Щоб любити Бога, треба бути беззахисним – Частина 2

– Але любов до Бога – адже це ще і вдячність.

– У нашому житті бувають важкі моменти, коли нас або кинули, або мимоволі залишили – просто не можуть нічим нам допомогти – усі, навіть найближчі люди. І ми абсолютно самотні. Але саме в такі моменти людина, якщо в неї є хоч трохи віри, розуміє: єдиний, Хто її не залишив і не залишить ніколи, – це Господь. Немає нікого ближче, немає нікого рідніше. Немає нікого, хто любить тебе більше, ніж Він. Коли це розумієш, у тебе відгук виникає абсолютно природним чином: ти вдячний, і це теж пробудження спочатку закладеної в людину любові до Бога.

Блаженний Августин казав, що Бог створив людину для Себе. У цих словах полягає сенс створення людини. Вона створена для спілкування з Богом. Кожна жива істота існує в якомусь встановленому для неї порядку. Хижак живе як хижак, травоїдне – як травоїдне. От перед нами величезний мурашник, і в ньому кожна мурашка абсолютно точно знає, що їй робити. І тільки людина – якась неприкаяна істота. Для неї немає заздалегідь встановленого порядку, і її життя постійно перебуває під загрозою хаосу чи катастрофи. Ми бачимо: абсолютна більшість людей не знають, що їм робити. Люди розгублені, кожен гарячково шукає хоч би щось, за що він міг би зачепитися, щоб якось у цьому житті реалізуватися. І завжди щось відбувається не так, і людина почуває себе нещасною. Чому так багато хто вдається до алкоголізму, до наркоманії, ігроманії, інших страшних вад? Бо людина не може нічим у житті насититися. Нестримне прагнення вбивати себе наркотиками, алкоголем свідчить про те, що людина в усьому цьому намагається знайти не себе навіть, а можливість заповнити ту безодню, яка постійно в ній розверзається. Усі спроби лікувати алкоголізм або наркоманію носять тимчасовий характер – фізіологічну залежність можна зняти, але навчити людину жити інакше – це вже не медичне питання. Якщо не дати тій безодні, яку людина відчуває в собі, справжнього наповнення, вона повернеться до наповнення хибного і згубного. А якщо все ж не повернеться, то повноцінною людиною не стане все одно. Ми ж знаємо людей, які кинули пити або вживати наркотики, але виглядають нещасними, пригнобленими, часто озлобленими, бо в них відняли колишній сенс їх життя, а іншого не з’явилося. І багато хто з них ламається, втрачає інтерес до сімейного життя, до роботи, до усього. Бо немає в їх житті найголовнішого. А доки його немає, поки не відчуває людина любов Божу до себе, вона завжди залишається якоюсь порожньою. Бо безодню, про яку ми з вами говоримо, може знову-таки, за блаженним Августином, заповнити тільки безодня Божественної любові. І щойно людина повертається на своє місце – а її місце там, де вона з Богом, і все інше в її житті вибудовується належним чином.

– Приймати Божественну любов, про яку Ви кажете, і любити Бога – одне і те ж?

– Ні. Ми ж дуже егоїстичні у своєму пропащому стані. У житті ми часто-густо спостерігаємо ситуації, коли одна людина любить іншу безоглядно і абсолютно без критики, а та цим користується. І так само ми звикаємо користуватися любов’ю Божою. Так, ми знаємо і дізнаємося досвідчено, що Господь милостивий, людинолюбний, що Він легко нас прощає, і ми неусвідомлено починаємо цим користуватися, експлуатувати Його любов. Не віддаючи, втім, собі звіту в тому, що благодать Божа, знехтувана нами в гріху, кожного разу повертається зі все більшим і більшим зусиллям; що серця наші черствішають, і ми змінюємося зовсім не в кращій бік. Людина уподібнюється безрозсудній тварині: ось, не закрилася ж мишоловка, значить, можна далі сир тягати. А те, що ти не можеш жити повним життям, те, що твоє життя – це не життя, а якесь животіння, це вже не так важливо. Головне, що ти живий-здоровий. Але повним життям людина живе лише тоді, коли вона виконує євангельські заповіді, які відкривають їй шлях любові до Бога.

