Івана 5:19-29 – Прийдешній суд
«Відповів же Ісус і сказав їм: Поправді, поправді кажу вам: Син нічого робити не може Сам від Себе, тільки те, що Він бачить, що робить Отець; бо що робить Він, те так само й Син робить. Бо Отець любить Сина, і показує все, що Сам робить, Йому. І покаже Йому діла більші від цих, щоб ви дивувались. Бо як мертвих Отець воскрешає й оживлює, так і Син, кого хоче, оживлює. Бо Отець і не судить нікого, а ввесь суд віддав Синові, щоб усі шанували і Сина, як шанують Отця. Хто не шанує Сина, не шанує Отця, що послав Його. Поправді, поправді кажу вам: Хто слухає слова Мого, і вірує в Того, Хто послав Мене, життя вічне той має, і на суд не приходить, але перейшов він від смерти в життя.
Поправді, поправді кажу вам: Наступає година, і тепер уже є, коли голос Божого Сина почують померлі, а ті, що почують, оживуть. Бо як має Отець життя Сам у Собі, так і Синові дав життя мати в Самому Собі. І Він дав Йому силу чинити і суд, бо Він Людський Син. Не дивуйтесь цьому, бо надходить година, коли всі, хто в гробах, Його голос почують, і повиходять ті, що чинили добро, на воскресення життя, а котрі зло чинили, на воскресення Суду.»
Сьогодні з ранку я читав розділ з дисертації мого старшого сина. Предмет її для мене незрозумілий, зате я міг в останню мить знайти друкарську помилку і заразом подивитися, наскільки доладна кожна фраза, наскільки виразний виклад у цілому.
Про те, як потрібно і як виходить писати, ми з сином говорили багато, адже робота із словом і для нього і для мене складає частину професії. Він як би проходив у мене неформальне, але все таки учнівство. З дитинства він бачив, як я сиджу за робочим столом. Схильності і здібності в кожного свої, до того ж і тему він вибрав собі зовсім іншу, але ми із задоволенням працювали поруч один з одним. А молодший син поки що дописує курсову під моїм чуйним керівництвом, і тут вже учнівство більше явне.
У сучасному західному світі це вже не прийнято, проте на землі залишилося ще немало місць, де сини абсолютно природно наслідують професію і справу батька. Навіть я – перший, хто порушив сімейну традицію, що дотримувалася упродовж шести поколінь. А вже якщо професія припускає певну навичку, уміння, що виробляється роками, учнівство включає роботу пліч-о-пліч, коли син спостерігає кожен рух батьківських рук, повторює їх, вчиться робити точнісінько як батько. Таким чином упродовж століть зберігаються традиційні ремесла.
Вірші 19-23 можна прочитати, як притчу: приклад того, як сини вчаться в батьків, хоча Отець і Син тут незвичайні – це Господь і Ісус. Ісус детальніше пояснює слухачам, як Бог Ізраїлю працює тепер, здійснюючи нове творіння, і як Ісус уважно спостерігає Його роботу, щоб продовжити її разом з Отцем, відповідно до Його стилю і задуму. Саме дивне в роботі Отця – і це Він, як і всі інше, показує Синові і довіряє Йому робити разом з Ним і навіть самостійно – от що: Він дарував життя померлим. Натяк на воскресіння на початку розділу і загадка, задана в розділі 2 (вірші 19-22), тепер прояснюються.
До часів Ісуса серед євреїв поширилося сподівання на воскресіння. Пізніше рабини оформлять цю віру як догму, але вже тоді її розділяло більшість євреїв. Настане день, думали вони, і Господь-Творець, що створив світ і мав намір встановити в ньому справедливість, – приведе усе до ладу. Всяке зло буде викрите і засуджене, а ті, хто дотримувався Божого шляху, будуть виправдані і винагородженні. Причому нікому не хотілося думати, ніби засудження і виправдання відбудеться в деяких не від світу цього декораціях – ні, Творець поверне кожну людину в її тілесну оболонку, і в цій оболонці вона поплатиться за погані справи чи отримає подяку за праведні. Так написано в книзі пророка Даниїла (12:2), і в першому столітті ця ідея була дуже популярною.
