Матвія 18:1-7 – Станьте як діти
«Підійшли до Ісуса тоді Його учні, питаючи: Хто найбільший у Царстві Небеснім? Він же дитину покликав, і поставив її серед них, та й сказав: Поправді кажу вам: коли не навернетесь, і не станете, як ті діти, не ввійдете в Царство Небесне! Отже, хто впокориться, як дитина оця, той найбільший у Царстві Небеснім. І хто прийме таку дитину одну в Моє Ймення, той приймає Мене. Хто ж спокусить одне з цих малих, що вірують в Мене, то краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити, і його потопити в морській глибині… Від спокус горе світові, бо мусять спокуси прийти; надто горе людині, що від неї приходить спокуса!»
Найжахливіше в нашому світі – це нужденні діти. Я згадую трьох хлопчиків, які рилися в смердючій купі сміття на околиці південноамериканського містечка. Вони ледве досягли шкільного віку, але вже мали досить великий життєвий досвід. Ці діти шукали хоч щось придатне для продажу, щоб купити собі трохи їжі. На їх дитячих лицях була написана вся історія світу дорослих.
Я думаю про цілу школу в Уганді, де в кожному класі була безліч дітей-сиріт, чиїх батьків забрала епідемія СНІДУ. Я думаю про багатих і зіпсованих дітей Заходу, які вимагають все більше електронних іграшок для дозвілля, оскільки ніхто не прищепив їм любові до книг, музики і прогулянок.
Те, як ми ставимося до дітей, є точним показником нашого ставлення до світу і до Бога. Для багатьох людей діти – лише маленькі істоти, що вносять безлад в улаштоване доросле життя. Але ж вони – живі люди, а не іграшки, які можна просто покласти до шафи. У них є почуття власної гідності, своя доля, власна унікальна індивідуальність.
У багатьох суспільствах цей факт ігнорується, а в стародавньому світі маленьких дітей іноді взагалі не вважали людьми, поки вони не досягали віку статевої зрілості. Від такого ставлення особливо страждали новонароджені дівчатка, яких могли просто викинути на поживу хижакам або продати як майбутніх повій. Примітно, що в деяких мовах (зокрема грецькій) слово «дитина» – середнього роду.
У грецькому варіанті цього розділу незрозуміло, дитина якої статі мається на увазі. Але, перекладаючи текст, я вирішив, що Ісус вибрав для прикладу саме дівчинку, щоб апостоли краще зрозуміли: найслабкіша, уразлива і непримітна істота увійде до Царства Божого. Коли небесний лад встановиться на землі, закінчиться час, коли в результаті еволюції виживають і володарюють «найбільш пристосовані» – найсильніші, найшвидші, найгучніші і найагресивніші люди.
Коли апостоли запитали, хто буде «найбільшим» у Царстві Небесному, ймовірно, вони мали на увазі великих людей старовини, прославлених за хоробрість на полі бою чи за їх визнану мудрість. Ісус не надає цьому анінайменшого значення і вказує апостолам на маленьку дівчинку – соромливу, невпевнену в собі, але довірливу, з ясними очима, готову слухати, вчитися, любити… От справжня велич, каже Ісус. Йдіть і вчіться бути такими ж!
Ісус учить апостолів наслідувати дітей, очима дитини дивитися на себе, на світ і на Бога. Для всіх нас (особливо для молодих людей) важко зрозуміти, що слабкість і уразливість – це не те, чого слід соромитися. Саме упокорювання має цінність у Царстві Божому, бо гордість і зарозумілість перекручують і, кінець кінцем, руйнують життя людини і життя її близьких.
Але в цьому розділі Євангелія Ісус не лише учить Своїх послідовників принципам духовного росту, щоб вони могли стати «великими» в Царстві Небесному. Ісус, звичайно ж, турбується про самих дітей, які саме через свою довірливість і готовності слухати дорослих є самими уразливими з усіх людей. І на сьогодні це так само вірно, як було завжди.
Отже, Ісус робить серйозне попередження всім обманщикам і спокусникам дітей. Як завжди, Христос перебільшує, малюючи яскраву і драматичну картину покарання для таких людей за допомогою жорен – величезних пласких круглих каменів з великим отвором посередині, які використовувалися для перемелювання зерна. Саме таке жорно, що висить замість коміра на шиї кривдника дітей, якого скидають з човна в «морську глибини», нам треба уявити. Якщо це покарання здасться надмірним і занадто жорстоким, то лише тому, що ми теж недооцінюємо «цих малих», про яких каже Ісус. Він має на увазі не лише дітей, але і тих людей, в яких немає владі, хто бідний, слабкий і уразливий.
У сьогоднішньому світі їх експлуатація триває, але Христове попередження адресоване тим, хто потурає цьому неподобству. Ісус вважає, що звабити одного з «цих малих» на хибний шлях – це гріх не менш страшний, ніж вбивство, крадіжка чи перелюб. Жорстокі Ісусові слова звернені до жорстокої реальності. Пізнавати Царство Боже – означає стикатися віч-на-віч зі світовим злом і усвідомлювати, що Бог ненавидить це зло набагато сильніше, ніж ми самі.
