Матвія 26:57-68 – Ісус відповідає Кайяфі
«А вони схопили Ісуса, і повели до первосвященика Кайяфи, де зібралися книжники й старші. Петро ж здалека йшов услід за Ним аж до двору первосвященика, і, ввійшовши всередину, сів із службою, щоб бачити кінець. А первосвященики та ввесь синедріон шукали на Ісуса неправдивого свідчення, щоб смерть заподіяти Йому, і не знаходили, хоч кривосвідків багато підходило. Аж ось накінець з’явилися двоє, і сказали: Він говорив: Я можу зруйнувати храм Божий, і за три дні збудувати його. Тоді первосвященик устав і до Нього сказав: Ти нічого не відповідаєш на те, що свідчать супроти Тебе? Ісус же мовчав. І первосвященик сказав Йому: Заприсягаю Тебе Живим Богом, щоб нам Ти сказав, чи Христос Ти, Син Божий? Промовляє до нього Ісус: Ти сказав… А навіть повім вам: відтепер ви побачите Людського Сина, що сидітиме праворуч сили Божої, і на хмарах небесних приходитиме! Тоді первосвященик роздер одежу свою та й сказав: Він богозневажив! Нащо нам іще свідки потрібні? Ось ви чули тепер Його богозневагу! Як вам іздається? Вони ж відповіли та сказали: Повинен умерти!
Тоді стали плювати на обличчя Йому, та бити по щоках Його, інші ж киями били, і казали: Пророкуй нам, Христе, хто то вдарив Тебе?…»
Чи доводилося вам колись бачити, як дві людини, що говорять різними мовами, спілкуються, не розуміючи один одного?
Іноді це виглядає смішно і ефектно. Одного разу я з розчуленням спостерігав за тим, як моя п’ятирічна дочка, що говорить англійською, грала з дівчинкою-француженкою її ж віку. Вражаюче, наскільки добре можна зрозуміти один одного за допомогою жестів і інтонацій, сидячи в одній пісочниці.
Іноді це навіть лякає. Якось на моїх очах два автомобілісти сварилися через невелику аварію. Кожен з них все голосніше і голосніше кричав своєю мовою (один – німецькою, другий – італійською), неначе це могло допомогти вирішити проблему.
Тепер ми бачимо, що між Ісусом і Кайяфою теж відбувається розмова без всякої надії на взаєморозуміння, оскільки почалося вирішальне зіткнення двох світоглядів. Обидва співрозмовники говорять арамейською – та все ж різними мовами, оскільки в Ісуса і Кайяфи були різні способи сприймати і описувати світ.
Основні питання, що викликали суперечку, стосувалися Храму і месіанства. Кайяфа знав, що Ісус очолює рух за Царство Боже, що Він зробив якісь незвичайні дії в Єрусалимському Храмі. Кайяфі здавалося, що Ісус хоче заявити про Свою владу над Храмом, тоді як ця влада належить йому самому як первосвященику. Більше того, Кайяфа вважався Божим помазаником, тобто «месією» (нагадаємо, що це слово буквально означає «помазаний»). Головним теоретичним питанням були стосунки між довгожданим Царем, помазаним Богом, і священством, – чи належить їм правити країною разом або Цар повалить первосвященика. Можливо, Кайяфа не сильно замислювався над теоретичними питаннями, оскільки його важким практичним завданням було підтримувати мир з Римом і тримати баламутів чимдалі від Єрусалиму. Тому Кайяфа говорив мовою реальної політики.
Проте Ісус жив в іншому світі. Мандруючи по Галілеї і всій Юдеї, Він говорив про те нове Царство Боже, яке затьмарить будь-який храм. У людей складалося враження, що поряд з Ісусом вони є присутніми на великому святі в Храмі: вони отримували зцілення і прощення гріхів, вони відчували любов і присутність Божу. Їм не треба було для цього йти в Храм, оскільки Царство Боже саме наближалося до них, щоб прийняти їх.
Ісус говорив мовою того Божого світу, що пробуджувався навколо Нього. Ісус передбачав, що Храм буде зруйнований, але зовсім не стверджував, що Він Сам буде його руйнівником. Можливо, лжесвідки відтворили спотворену версію Ісусових слів, які наведені, наприклад, у віршах Мт. 24:2 або Ів. 2:19. Ісус говорив про неминуче руйнування Храму, бо в той час Храм вже не виконував свою місію. Через це багато ізраїльтян більше не відгукувалися на заклик Божий бути світлом світу, а встали на шлях заколоту.
Ісус довго мовчав, розуміючи, що Він все одно не зможе нічого пояснити Кайяфі. Врешті-решт первосвященик почав заклинати Ісуса сказати хоч щось, що дозволить обґрунтувати вирок, який йому доведеться пред’явити римському наміснику. І тоді Ісус заговорив, – але мовою біблійних пророцтв, яка давно стала і Його власною мовою.
На питання Кайяфи про Його месіанство Ісус фактично відповів «так», але лише побічно: «Ти сказав». (Він відповів так само Юді у вірші 26:25) Напевно, під час суду це був спосіб уникнути слів, які могли здатися зарозумілими чи гордовитими. Але услід за цим Ісус цитує 7-й розділ Книги пророка Даниїла, даючи цим ясно зрозуміти, що Він сприймає Свою місію як втілення біблійного месіанства.
Мова Ісуса і мова Кайяфи належать двом світам, які не лише несумісні, але і повинні зіткнутися в двобої. Ісус ставить Своє життя на те, що Бог – на Його боці, про що говорилося у вірші 24:30. Слова Ісуса є відгомоном початку Псалму 110(109), де сказано, що Месія сидітиме праворуч від Господа.
