«І один з них, законник, спокушаючи Його, запитав, кажучи: Учителю, яка заповідь найбільша в законі? Ісус сказав йому: полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю. Це є перша і найбільша заповідь. Друга ж подібна до неї: люби ближнього твого, як самого себе. На цих двох заповідях утверджується весь Закон і Пророки» (Мф. 22:35-40).
Отже, любити Бога ми повинні передусім. Але як відповісти самому собі на питання: чи люблю я Господа? За якими ознаками, за якими своїми відчуттями або переживаннями може і повинна людина зрозуміти: так, я Його люблю. І навпаки: які наші риси, які прояви нашого внутрішнього життя свідчать про відсутність або про крайню слабкість любові до Бога?
На непрості (як завжди!) питання відповідає ігумен Нектарій (Морозов).
– Отче Нектарію, мені, як, гадаю, і багато кому іншому не так вже складно відповісти на питання, що означає любити людину. Якщо я нудьгую в розлуці з людиною, хочу її побачити, радію, коли бачу нарешті, і якщо ця моя радість безкорислива – тобто жодних матеріальних благ, жодної практичної допомоги я від цієї людини не чекаю, мені потрібна не допомога, а вона сама – значить, я люблю її. Але як це до Бога застосувати?
– Передусім – добре, коли це питання в принципі виникає в сьогоднішнього християнина. Мені, як, вважаю, і будь-якому іншому священикові, дуже часто доводиться стикатися з людьми, які на питання про любов до Бога відповідають відразу, не замислюючись і однозначно ствердно: «Так, звичайно, люблю!». Але не можуть при тому відповісти на друге питання: а що таке любов до Бога? У кращому разі людина каже: «Ну це ж природно – любити Бога, от я Його і люблю». І далі цього справа не йде.
І відразу згадується діалог валаамського старця з офіцерами з Петербургу, що приїхали в монастир. Вони стали його запевняти, що дуже люблять Христа. І старець сказав: «Наскільки ж ви блаженні. Я залишив світ, віддалився сюди і в найсуворішій самоті труджуся тут усе життя для того, щоб хоч би трохи наблизитися в любові до Бога. А ви живете в шумі великого світу, серед усіх можливих спокус, впадаєте в усі гріхи, в які тільки можна впасти, і вам вдається при цьому любити Бога. Які ви щасливі люди!». І тоді вони замислилися.
У Вашому твердженні – знаю, що означає любити людину, а от що означає любити Бога, не знаю – полягає певне протиріччя. Адже все те, що Ви сказали про любов до людини, відноситься і до любові до Бога. Ви кажете, що Вам дороге спілкування з людиною, Ви нудьгуєте, коли її довго не бачите, Ви радієте, коли її бачите; окрім цього, Ви напевно намагаєтеся зробити цій людині щось приємне, допомогти їй, потурбуватися про неї. Знаючи цю людину – адже неможливо людину любити і при тому не знати – Ви вгадуєте її бажання, розумієте, що саме принесе їй зараз радість, і робите саме це. Все те саме можна сказати і про любов людини до Бога. Проблема в тому, що людина для нас конкретна: ось вона, тут, її можна доторкнутися руками, з нею безпосередньо пов’язані наші емоції, наші реакції. А от любов до Бога в багатьох людей носить певний абстрактний характер. І тому людям здається, що нічого конкретного тут не скажеш: ось, люблю, і усе. А тим часом Господь в Євангелії дуже конкретно відповідає на питання, у чому проявляється любов людини до Нього: «Якщо любите Мене, то дотримуйтесь Моїх заповідей» (Ін. 14:15). От воно, свідоцтво любові людини до Бога. Людина, яка пам’ятає і виконує заповіді Божі, любить Бога і своїми справами це доводить. Людина, яка їх не виконує, що б вона про себе не казала, любові до Христа не має. Бо як «віра – коли не має діл, сама по собі мертва» (Як. 2:17), так само мертва без справ любов. Вона живе в справах.
– Адже це і справи любові до людей теж?
– Говорячи про Страшний суд, Спаситель повідомляє Своїм учням і усім нам щось дуже важливе: все те, що ми зробили відносно наших ближніх, ми зробили стосовно Нього, і саме виходячи з цього кожен з нас буде засуджений або виправданий: «Зробивши це одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили» (Мф. 25:40).
