Матвія 26:36-46 – Моління про чашу
«Тоді з ними приходить Ісус до місцевости, званої Гефсиманія, і промовляє до учнів: Посидьте ви тут, аж поки піду й помолюся отам. І, взявши Петра й двох синів Зеведеєвих, зачав сумувати й тужити. Тоді промовляє до них: Обгорнена сумом смертельним душа Моя! Залишіться тут, і попильнуйте зо Мною… І, трохи далі пройшовши, упав Він долілиць, та молився й благав: Отче Мій, коли можна, нехай обмине ця чаша Мене… Та проте, не як Я хочу, а як Ти… І, вернувшись до учнів, знайшов їх, що спали, і промовив Петрові: Отак, не змогли ви й однієї години попильнувати зо Мною?… Пильнуйте й моліться, щоб не впасти на спробу, бадьорий бо дух, але немічне тіло. Відійшовши ще вдруге, Він молився й благав: Отче Мій, як ця чаша не може минути Мене, щоб не пити її, нехай станеться воля Твоя! І, прийшовши, ізнову знайшов їх, що спали, бо зважніли їм очі були. І, залишивши їх, знов пішов, і помолився втретє, те саме слово промовивши. Потому приходить до учнів і їм промовляє: Ви ще далі спите й спочиваєте? Ось година наблизилась, і до рук грішникам виданий буде Син Людський… Уставайте, ходім, ось наблизився Мій зрадник!»
Жила-була маленька дівчинка, якій ніколи не доводилося бачити свого батька засмученим. Скільки вона себе пам’ятала, батько завжди їй посміхався – коли тримав її на руках, коли грав з нею, учив ходити, водив до школи. Якщо вона забивалася, посмішка батька і його ніжний поцілунок допомагали їй забути про біль. Якщо в неї виникали проблеми, батько намагався веселим жартом відвернути її від усіх тривог.
Але одного разу щось сталося. Коли батько повернувся додому, у нього був такий погляд, якого його дочка ніколи раніше не бачила. Він пішов прямо до себе в спальню, оплакуючи смерть своєї сестри. Його дочка завжди пам’ятатиме звуки, які, як їй здавалося, не може видавати здоровий, сильний, тридцятирічний чоловік. Це було початком дорослішання дівчинки. Вразливість її батька, що виявилася несподівано, шокувала її навіть більше, ніж смерть тітки і усе, що за цим сталося.
Я думаю, що подія в Гефсиманії так само шокувала апостолів. Так, вони вже кілька разів бачили Ісуса сумним. Він бував засмученим, коли учні Його не розуміли. Він гнівався на людей, які звинувачували Його, невірно тлумачили Його слова і висували проти Нього самі немислимі звинувачення. У Нього були напружені стосунки навіть з власною сім’єю.
Але учні завжди бачили Ісуса сильним. У Нього завжди була напоготові чергова історія або жарт, щоб повернути будь-яке каверзне питання проти Свого супротивника. У Його уяві завжди жив прекрасний образ Царства Божого, про який Він завжди був готовий повідати. У Його учнів завжди були питання, а в Нього – відповіді.
Що ж сталося тепер?
Ісус, ніби в нічному кошмарі, бачив чашу, що стоїть перед Його очима. Це була не чаша з вином Таємної вечері, а та чаша, про яку говорили пророки і Він Сам, відповідаючи Якову та Івану (20:22-23).
Чаша Божого гніву.
У той момент Ісус ще не був готовий випити її вміст. Він не був героєм, що гордо крокує назустріч своїй смерті. Ісус – це не Сократ, що спокійно випив отруту і заборонив своїм друзям оплакувати його, оскільки після смерті йому буде в сто разів краще, ніж за життя.
Навпаки, Ісус був засмучений і пригнічений. Заглянувши в пітьму, Ісус побачив демонів, що дивляться на Нього з усмішкою. І Він знову і знову благав Отця позбавити Його від цих випробувань. Він просив, щоб Його учні молилися: Господи, нехай минуть нас ці випробування!
Але Бог не міг виконати це благання улюбленого Сина.
