вказує на ідеал людського життя, обіцяє, що Бог угледить жертву за гріхи людей і людям не припаде нахвалятиметься тим, як успішно вони впоралися зі своїми проблемами. Таким чином, закон посилає нас до Месії, дійсно людині (див. 19:5), Агнцеві Божому, який перейме на себе гріхи світу.
Ісус пред’являє Своїм сучасникам тяжке звинувачення: вони читають правильну книгу, але читають її неправильно. Це попередження зачіпає і нас, «фахівців з Біблії», учених, священиків, проповідників. Вивчення тексту легко перетворюється на гімнастику розуму. Біблія – найдивовижніша книга (чи збірка книг), яка тільки потрапляла до рук людини, і всякий читач, із схильністю до літератури, до життя ідей, історії, цікавих сюжетів, готовий повністю розчинитися в цьому тексті. Умоглядні міркування, що народжуються з таких вправ, бувають захоплюючі, бадьорі і такі ж цікаві, як будь-які академічні спори. І Бог заохочує кращі уми займатися такою працею. Біблія вже дала нам багато світла, але нескінченно більше їй належить дати, а для цього люди повинні зануритися в неї, проникнути до самого дна.
Але не можна допустити, щоб вивчення тексту і безлічі його тлумачень стало самоціллю, адже тоді текст не приведе нас до Бога живого. Легко, оманливо легко вивчити напам’ять усі відомості відносно «месіанських сподівань» і так і не впізнати самого Месію. Дуже легко, тим більше коли наша академічна система і семінарії навіть заохочують такий підхід. Наші знання і розумові здібності здобувають нам бали серед колег, сприяють престижу і підвищенню статусу, зміцнюють наше положення в тій або іншій церковній партії. Так йде справа зараз, і так було за Ісусових часів.
Я зовсім не закликаю викинути розум за борт і прагнути при читанні тексту виключно до певних розпливчатих «теплих почуттів» відносно Ісуса. Навпаки: нове прочитання Біблії, у світлі наших знань про Ісуса Месію, вимагає більшого, а не меншого, зусилля думки. Але абстрактна думка повинна увесь час переходити в особисте знання, у поклоніння і молитву, і знову повертатися в думку, бо ця робота невичерпна. Від Писання до Месії і назад до Писання, знову і знову по висхідній спіралі розуміння. Такий виклик кинув нам у цьому розділі Месія, і цей виклик звучить понині.
Івана 6:1-15 – Насичення п’яти тисяч
«Після того Ісус перейшов на той бік Галілейського чи Тіверіядського моря. А за Ним ішла безліч народу, бо бачили чуда Його, що чинив над недужими. Ісус же на гору зійшов, і сидів там зо Своїми учнями. Наближалася ж Пасха, свято юдейське. А Ісус, звівши очі Свої та побачивши, яка безліч народу до Нього йде, говорить Пилипові: Де ми купимо хліба, щоб вони поживились? Він же це говорив, його випробовуючи, бо знав Сам, що Він має робити. Пилип Йому відповідь дав: І за двісті динаріїв їм хліба не стане, щоб кожен із них бодай трохи дістав. Говорить до Нього Андрій, один з учнів Його, брат Симона Петра: Є тут хлопчина один, що має п’ять ячних хлібів та дві рибі, але що то на безліч таку! А Ісус відказав: Скажіть людям сідати! А була на тім місці велика трава. І засіло чоловіка числом із п’ять тисяч. А Ісус узяв хліби, і, подяку вчинивши, роздав тим, хто сидів. Так само і з риб, скільки хотіли вони. І, як наїлись вони, Він говорить до учнів Своїх: Позбирайте куски позосталі, щоб ніщо не загинуло. І зібрали вони. І дванадцять повних кошів наклали кусків, що лишились їдцям із п’яти ячних хлібів. А люди, що бачили чудо, яке Ісус учинив, гомоніли: Це Той справді Пророк, що повинен прибути на світ! Спостерігши ж Ісус, що вони мають замір прийти та забрати Його, щоб настановити царем, знов на гору пішов Сам один.»
При читанні детективних оповідань швидко з’ясовується, що незначні на вигляд деталі можуть виявитися доказом і допомогти виявити вбивцю. Хороший письменник наповнює свій текст всякого роду подробицями, відволікаючи в бік очі і увагу читача, але слід пам’ятати: випадкового тут нічого немає. І десь у цьому нагромадженні фактів прихований один, головний, який розкриє секрет, якщо тільки читач зуміє вчасно його помітити.
