– Нам властиво думати про улюблених нами людей – увесь час або не весь, частіше або рідше, це вже залежить від сили прихильності. Думати, по суті, означає пам’ятати про цю людину. Але як навчитися думати і пам’ятати про Бога?
– Звичайно, людина повинна роздумувати, адже не даремно їй дана ця дивна здатність мислення. Як каже преподобний Варсонофій Великий, твій мозок, твій розум працює як жорна: ти можеш з ранку кинути в них якусь полову, і вони весь день цю полову перетиратимуть, а можеш всипати добре зерно, і в тебе буде борошно і потім хліб. У жорна свого розуму треба вкладати ті зерна, які можуть живити нашу душу, наше серце і вирощувати нас. Зерна в даному випадку – це ті думки, які можуть у нас любов до Бога запалити, зміцнити, посилити.
Адже як ми влаштовані? Поки ми не згадуємо про якісь речі, їх для нас як би немає. Ми забули про щось, і цього неначе і не траплялося в нашому житті. Згадали – і воно для нас ожило. А якщо не лише згадали, а затримали на цьому свою увагу?.. Приклад, який можна тут навести, – думка про смерть: адже я помру, адже я скоро помру, адже це неминуче, адже я абсолютно не знаю, що буде потім. Хвилину тому людина про це не думала, але от замислилася, і усе для неї змінилося.
І так, безумовно, має бути і з думкою про Бога і про те, що нас з Ним зв’язує і сполучає. Для цього кожен має замислитися: звідки я взявся, чому я є? Тому що Бог мені це життя дав. Скільки в моєму житті було ситуацій, коли моє життя могло урватися?.. Але Господь мене зберіг. Скільки було ситуацій, коли я заслуговував на покарання, але жодної кари не зазнав. І сто разів був помилуваний, і тисячу разів. А скільки разів у скрутні хвилини допомога приходила – така, якої навіть сподіватися не міг. А скільки разів щось сокровенне відбувалося в моєму серці – те, чого окрім мене і Його ніхто не знає.
Згадаємо апостола Нафанаїла (див.: Ін. 1:45-50): він приходить до Христа, повний сумнівів, скептицизму: «Чи може щось добре бути з Назарета?» (46). А Господь каже йому: «Перше ніж покликав тебе Филип, Я бачив тебе під смоковницею» (48). Що там було, під цією смоковницею? Невідомо. Проте зрозуміло, що під смоковницею Нафанаїл був один, наодинці зі своїми власними думками, і там сталося щось, дуже важливе для нього. І, почувши слова Христові, Нафанаїл розуміє: тут знаходиться Той, Хто був з ним разом під смоковницею, Хто його знав і там, і раніше, і до його народження – завжди. І тоді Нафанаїл вигукує: «Учителю! Ти – Син Божий, Ти – Цар Ізраїлів» (Ін. 1:49). Це зустріч, це захват, який неможливо описати. Чи були такі моменти у вашому житті? Напевно, були. Але це усе необхідно регулярно згадувати. І як цар Чахлик над золотом чахне і перебирає його, так і християнин повинен цей скарб, це золото регулярно перебирати, розглядати: ось що в мене є! Але не чахнути над ним, звичайно, а, навпаки, оживати серцем, сповнюватися живого почуття – вдячності Богові. Коли в нас є це почуття, усі спокуси, випробування відчуваються нами абсолютно інакше. А кожна спокуса, в якій ми вірність Христу зберегли, нас до Нього наближає і зміцнює в нас любов до Нього.
– Творець проявляється в твориві, і, якщо ми бачимо, відчуваємо Його у створеному світі і відгукуємося на це, значить, ми любимо Його, хіба не так? Якщо вдуматися – чому ми любимо природу? Чому так потребуємо спілкування з нею, так втомлюємося без неї? За що ми любимо джерела, річки і моря, гори, дерева, тварин? Хтось скаже: нам це подобається, бо красиво. Але що означає «красиво»? Десь я читала, що неможливість визначення краси є доказ буття Божого. Адже Бога теж неможливо визначити, пояснити, подивитися на Нього з боку не можна – можна тільки зустрітися з Ним лицем до лиця.