За першою несамовитою і відчайдушною молитвою Ісуса йде друга, за нею – третя. Спочатку було відверте прохання – «Отче Мій, коли можна, нехай обмине ця чаша Мене» (в. 39). Потім ми чуємо відгомони молитви «Отче наш»: якщо ця чаша не може минути Мене, «нехай станеться воля Твоя» (в. 42).
Можливо, учні Христові не усвідомлювали, що все це має безпосереднє відношення до самого Ісуса. Але Він жив згідно Своєї Нагорної проповіді: коли Ісуса ганьбили, у відповідь Він благословляв Своїх ворогів. Це друга розповідь про духовну боротьбу і перемогу Ісуса: перша історія – про спокусу Ісуса в пустелі (4:1-11).
Вражаючий урок, піднесений апостолам, може нам дуже пригодитися, якщо ми навчимося під час молитви не спати, пам’ятаючи про долю Ісуса. Ми знаємо, що кожної хвилини хтось стикається з пітьмою і жахом – хворобою, смертю, тяжкою втратою; хтось піддається тортурам, страждає від втрати близьких людей у катастрофі. Можливо, ці страждальники подумки волають до нас, щоб ми пам’ятали про їх долю і молилися разом з ними.
І в цій справі відстань – не перешкода. Будь-якого дня ми можемо бути покликані схилити коліна біля вмираючого в Найробі, біля мученика за віру в Бірмі, поряд нью-йоркця, що втратив роботу… Одного разу ми повинні усвідомити, що всі наші друзі, сусіди і близькі – навіть люди, на яких ми завжди сподівалися, – теж вразливі. Адже якщо навіть Ісус потребував підтримки Своїх учнів, наскільки ж сильно цього потребує кожен з нас…
І коли ми відчуємо, що земля починає йти в нас з-під ніг (а це рано чи пізно станеться), це означатиме, що нам пора попрямувати до Гефсиманії. Адже Господь світу, якому належить уся влада на землі (28:18), теж був там – і задовго до нас.
Матвія 26:47-56 – Арешт Ісуса
«І коли Він іще говорив, аж ось прийшов Юда, один із Дванадцятьох, а з ним люду багато від первосвящеників і старших народу з мечами та киями. А зрадник Його дав був знака їм, кажучи: Кого поцілую, то Він, беріть Його. І зараз Він підійшов до Ісуса й сказав: Радій, Учителю! І поцілував Його. Ісус же йому відказав: Чого, друже, прийшов ти? Тоді приступили та руки наклали на Ісуса, і схопили Його. А ось один із тих, що з Ісусом були, витягнув руку, і меча свого вихопив та й рубонув раба первосвященика, і відтяв йому вухо. Тоді промовляє до нього Ісус: Сховай свого меча в його місце, бо всі, хто візьме меча, від меча і загинуть. Чи ти думаєш, що не можу тепер упросити Свого Отця, і Він дасть Мені зараз більше дванадцяти леґіонів Анголів? Але як має збутись Писання, що так статися мусить? Тієї години промовив Ісус до народу: Немов на розбійника вийшли з мечами та киями, щоб узяти Мене! Я щоденно у храмі сидів і навчав, і Мене не взяли ви. Це ж сталось усе, щоб збулися писання пророків. Усі учні тоді залишили Його й повтікали…»
Мені зателефонували з радіостанції і попросили прокоментувати дискусію, що розгорілася. Перш ніж я встиг усвідомити, що відбувається, я вже розмовляв з величезною невидимою аудиторією. Популярний мусульманський письменник, що живе в Англії, наполягав на тому, що уряд має ухвалити строгіший закон, який забороняє образи на адресу лідерів будь-якої релігії, зокрема Магомета. Його опоненти стверджували, що в них має бути свобода говорити все що завгодно і коли завгодно. На Заході багато хто вважає, що сама цензура гірша за все те, що можуть обґрунтовано заборонити цензори.
Зізнатися, до цього телефонного дзвінка я мало замислювався над цими проблемами. Але коли мені було поставлено питання, чи треба ухвалити закони, що забороняють людям порочити ім’я Ісуса, я зрозумів, що відповідь треба шукати в євангельській історії про апостола, який вихопив меч у саду Гефсиманському.