Ісус стверджує: Його пришестям і служінням справа воскресіння померлих вже почалася. Це основний аспект у тій роботі, яку здійснює Отець і яку Ісус творить пліч-о-пліч з Отцем. У самому євангельському оповіданні тема воскресіння досягне кульмінації з воскресінням Лазаря (розділ 11) і піде далі, до смерті самого Ісуса і Його виходу по той бік смерті в усій славі воскреслого життя (розділи 20 і 21). У цьому розділі нас готують до подальших подій.
Тут же Ісус відкриває нам ще одну таємницю, і ми можемо зрозуміти, що відбувалося, коли люди бачили Його служіння, слухали Його розмови і набували віру, визнавали в Ньому Слово, що сталося тілом. У пролозі вже було сказано, що всякому, хто повірив в ім’я Його, надано буде право зватися сином або дочкою Божими. Тепер нам розкривається ще глибша, захована в тих словах істина – істина, прихована в обіцянці нового народження (1:12-13; 3:1-8).
Народжені таким чином зверху набувають нового духовного досвіду, життя духу, яке б’є в них через край, немов «жива вода» (4:14), і більше того, вони переходять із смерті в життя. Чудо воскресіння входить у них, і тому, коли вони помруть тілесною смертю, ця смерть не зможе позбавити їх вже набутого нового життя. Те, що Бог робить зараз, Він завершить у майбутньому, коли нинішнє «воскресіння», нове народження, усередині земного життя зробить у результаті повне тілесне воскресіння, як це сталося з Ісусом.
Батько надав Синові право творити суд від Його імені. Пояснення, яке дає тут Ісус («бо Він – Людський Син», в. 27) повертає нас до пророцтва Даниїла, старовинного єврейського образу «ніби Сина Людського» в Дан. 7, кому дана влада над світом і особливо влада здійснювати правий суд Божий над тиранами і силами зла, пригноблюючими Божий народ. Сформулюємо це так: Бог здавна бажає привести світ до ладу, і тепер, приставивши до справи Свого сина і учня, Він нарешті доводить до кінця цю працю. Але народження нового творіння стане можливим лише тоді, коли буде названо по імені, викрито і усунено зло, що занапастило колишнє творіння. От для чого потрібен суд.
Як впливає така віра на наше життя у світі, де як і раніше буйствують тиранія і несправедливість?
Івана 5:30-38 – Свідчення про Ісуса
«Я нічого не можу робити Сам від Себе. Як Я чую, суджу, і Мій суд справедливий, не шукаю бо волі Своєї, але волі Отця, що послав Мене.
Коли свідчу про Себе Я Сам, то свідоцтво Моє неправдиве. Є Інший, Хто свідчить про Мене, і Я знаю, що правдиве свідоцтво, яким свідчить про Мене. Ви послали були до Івана, і він свідчив про правду. Та Я не від людини свідоцтва приймаю, але це говорю, щоб були ви спасені. Він світильником був, що горів і світив, та ви тільки хвилю хотіли потішитись світлом його. Але Я маю свідчення більше за Іванове, бо ті справи, що Отець Мені дав, щоб Я виконав їх, ті справи, що Я їх чиню, самі свідчать про Мене, що Отець Мене послав!
Та й Отець, що послав Мене, Сам засвідчив про Мене; але ви ані голосу Його не чули ніколи, ані виду Його не бачили. Навіть слова Його ви не маєте, щоб у вас перебувало, бо не вірите в Того, Кого Він послав.»
«А що ще вона могла сказати?»
Прокурор попередив обвинуваченого, що відома особа, замішана в якісь закулісні угоди, щойно зробила офіційну заяву і відкинула всі свідчення обвинуваченого.
Це заперечення обвинуваченого стало знаменитим. Коли людина виступає з офіційною заявою на свою користь, як би урочисто вона не присягалася, люди знизують плечима і засуджують: «А що ще вона могла сказати?»