– «Красиво» – це дуже обмежене визначення насправді. Звичайно, є краса світу, що оточує нас, краса і велич. Але, окрім цього, є речі, ще цікавіші. Дивишся на якесь звірятко – воно, можливо, і не дуже красиве (чи назвемо ми красивим їжачка, наприклад? Навряд чи), але воно таке привабливе, так займає нас, нам так цікаво за ним спостерігати: воно і смішне, і зворушливе. Дивишся, і серце твоє радіє, і ти розумієш: адже Господь цю істоту створив такою, якою воно є. І це дійсно людину до Бога наближає.
Але є інші шляхи. Є час, коли нам про Бога має розповісти навколишній світ, і є час, коли навіть цей світ треба забути, треба пам’ятати тільки про Нього. На перших етапах нашого становлення Бог постійно нас веде за допомогою конкретних, безпосередньо відчутних нами речей. А далі вже інакше усе може відбуватися.
– Проте дивишся на іншу людину і бачиш, що вона вже нічого не може любити – ні природу, ні людей, ні Бога – і навряд чи здатна приймати любов Божу до себе.
– У Варсонофія Великого є така думка: чим м’якше ти зробиш своє серце, тим більше воно зможе прийняти благодаті. А коли людина живе в благодаті, коли її серце приймає благодать, то це є і відчуття любові Божої, і любов до Бога, тому що тільки благодаттю Бога можливо любити. Тому озлоблення серця – це саме те, що заважає нам любити і Бога, і ближнього, і просто жити повним, справжнім життям. Про озлоблення серця свідчить не лише те, що ми на когось злимося, пам’ятаємо зло, комусь хочемо помститися, когось ненавидимо. Озлоблення серця – це коли ми свідомо своєму серцю дозволяємо зачерствіти, тому що ніби інакше в цьому житті не можна, не виживеш. Світ у злі лежить, люди у своєму пропащому стані бувають і грубими, і жорстокими, і підступними. І наша реакція на усе це виражається в тому, що ми частенько усе життя в бійцівській стійці якійсь стоїмо. Це можна спостерігати постійно – у транспорті, на вулиці. Одна людина зачепила іншого, і цей інший відразу відповідає так, як ніби він до цього готувався усю попередню добу. У нього усе напоготові! Про що це свідчить? Про те, в якому озлобленні перебуває серце. Не лише стосовно людей – просто в озлобленні.
– Озлоблення – дуже поширена хвороба, вона не лише в транспорті спостерігається, на неї багато хто страждає, і, до речі, у Церкві теж. Більше того, боюся, що нікого з нас абсолютно здоровим не назвеш. Але як з цим впоратися?
– Дуже важко з цим впоратися. Дуже важко, страшно наважитися жити, не захищаючись, відмовитися від цієї постійної самооборони. Так, агресія є проявом страху. Але іноді людина може і не бути агресивною, а може просто боятися. Просто сховатися, жити у своєму будиночку, як равлик, нічого не бачачи, не чуючи навколо, ні в чому не беручи участь, тільки рятуючи себе. Але таке життя в раковині теж робить жорстоким серце. Серце своє, як ні важко, у жодному разі не можна робити жорстоким. Кожного разу, коли нам хочеться оборонятися або просто закрити свої дверцята і нікого, ніщо у свій будиночок не впускати, потрібно згадувати про те, що є Господь, що Він скрізь, у тому числі між мною і цією загрозою, мною і цією людиною. У мене є Свідок, Який виправдає мене, якщо мене хтось обмовить, є Захисник усього мого життя. І коли ти Йому довіряєшся, тоді тобі вже не треба закриватися, і серце твоє розкрите і до Бога, і до людей, і вже ніщо не заважає Бога любити. Немає перешкод.
От яка властивість теж потрібна людині, щоб любити Бога, – беззахисність. Адже коли ти сам собі захист, Захисник тобі не потрібен.
Ігумен Нектарій (Морозов). Розмовляла Марина Бірюкова
<< Частина 2