Матвія 27:1-10 – Смерть Юди
«А коли настав ранок, усі первосвященики й старші народу зібрали нараду супроти Ісуса, щоб Йому заподіяти смерть. І, зв’язавши Його, повели, та й Понтію Пилату намісникові віддали.
Тоді Юда, що видав Його, як побачив, що Його засудили, розкаявся, і вернув тридцять срібняків первосвященикам і старшим, та й сказав: Я згрішив, невинну кров видавши. Вони ж відказали: А нам що до того? Дивись собі сам… І, кинувши в храм срібняки, відійшов, а потому пішов, та й повісився… А первосвященики, як взяли срібняки, то сказали: Цього не годиться покласти до сховку церковного, це ж бо заплата за кров. А порадившись, купили на них поле ганчарське, щоб мандрівників ховати, чому й зветься те поле полем крови аж до сьогодні. Тоді справдилось те, що сказав був пророк Єремія, промовляючи: І взяли вони тридцять срібняків, заплату Оціненого, що Його оцінили сини Ізраїлеві, і дали їх за поле ганчарське, як Господь наказав був мені.»
Можливо, найцікавішим у цій історії є питання про характер розкаяння Юди.
У судочинстві багатьох країн є положення, що люди, які потрапили до в’язниці навіть за тяжкі карні злочини, можуть бути достроково умовно звільнені (чи їм скоротять термін ув’язнення) у разі їх щиросердого розкаяння. Цей принцип немає сили, коли людина, хибно звинувачена в злочині, відмовляється демонструвати розкаяння; вона залишається у в’язниці набагато довше, ніж той, хто погодився визнати себе винним. Щонайменше кілька систем правосуддя намагаються довести важливість готовності людини правильно оцінити наслідки своїх вчинків.
Але є різні рівні розкаяння. Наприкінці попереднього розділу ми переконалися, що між істинним покаянням Петра і жалем Юди про свою зраду лежить величезний вододіл. Здавалося б, ці два випадки схожі як дві краплі води, але вони впали на різні схили однієї гірської вершини і поповнили річкові потоки різних країн (наприклад, один попрямував до Мертвого моря, а другий – до Середземного).
І жаль, і покаяння починаються з того, що ми дивимося на свій вчинок як на помилку. Але шкодування своєї негідної поведінки може супроводжуватися гнівом, контр звинуваченнями, ненавистю до себе і людей; кінець кінцем, воно веде до саморуйнування. Покаяння, яке обрав Петро, веде шляхом сорому, сліз і повертає до життя.
Первосвященики і старійшини навіть не шкодували за тим, що вони скоїли вночі, вважаючи, що це був їх обов’язок стосовно Бога і своєї країни. Для цих лідерів було байдуже, винен Ісус або ні, але важливо було не накликати гнів римлян на Ізраїль і, головне – на них самих. Тому вони хотіли підкинути Риму чергового лжемесію – у надії, що тоді окупанти залишать їх у спокої.
От чому ніхто зі священиків не відгукнувся, коли Юда прийшов у Храм, з гіркотою намагаючись повернути гроші, які спокусили його. У цій історії є доля іронії, бо вона розповідає не лише про зрадника Юду, але і про початок кінця Храму. Цей «дім Божий» виявився побудованим на піску, і йому належить з тріском рухнути. Ісус велів горі Храмовій кинутися в море, і вона готова це зробити. Месія перевернув столи, зупинивши жертвопринесення, – і от тепер священики не хочуть допомогти людині, яка прийшла до них, визнавши свою провину. Первосвященик не послухався попереджень Христових – і вся храмова система починає розсипатися.
Трагедія Юди – непідробна, жахлива, що триває вічність. Але трагедія Храму ще глибша, оскільки його офіційні хранителі були настільки зайняті своїми політичними інтригами, що не бачили, як фундамент їх будинку тоне в піску, а в його кам’яній кладці вже з’явилися небезпечні тріщини.