І в стародавньому світі люди швидко навчилися недовірі і стали вимагати свідків з боку. Вимагати доказів. Нехай не сам обвинувачений говорить на свій захист, нехай інші люди заступатимуться за нього, поручаться своїм добрим ім’ям.
При читанні Євангелія від Івана часто виникає відчуття, ніби ми є присутніми на засіданні суду. Іван раз у раз згадує якісь «докази», «свідків» і «свідчення». Починає здаватися, що Ісус перебуває під судом і слідством, хоча і неясно, у якій справі. Коли Він посилається на «свідчення», йдеться про щось більше, ніж питання про порушення суботи і зцілення розслабленого біля басейну. Ні, питання ставиться набагато ширше, у тому числі і хронологічно: ми повинні повернутися назад, на початок Євангелія, до того моменту, коли Іван Христитель свідчив «про Світло» (1:7) і при цьому наполягав, що сам він не Месія, що Месія – Ісус (1:19-20; 32-34).
Тепер же ми отримуємо свідоцтво більше навіть свідчення Івана Христителя. Ісус відразу відмітає підозру, ніби Він самовпевнено свідчить про Себе. Вірш 33 передбачає докір: «А що ще він міг сказати?» Це тим більш цікаво, що багатьом людям здається, ніби в Євангелії від Івана Ісус постійно на щось претендує і привласнює якісь високі титули. Це не так: Ісус пропонує людям вдивитися власними очима і запевнитися.
Звичайно, свідоцтво Івана Христителя також має значення. Вірші 33-35 нагадують про істину і силу служіння Іванового. Сучасники Ісуса могли радіти тому, що в їх час жив і говорив з ними справжній пророк, та все ж вони не готові були поглянути в тому напрямі, в якому вказував для них Іван, побачити в Ісусі того, кому Іван підготовив шлях.
Найбільше свідоцтво виходить безпосередньо від Отця. Як нам переконатися, що Ісус насправді стоїть біля єдиного істинного Бога і переймає в Нього усі навички, як син стоїть біля батька в майстерні і старанно наслідує його? От доказ: інакше Він би не міг здійснювати чудеса, які Він здійснює. Досі Іван розповів нам тільки про три надзвичайні справи Ісуса («знамення»), але вже попередив нас, що таких подій було більше (наприклад, 2:24). Підводячи підсумок свого оповідання, він скаже: знамень було стільки, що просто неможливо описати їх усі (20:30; 21:25). Але ті, хто був поруч, хто бачив ці знамення – ці люди давно вже могли замислитися. Він – Месія? Він посланий Богом? Більше того: Він – втілення Бога живого?
Біда в тому, що присяжні, що відмічали свідчення і обмірковували свій вердикт, не були в змозі до кінця зрозуміти надані докази. У вірші 37 ми бачимо, як Ісус починає викривати Своїх сучасників, тих, хто дивився на все, що відбувається, та все ж відвертався від віри. Тут початок, а закінчиться усе як би альтернативним «судом», і під слідством перебуває зовсім не Ісус: Він – суддя, виконуючий справедливий вирок Божий (вірш 30), а підсудні – ті, хто спостерігає, слухає і нехтує Ним.
Але ці люди не знають Бога, віру в Якого вони сповідують. Вони так і не побачили, не почули Його, і Його слово не зустрічає відгуку. Ще декілька розділів, і тривожна нота зазвучить голосніше. Вже в розділі 12 Іван з гіркотою скаже: на той час, як Ісус відправився в Єрусалим, більшість людей вже налаштувалися проти Нього. Вони самі накликали на себе суд.
І от що страшно: подібні настрої не закінчилися в дні Ісуса. Іван розуміє, що з тією ж проблемою зіткнеться весь світ. Як тільки історія Ісуса буде повідомлена світу, суд вже почався, і суд не над Ісусом, але над усіма, хто чув цю звістку. Бог сам свідчить на користь Ісуса, дає єдине неспростовне свідоцтво – це, по Івану, одне зі значень воскресіння. Питання до нас: як ми сприймаємо Ісуса? Коли настане час суду, чи не виявимося ми серед тих, хто зважений і знайдений занадто легким?