Господь за наше спасіння заплатив страшну ціну: ціну Своїх хресних страждань і смерті. Він прийшов для того, щоб нас врятувати по Своїй безмірній любові до нас, Він постраждав за нас, і наш відгук на Його любов – це виконання в нашому житті того, заради чого Він нам дав цю свободу і можливість відродження, сходження до Нього.
– А якщо я не відчуваю, не пізнаю в собі любові до Бога як такої, а заповіді все ж намагаюся виконувати?
– У тому і річ, що виконання заповідей Христових – не лише свідоцтво любові людини до Бога, але і шлях до цієї любові. Преподобний Амвросій Оптинський відповідав людині, яка скаржилася, що любити не уміє: «Для того, щоб навчитися любити людей, роби справи любові. Ти знаєш, які справи любові? Знаєш. От і роби. І через якийсь час твоє серце відкриється до людей: за твої зусилля Господь тобі дасть благодать любові». Те ж саме – з любов’ю до Бога. Коли людина працює, виконуючи заповіді Христові, в її серці зароджується і міцніє любов до Нього. Адже кожна євангельська заповідь протистоїть нашим пристрастям, хворобам нашої душі. «Ярмо Моє – благо, і тягар Мій легкий» (Мф. 11:30), – каже Господь. Легко, бо природне для нас. Усе, що сказано в Євангелії, для людини природне.
– Природне? А чому ж нам так важко це наслідувати?
– Бо ми перебуваємо в протиприродному стані. Нам важко, але в той же час у нас живе цей закон – закон, за яким людина, створена Богом, має жити. Вірніше буде сказати, що в нас два закони живе: закон старої людини і закон людини нової, оновленої. І тому ми одночасно схильні і до зла, і до добра. І зле, і добре є присутнім у нашому серці, у наших почуттях: «Бажання добра є в мені, але щоб зробити таке, того не знаходжу. Добра, якого хочу, не роблю, а зло, якого не хочу, роблю» – так писав про стан людини апостол Павло в Посланні до Римлян (Рим. 7:18,19).
Чому преподобний авва Дорофій пише, що людина – це істота, яка дуже сильно залежить від навички? Коли людина звикає робити добрі справи, тобто справи любові, це стає як би її єством. Завдяки цьому людина змінюється: у ній починає перемагати нова людина. І так само, а можливо, і більшою мірою людину змінює виконання заповідей Христових. Вона змінюється, бо відбувається очищення від пристрастей, позбавлення від гніту самолюбності, адже де самолюбність, там і марнославство, і гордість, та інше.
Що заважає нам любити ближніх? Ми любимо себе, і наші інтереси стикаються з інтересами інших людей. Але, як тільки я ступаю на шлях самовідкинення, хоч би часткового, у мене з’являється можливість величезний валун самолюбності зрушити убік, і мені відкривається мій ближній, і я можу, я хочу щось зробити для нього. Я усуваю перешкоди для любові до цієї людини, значить, у мене з’являється свобода – свобода любити. І так само, коли людина відкидає себе, щоб виконувати заповіді Христові, коли це стає для неї навичкою, яка змінює все її життя, тоді шлях її розчищається від перешкод для любові до Бога. Уявіть собі – Господь каже: зроби те і те, а я не хочу цього робити. Господь каже: не роби того, а мені хочеться це зробити. Ось вона, перешкода, що заважає мені любити Бога, що стоїть між мною і Богом. Коли я починаю помалу звільнятися від цих прихильностей, від цієї несвободи, у мене з’являється свобода Бога любити. І природне прагнення до Бога, що живе в мені, пробуджується таким же природним чином. З чим це можна порівняти? Ось, поклали камінь на рослину, і вона під цим каменем помирає. Зрушили камінь, і вона відразу починає розпрямлятися: листочки розправляються, гілочки. І ось вона вже стоїть, до світла тягнеться. Так само людська душа. Коли ми камінь наших пристрастей, наших гріхів зрушуємо убік, коли ми з-під своїх завалів видираємося, ми природним чином прямуємо увись, до Бога. У нас пробуджується почуття, закладене з нашого створіння, – любов до Нього. І ми переконуємося, що воно природне.
Частина 2 >>