Цікаво, чи зможемо ми глибше заглянути в душу нещасного Юди? Чому він розкаявся у своїй зраді, тільки коли Ісуса засудили до смерті? Можливо, Юда сподівався, що Ісус дасть Кайяфі таку вражаючу відповідь, яка переконає всіх. Можливо, Юда вірив, що завдяки створеній їм небезпечній ситуації Бог пошле на допомогу Ісусу 12 легіонів ангелів, які переможуть римлян. Але ці припущення не пояснюють тридцяти срібників, хоча зло далеко не завжди послідовне і не може бути пояснене раціонально.
Між тим Ісус – на шляху до римського правителя.
Окрім Нового Заповіту, ми знаємо про Понтія Пилата і з інших джерел – в основному, з книг римського історика Юдеї Йосипа Флавія (єврея за походженням). Пилат був державним чиновником, за провинності відісланим з Риму на посаду «прокуратора» (правителя, губернатора) невеликої провінції. Його звинувачували у свавіллі і жорстокості, він дозволяв своїм солдатам вбивати неозброєних людей, використовував гроші із скарбниці Храму на будівництво акведука. Такими методами Пилат правив Юдеєю десять років (26-36 рр. Р. Х.), і коли нарешті прокуратор був відкликаний, країна зітхнула з полегшенням.
Саме перед цим чоловіком належало з’явитися Ісусові, з яким Матвій познайомив нас у своєму Євангелії. Раніше ми бачили, що зустріч Ісуса і Кайяфи була зіткненням двох світів, між якими неможливе взаєморозуміння. А зустріч Ісуса з Назарету з Понтієм Пилатом означає вирішальний поєдинок між Христом і представником кесаря – самозваного володаря світу. І нам, читачам Євангелія, належить з трепетом спостерігати за тим, чия влада буде виправдана Богом – влада мовчання, страждання і любові чи влада «правосуддя» на догоду Риму. Це найважливіша частина того, що євангелісти намагаються нам повідати про значення Хреста.
Матвія 27:11-26 – Суд Пилатів
«Ісус же став перед намісником. І намісник Його запитав і сказав: Чи Ти Цар Юдейський? Ісус же йому відказав: Ти кажеш. Коли ж первосвященики й старші Його винуватили, Він нічого на те не відказував. Тоді каже до Нього Пилат: Чи не чуєш, як багато на Тебе свідкують? А Він ні на одне слово йому не відказував, так що намісник був дуже здивований. Мав же намісник звичай відпускати на свято народові в’язня одного, котрого хотіли вони. Був тоді в’язень відомий, що звався Варавва. І, як зібрались вони, то сказав їм Пилат: Котрого бажаєте, щоб я вам відпустив: Варавву, чи Ісуса, що зветься Христос? Бо він знав, що Його через заздрощі видали. Коли ж він сидів на суддевім сидінні, його дружина прислала сказати йому: Нічого не май з отим Праведником, бо сьогодні вві сні я багато терпіла з-за Нього… А первосвященики й старші попідмовляли народ, щоб просити за Варавву, а Ісусові смерть заподіяти. Намісник тоді відповів і сказав їм: Котрого ж із двох ви бажаєте, щоб я вам відпустив? Вони ж відказали: Варавву. Пилат каже до них: А що ж маю зробити з Ісусом, що зветься Христос? Усі закричали: Нехай розп’ятий буде!… А намісник спитав: Яке ж зло Він зробив? Вони ж зачали ще сильніше кричати й казати: Нехай розп’ятий буде! І, як побачив Пилат, що нічого не вдіє, а неспокій ще більший стається, набрав він води, та й перед народом умив свої руки й сказав: Я невинний у крові Його! Самі ви побачите… А ввесь народ відповів і сказав: На нас Його кров і на наших дітей!… Тоді відпустив їм Варавву, а Ісуса, збичувавши, він видав, щоб розп’ятий був.»