У Євангелії від Івана теж немає нічого випадкового. Тут стільки деталей, стільки різних приводів для роздумів, що легко розгубитися, якщо кидатися за кожною дороговказною лінією. На відміну від детектива в Євангелії всі деталі зійдуться воєдино, жодна не заведе в безвихідь. Але важливо вибрати з безлічі запропонованих нам ліній ті, які ведуть до самого центру, туди, де відкриється найбільш глибокий сенс.
От вже вдруге Іван повідомляє нам про події, які сталися на Пасху (перший раз – коли Ісус виганяє торговців з Єрусалимського Храму, 2:13). Буде і третій: коли Ісус востаннє прийде в Єрусалим, і цей останній раз настільки важливий для Івана, що він згадує про нього тричі (11:55; 12:1; 13:1). Ні, це не детектив, Іван не тримає нас у нерозумінні. Він хоче, щоб, просуваючись вперед, ми на кожному етапі цілком розуміли, що відбувається.
Він підкреслює той факт, що дивовижне насичення натовпу відбулося на Пасху, адже ми повинні осмислити знамення як з погляду самої Пасхи, спогаду про Вихід дітей Ізраїлю з Єгипту, про те, як Господь позбавив їх і провів через пустелю в Землю обітовану, так і з погляду пасхальних подій у самому Євангелії, зіставивши це насичення, по-перше, з очищенням Храму, а по-друге, із смертю і воскресінням Ісуса.
Весь довгий шостий розділ Івана насичений темою Пасхи, вірніше, одним аспектом цієї теми: Господь живив дітей Ізраїлю під час їх мандрів у пустелі «Хлібом небесним». У 16-му розділі Виходу Господь посилає «манну», коли народ ремствує і скаржиться. У сукупності обидві сторони цієї історії складають основний фон для розуміння Ів. 6.
Розділ відкривається розповіддю, спільною для всіх чотирьох євангелістів: про те, як Ісус забезпечив хлібом і рибами натовп, що зібрався в пустелі біля моря Галілейського, далеко від сіл, де можна було б купити їжу. Цей уривок служить відправною точкою для довгої дискусії про «хліб небесний», якій буде присвячена основна частина розділу, проте є тут і безліч майстерних натяків, завдяки яким ми можемо «увійти» до цієї сцени і ототожнити себе з одним з учасників.
Ісус, Пилип, Андрій і безіменний хлопчик, що потурбувався принести із собою їжу, – Іван розповідає про епізод з хлібами і рибами набагато тепліше, інтимніше, ніж інші євангелісти. У синоптиків Пилип і Андрій мовчать, але Іван зумів однією реплікою змалювати різних осіб, різні ролі учнів, як зробив він це і для інших, особливо (пізніше ми в цьому переконаємося) для Хоми. Пилип і Андрій знову вийдуть на перший план у 12:22; складається враження, ніби з усіх учнів ці двоє були найбільш привітними до людей, що не входили до числа Дванадцяти, підтримували стосунки з ними. Андрій явно знайомий із запасливим хлопчиком і представляє його Ісусові.
Пилип у розгубленості, Андрій не знає, що робити, але, принаймні, він вказав Ісусові на хлопчика з хлібами і рибами. Мораль цього епізоду очевидна, проте нагадати все ж корисне: часто буває так, що ми самі не бачимо виходу, і починати потрібно завжди з одного і того ж: привернути Ісусову увагу. Заздалегідь ніхто не вгадає, як Він вчинить, і така християнська віра: ми сподіваємося, що Ісус зробить щось, про що ми і подумати не могли, щось нове, творче.
Реакція натовпу і відповідь Ісуса на цю реакцію також дуже важливі. Згадаємо: Іван Христитель підкреслював і повторював, що він не Месія і не пророк (1:20-21), тепер же, у вірші 14, знову зайшла мова про пророка, про «пророка, подібного до Мойсея», передбаченого у Втор. 18, прийдешнього великого вождя, який зробить для народу те, що робив Мойсей, – виведе з рабства на свободу.
Натовп, що оточував Ісуса, швидко перейшов від «пророка» до «Месії», тобто – «Царя». Якщо Ісус – той самий, здавна обіцяний великий пророк, Він зобов’язаний вести народ. Інтонація євангеліста іронічна і сумна: Іван вірить і нам каже, що Ісус – Месія, пророк, подібний до Мойсея, але реакція натовпу показує, що люди чекають зовсім не такого пророка, не такого «Мойсея». І далі в цьому розділі Ісус спробує спонукати Своїх слухачів до глибшого і вірнішого розуміння. Віритимемо і молитимемося, щоб цей розділ привів до розуміння також і нас.