– Адже гріх є перешкода між нами і Богом, перешкода в наших з Ним стосунках, так? Я це дуже добре відчуваю саме тоді, коли до мене приходить розкаяння в якомусь гріху. Чому я розкаююся? Бо боюся покарання? Ні, такого страху в мені немає. Але я відчуваю, що сама собі десь перекрила кисень, зробила неможливим отримання необхідної мені допомоги від Нього.

– Насправді страх якщо не покарання, то неминучого настання наслідків людині теж потрібен. Адже не даремно Адаму було сказано: «Від дерева пізнання добра і зла не їж від нього, бо в той день, коли ти з’їси від нього, смертю помреш» (Бут. 2:17). Це не загроза, це констатація, так ми кажемо дитині: якщо ти сунеш два пальці або мамину шпильку в розетку, тебе ударить струмом. Коячи гріх, ми повинні знати, що будуть наслідки. Боятися цих наслідків для нас природно. Так, це нижчий ступінь, але добре, коли є хоч би це. У житті це рідко в чистому вигляді буває: частіше в розкаянні є присутнім і страх наслідків, і те, про що Ви кажете: відчуття того, що я сам собі ставлю перешкоди для нормального, повноцінного, справжнього життя, сам порушую гармонію, яка так мені потрібна.

Але, окрім цього, є адже ще і те, що ми не можемо насправді до кінця усвідомити. Для людини, як би вона не була озлоблена, як би не була вона злом спотворена, все одно природно прагнути до блага і творити благо і неприродно коїти зло. Силуан Афонський казав, що в людини, яка творить благо, змінюється обличчя, вона стає схожою на Ангела. І в людини, яка коїть зло, обличчя змінюється, вона уподібнюється демонові. Ми не в усьому хороші люди, але відчуття блага, відчуття того, що для нас природне, у нас є присутнім, і, коли ми робимо щось всупереч цьому, ми відчуваємо, що зламали, пошкодили щось дуже важливе: те, що більше нас, що в основі усього лежить. І в хвилини розкаяння ми схожі на дитину, яка поламала щось і не розуміє ще, що і яким чином вона поламала, розуміє тільки, що воно було ціле, хороше, і ось воно вже нікуди не придатне. Що робить дитина? Вона біжить до тата або мами в надії, що вони це полагодять. Втім, є діти, які віддають перевагу зламане заховати. Це якраз психологія Адама, що ховається від Бога між райськими деревами (Бут. 3:8). Але нам, якщо ми щось зламали, краще уподібнитися дитині, що біжить із зламаною річчю до батьків. Розкаюючись у скоєному, ми як би кажемо Богові: я сам не можу це полагодити, допоможи мені. І Господь, по милості Своїй, допомагає, відновлює зруйноване. Так досвід покаяння сприяє займанню в серці людському вогника любові до Бога.

Христос розіп’явся за нас усіх – і таких, і сяких, і других: Він нас полюбив такими, які ми є. У святителя Миколи Сербського є така думка: уявіть, йдуть дорогами Палестини лиходії, розбійники, блудниці, митарі, люди з абсолютно спаленою совістю. Йдуть і раптом бачать Христа. І разом усе кидають і прямують за Ним. І як! Один на дерево лізе, друга миро купує на усі останні, можливо, гроші і не боїться підійти до Нього у всіх на очах, не думає про те, що з нею зараз можуть зробити (див.: Лк. 7:37-50, 19:1-10). Що з ними таке відбувається? А от що: вони бачать Христа, і зустрічають Його, і зустрічаються їх погляди. І раптом вони в Ньому бачать те краще, що є в них самих, що всупереч усьому в них залишилося. І пробуджуються до життя.

І коли ми в момент нашого покаяння щось подібне переживаємо, то, безумовно, у нас з’являється абсолютно особисте, безпосереднє ставлення до Бога. Адже найстрашніша біда сучасного християнства, і взагалі, найстрашніша вада, яка зводить християнство в людині нанівець, – це відсутність відчуття Того, що Бог – це Особа, ставлення до Нього як до Особи. Адже віра – це не просто віра в те, що є Бог, що буде Суд і вічне життя. Усе це лише периферія віри. А віра полягає в тому, що Бог – це реальність, що Він призвав мене до життя, і що немає ніякої іншої причини мені існувати, окрім Його волі і Його любові. Віра припускає саме особисті стосунки людини з Богом. Тільки коли ці особисті стосунки є, є все інше. Без цього немає нічого.

<< Частина 1

Частина 3 >>