Одна з найбільш хвилюючих сцен у романах Чарльза Діккенса – та, якою закінчується його «Повість про два міста». Дія відбувається за часів Французької революції, коли представники аристократії були засуджені до страти на гільйотині. Головний герой Сідні Картон, що не зробив за все своє життя нічого доброго, вирішує використати свій шанс на такий вчинок, яким його сім’я могла б потім гордитися. Він міняється місцями з одним французьким аристократом, засудженим до смерті, і йде на гільйотину замість нього.
Я добре пам’ятаю цю історію, бо вперше побачив її на кіноекрані, коли був зовсім юним. Звичайно ж, сила цієї історії в тому, що вона нагадує про приголомшливі події, які глибоко закарбувалися у свідомість людей нашої культури завдяки Євангелію. Коли історія Христа наближається до своєї кульмінації, у ній з’являється новий персонаж – розбійник Варавва, який виходить на свободу замість Ісуса.
Цього не хотів ні Пилат, ні хтось ще. За дивною примхою долі, в єрусалимській в’язниці сидів запеклий лиходій, який теж носив ім’я Ісус, Ісус Варавва. Матвій звертає нашу увагу, що Пилат запитав натовп, кого з двох Ісусів він має відпустити на честь єврейської Пасхи. Можливо, наприкінці уривка Матвій веде до того, що Варавва являє нас усіх. Коли Ісус вирушає помирати на хресті, грішник звільняється, як і всі ми, грішні. От про що повинна нагадувати ця пасхальна історія.
Пилат, згідно з історичними свідоцтвами, ніколи не відрізнявся тонкістю, у цьому уривку тонко натякає (символічно умиваючи руки), що він не винен у смерті Христовій. Деякі учені вважали, що євангелісти співчували Пилатові, заляканого натовпом, але це абсолютно не так. Як і всі євреї того часу, Матвій мав зневажати і ненавидіти Пилата, який легко міг послати свої війська на придушення будь-якого заколоту, але був боягузом, що тільки грає роль важливого і справедливого судді.
Матвію ні на секунду не спадає думка про те, що після умивання рук Пилат став менш винним. Суть цієї історії не в тому, що тепер провина лягла на натовп євреїв і на їх дітей, які будуть тисячами страчені наступниками Пилата. Матвій вважає винними усіх – первосвящеників і старійшин, що зрадили Ісуса Пилатові, і самого Пилата, і тих людей, які чекали його вироку.
Після смерті Ісуса спокутування цієї загальної провини буде запропоноване кожній людині – так само як звільнення стало можливе для винного в багатьох гріхах Варавви. Коли Ісус помирає як Цар Юдейський, Він переймає на Себе провину Ізраїлю – і всього світу.
Впродовж суду над Ісусом чувся шепіт: «Він не винен! Він не винен!» Дружина Пилатова інтуїтивно відчувала, що не можна посилати на смерть цю людину. Пилат у глибині душі розумів, що вона права, але не послухався заклику своєї совісті. Це ж відбувається по ходу всієї євангельської історії: безіменна жінка помазала Ісуса миром, дівчини-служниці Кайяфи викрили Петра, жінки були і біля хреста, і біля гробу Ісусового.
Питання про провину або невинність Ісуса – ключ до всього. Чи був Він черговим підбурювачем до заколоту, рівноцінним розбійникові Варавві? Первосвященики і старійшини вже зробили свою справу, Юда вже зіграв свою ганебну роль, народ вже узяв провину на себе, і тепер правитель Юдеї показує, чого варте відоме римське «правосуддя». Усі людські гріхи об’єдналися, щоб розіпнути Ісуса. Але Матвій хоче донести до нас ідею про те, що безневинний Ісус помирає замість грішників. Його великий пасхальний подвиг відкриває прохід через Червоне море гріха і смерті, закликаючи і Варавву, і всіх нас пройти цим шляхом до свободи.