Матвія 18:8-14 – Про «малих цих»
«Коли тільки рука твоя, чи нога твоя спокушає тебе, відітни її й кинь від себе: краще тобі увійти в життя одноруким або одноногим, ніж з обома руками чи з обома ногами бути вкиненому в огонь вічний. І коли твоє око тебе спокушає його вибери й кинь від себе: краще тобі однооким ввійти в життя, ніж з обома очима бути вкиненому до геєнни огненної. Стережіться, щоб ви не погордували ані одним із малих цих; кажу бо Я вам, що їхні Анголи повсякчасно бачать у небі обличчя Мого Отця, що на небі.
Син бо Людський прийшов, щоб спасти загинуле. Як вам здається: коли має який чоловік сто овець, а одна з них заблудить, то чи він не покине дев’ятдесятьох і дев’ятьох у горах, і не піде шукати заблудлої? І коли пощастить відшукати її, поправді кажу вам, що радіє за неї він більше, аніж за дев’ятдесятьох і дев’ятьох незаблудлих. Так волі нема Отця вашого, що на небі, щоб загинув один із цих малих.»
Одного разу наша сусідка гуляла із собакою пляжем. Раптом пес пирхнув і насторожився. Вона теж зупинилася і почала вдивлятися в щось, що лежало за лінією приливу. Виявилось, що це було дитинча тюленя, яке було винесене хвилею на берег і не могло добратися назад у море. Малюк був наляканий собакою і ще більше – людиною, цим незрозумілим звіром. Його реакція була несподіваною і забавною: звірятко підняло свої ласти, намагаючись закрити ними мордочку, – це було все, що він міг зробити для своєї безпеки.
Коли я почув цю історію, мій розум звернувся до Біблії – як і належить богословові. У прекрасному тексті Книги Ісаї (розділ 6) живий грізний Бог Ізраїлю з’являється перед пророком у Храмі, щоб покласти на нього особливу місію. Ісая думає, що настала його остання мить, оскільки, згідно традиції, ніхто не міг побачити Бога і залишитися в живих. Але тут навколо пророка почали літати серафими – найближчі до Бога ангели. У них шість крил, причому двома нижніми вони закривають ноги, а за допомогою двох інших роблять те ж саме, що і дитинча тюленя на пляжі. Серафими прикривають обличчя – у благоговінні перед красою і величчю живого Бога.
Саме в такій позі стоять і інші ангели на древніх зображеннях Царства Небесного або сцен Страшного Суду. Багато сучасних християн забувають, наскільки величний Бог, але древні євреї ніколи про це не забували. В їх книгах ангели, що оточують Божий трон і готові тут же летіти виконувати Його волю, майже завжди закривають свої обличчя.
Але от що важливе: ангелам, що наглядають за «малими цими», не треба закривати свої обличчя, їм дозволено дивитися прямо на Бога. От наскільки важливі для Господа ці «малі»!
Але хто ж вони? З попереднього уривка нам стало ясно, що це не лише слабкі діти, але і інваліди, хронічно хворі, літні люди, біженці, бездомні, а в багатьох культурах – ще і всі жінки. Це і той брудний жебрак, якого ви сторонилися учора на вулиці, і продавщиця, якій ви нагрубіянили, і бабуся, яка штовхає візок з усім своїм майном, і підліток, що підсів на наркотики, бо для нього не знайшлося роботи. Сучасна культура намагається не помічати подібних людей. Саме ми ховаємо від них свої обличчя, що є дивною пародією на ангелів, які ховають обличчя від Бога. Ми соромимося подібних людей, а Бог – ні. Ми не бажаємо знати про них, а Бог хоче допустити їх як можна ближче до Себе. Ми не вважаємо їх бажаними, а Господь бажає їх присутності в Царстві Божому. Наше суспільство відвертається від них, оскільки це суспільство відвернулося від Бога.
Іншу картину, намальовану в цьому уривку, нам уявити легше, хоча вона не менш вражаюча. Пастух залишає 99 овець і вирушає на пошуки однієї, що загубилася. Це стало сюжетом безлічі картин і християнських пісень. Але їх суть – усе в тій же турботі великого Господа про кожного з «малих цих». Він не скаже: «Що ж, не варто турбуватися про ту дивну і безглузду вівцю, яка відбилася від нашого великого стада, вона коштує недорого». Ні, саме ця єдина вівця важлива для Господа.
Що ж вийде, якщо ми з’єднаємо цю притчу з грізними попередженнями у віршах 8-9? Звичайно, Ісус зовсім не хотів, щоб ми розуміли Його буквально і починали відривати собі руки, ноги чи виривати очі. Таке самокатування – ознака психічного розладу, а не істинної святості. Як і жорно на шиї, що важить дві тонни, це сильне перебільшення, але воно підкреслює важливість сказаного.
Кожен, хто колись намагався відмовитися від шкідливої звички, знає, що іноді це подібно до спроби відрубати собі руку чи ногу. А відмовитися від поганого ставлення до інших людей майже так само важко, як вирвати своє око. Звички, про які каже Ісус у цьому уривку, особливо важко змінити. Відрубати «руку», яка не бажає давати милостиню бідним, або «ногу», яка відмовляється йти на допомогу в добродійну їдальню, вирвати «око», що не бажає помічати всіх слабких, уразливих, безпорадних навколо нас, – усе це ставить перед нами сьогодні таке ж серйозне завдання, яким воно було в Ісусові дні.