З цієї миті події підуть так, як було задумано Кайяфою: тепер він може пред’явити Ісусові звинувачення в богохульстві, пояснити натовпу, що Він самозванець, брехун, якій відводить Ізраїль зі шляху істинного. А римлянам можна буде сказати, що Ісус – лжемесія, тобто бунтівник, супротивник їх влади. Після цього всі, хто був присутній на суді, безладно покинули приміщення, негайно продемонструвавши своє ставлення до Ісуса.
Так закінчилася напружена зустріч Христа з первосвящеником, залишивши невирішеним одне важливе питання, приховане в глибині євангельського тексту. Як можна говорити правду за ситуації, коли брехня, спотворення фактів, несправедливість і марнославство повністю спотворюють значення слів? Як церква може правдиво говорити про Христа сьогодні, коли вона стикається із соціальними, політичними і релігійними поглядами, що створили свою власну мову? Кожен, хто намагався говорити правду в небезпечних ситуаціях, знає, що люди практично завжди неправильно розуміли їх. Коли християнин, який бажає залишитися вірним Ісусу, має мовчати, а коли говорити, причому так, щоб істинна мудрість могла бути почута?
Матвія 26:69-75 – Зречення Петра
«А Петро перед домом сидів на подвір’ї. І приступила до нього служниця одна та й сказала: І ти був з Ісусом Галілеянином! А він перед всіма відрікся, сказавши: Не відаю я, що ти кажеш… А коли до воріт він підходив, побачила інша його та й сказала приявним там людям: Оцей був з Ісусом Назарянином! І він знову відрікся та став присягатись: Не знаю Цього Чоловіка!… Підійшли ж трохи згодом присутні й сказали Петрові: І ти справді з отих, та й мова твоя виявляє тебе. Тоді він став клястись та божитись: Не знаю Цього Чоловіка! І заспівав півень хвилі тієї… І згадав Петро сказане слово Ісусове: Перше ніж заспіває півень, відречешся ти тричі від Мене. І, вийшовши звідти, він гірко заплакав…»
У романі «Думають…» англійський письменник Девид Лодж розповідає історію жінки, яка виявила після смерті улюбленого чоловіка, що він кілька років зраджував їй.
У цей час вона зустрічає ученого, який переконує її в тому, що комп’ютери нічим не відрізняються від людей, оскільки вони теж можуть думати самостійно. Жінка відчуває, що це не так, але в неї немає упевненості у своїй правоті.
Наприкінці книги вона повертається у свій старий будинок і знаходить старі сімейні фотографії. Настає момент, коли вся її образа і злість йдуть, жінка від щирого серця прощає чоловіка і починає гірко плакати. Так вона знаходить відповідь на питання, чого комп’ютер ніколи не зможе зробити: сльози – основна ознака людини.
Сльози Петра наприкінці цієї історії – це його відмінність від реакції Юди на провину в зраді (про цю реакцію ми дізнаємося з наступного розділу). Як підкреслює апостол Павло, істинне покаяння веде до життя, а безплідні докори сумління – до смерті (див. 2Кор. 7:10). Гіркі сльози Петра, що оплакує своє ганебне зречення від Ісуса, були ознакою життя. А гіркота і злість Юди вели його навпростець до ганебної смерті.
Сльози Петра накопичувалися давно. Спочатку була його спроба пройтися по воді, що закінчилася принизливою невдачею (14:28-31), потім Ісус відчитав його, назвавши сатаною (16:23). Петро був спантеличений тим, що в Єрусалимі Ісус не захотів скористатися готовністю народу визнати Його Месією. Намагаючись захистити Ісуса в саду Гефсиманському за допомогою зброї, Петро, як виявилось, тільки підвів свого Учителя.
І от тепер втомлений, переляканий Петро, як відданий учень, пішов за заарештованим Ісусом і прямо потрапив у пастку. Три короткі питання від служниць і придворного (що уловив акцент Петра) встромилися в нього, як голки в повітряну кульку, і внутрішній світ апостола вибухнув зреченням від Христа і потоком гірких сліз.
Усе це особливо сумно, бо усі ми можемо опинитися в подібній ситуації, незважаючи на всі відмінності епох і культур. Пізня ніч, замутнена свідомість після вечері з вином, несподівані небезпечні події – і лише декілька запитань від незнайомих людей.
– Адже ти не один з Ісусових прихильників?
– Ніхто тут насправді не вірить в Ісуса, чи не так?
– Ну, цікавитися Ісусом – це нормально, але ж не варто захоплюватися Ним, вірно?
Можливі і тонші провокації, коли ворог знаходить незачинений потайний хід у нашу підсвідомість. Усе це красномовно свідчить про психологічну достовірність історії Петра, яка в усіх чотирьох Євангеліях співпадає в усіх деталях. Звичайно ж, ця історія покликана підтвердити, що Ісус був істинним пророком, оскільки він заздалегідь передбачав вчинок Петра. Але, можливо, розповідь про зречення Петра мала стати попередженням для тих членів ранньої церкви, які починали своє служіння з ентузіазмом, але втрачали увесь свій запал на півдорозі. І сьогоднішня церква стикається з такою ж проблемою.
За часів раннього християнства безліч людей (як великих лідерів, так і простих служниць) піддавалася допитам, переслідуванням, тортурам. Якби через 200 років Петро міг побачити тих безневинних християн, які вважали за краще бути розірваними левами в амфітеатрі, ніж відректися від Христа, він, можливо, зрозумів би, що його негативний приклад послужив хорошу службу. А що він міг би подумати, побачивши нашу церкву сьогодні?