У наші дні становище стало складнішим, ніж здається на перший погляд. Коли люди залишають свою країну і на новому місці виявляються представниками релігійної меншості, вони не почувають себе в безпеці. Якщо корінні жителі нешанобливо відгукуватимуться про релігію іммігрантів, останні не зможуть відчувати себе повноправними членами суспільства. Проте, коли релігійні лідери вимагають запобігти критиці і образам на свою адресу, вони хочуть використовувати закони приймаючої країни у своїх власних інтересах. Ці закони можуть виявитися занадто грубим інструментом, що не дозволяє захищати саме слабких і вразливих людей.
Коли один з учнів Ісуса починає розмахувати мечем серед маслинових дерев у пітьмі саду Гефсиманського, думаючи, що так він виконує свій релігійний обов’язок, Ісус просить його не турбуватися. Адже люди, які піднімають меч, від меча і гинуть. Ісусові належало цілий день переносити тортури, образи, терпіти знущання, плювки, кепкування і ганьбу, а Він у відповідь вимовить лише декілька спокійних слів. Якби хтось з Ісусових послідовників був присутнім при цьому і спробував захистити Його, Він сказав би такому захиснику те ж саме, що прозвучало в саду Гефсиманському.
Що це означає для наших сьогоднішніх законів, я сказати не можу. Але мені хотілося б підкреслити, що в кожного народу є обов’язок піклуватися про тих, хто постійно стикається з багатьма небезпеками і забобонами. Звідси витікає і обов’язок не робити того, що інші вважають образливим. У багатьох сучасних змішаних суспільствах дуже нелегко визначити, де проходить межа дозволеної поведінки. Але нам треба визнати той факт, що багато євреїв вважали дії Ісуса образливими, хоча їх реакція, звичайно, була помилковою. Подібне ставлення до дій деяких послідовників Христових характерне і для сьогоднішньої ситуації.
Подивимося, як розвивалися вечірні події. Люди, які прийшли заарештувати Ісуса, були озброєні мечами і киями. І в Нього були всі підстави докоряти їм у тому, що вони неначе чекали знайти в саду якогось озброєного розбійника, оточеного бандою. Проте Ісусові вороги знали, що Він говорив про Себе як про Божого Царя, що Він дійсно здійснив багато чудес. Можливо, влада вважала, що останній шанс несподівано схопити Ісуса – саме вночі під час Пасхи, далеко від народу, що юрбився на вулицях Єрусалиму. (Сад Гефсиманський розташований за міськими стінами, на схилі Оливної гори, яка круто здіймається над долиною Кедрону.) Усе, що казав і робив Ісус, не сприймалося Його сучасниками як прояв Його особистої духовності. Слова Ісуса про прихід Царства Божого для більшості народу означали заклик до революції, який і викликав насильство з боку Його суперників.
Ми вже говорили про мотиви Юди, або швидше про те, як важко їх визначити (26:14-16; 21-25). Тепер ми з неймовірним смутком чуємо слова Христові, звернені до Свого учня-зрадника, який веде до Нього озброєний натовп: «Чого, друже, прийшов ти?» (Слова в грецькому оригіналі дещо загадкові, але я думаю, що вони означають останній заклик до Юди одуматися: «Невже ти дійсно хочеш пройти через усе це?») Природно, слово «друг» примушує нас затримати подих. Це означає, що дружба для Ісуса не закінчується із зрадою, хоча тепер вона буде пов’язана з глибокою скорботою.
Але найголовніше, що в усій цій картині Ісус неначе почуває Себе персонажем містерії, записаної в Біблії багато віків тому. Пророки говорили про те, що шлях до спасіння Ізраїлю лежить через пітьму страждань і навіть смерть Сина Людського, після чого спалахне сяюче світло нового дня Царства Божого. Ісус все життя свідомо підкорявся сценарію біблійної драми і мав намір стати головним персонажем при її завершенні.
Матвій нічого не придумує. Ісус дійсно вірив, що з Ним має статися усе обіцяне в біблійних пророцтвах. Саме в них ми знайдемо образ пастиря, прочитаємо про чашу, яку він вип’є, дізнаємося про Сина Людського, якому Бог віддасть за Його страждання. Тяжка молитва Ісуса в саду Гефсиманському знову зміцнила Його упевненість у Своєму покликанні. Молитва це робить завжди.
