Тривання в Слові на рівні серця

Замість того, щоби боротися з труднощами, наприклад, з неуважністю та втомою, їх треба радше визнати й прийняти. На неуважність, яка з’являється, треба поглянути з іншої точки зору. Труднощі – це не вороги нашої молитви, а новий виклик у ній. Вони є для нас сигналом, що настав час започаткувати новий етап особистої молитви, тобто перейти до молитви серця. Молитва на рівні розуму значною мірою полягає в діяльності інтелекту, а не серця. Вона більше є думанням і розмірковуванням про Бога, ніж переживанням і внутрішнім відчуванням того, що Він нам каже.

Отож, молитва Словом Божим мусить переміститися з голови до серця. Воно під впливом прийнятого Слова має почати палати, щоб те, що пізнав розум, зворушило нас до глибини душі. В іншому разі в нас може відбутися внутрішнє роздвоєння. Не допускаючи Слово Боже до серця, не зможемо глибоко зрозуміти, про що сигналізує неуважність, яка з’явилася в нашому розумі, – почнемо стримувати і пригнічувати пориви серця, яке домагається глибшого зв’язку з Богом. Молитва «без серця» стає дипломатичною. І тоді з друзів Бога ми перетворимося на пристосуванців (Р. Канталамесса[1]), а наші серця залишаються закритими. Як у такій ситуації ставимося до почутого Слова? Приховуємо спонтанні імпульси та реакції, боїмося відкрити духовні очі, аналізуємо слова, багато говоримо й думаємо. Натомість під час молитви серця звільняється наше внутрішнє єство (серце), і слова та їхнє аналізування стають майже непотрібними. Проказуючи таку молитву, ми перетворюємося на друзів Бога. Триваємо з любов’ю в Його Слові. Дивимося Йому в обличчя й дозволяємо досліджувати наше серце (пор. Пс. 139). Деколи досить простого погляду й насолоди, яку дарує присутність Бога та Його Слова.

Переміщення молитви з розуму до серця вимагає зусиль і часто буває болісним. Ось чому охоче залишаємося на рівні розуму, так званої інтелектуальної медитації, хоча нас це й мучить. Боїмося зійти до серця. А тим часом існує багато таких справ і правд, які неможливо описати словами, осягнути розумом, а можна лише відчути, внутрішньо смакуючи Слово та переживаючи його серцем. І тоді наша молитва змінить своє спрямування. Молячись, ми вже не будемо інтенсивно й активно роздумувати над Словом, а радше відкриватимемося на Бога та піддаватимемося дії Слова Божого. Така молитва стає ліком від нашої «раціональної короткозорості» (А. Ґрюн[2]). Молячись так, ми підкоряємо голову серцю. Завдяки цьому можемо досліджувати глибини власного єства.

Так переміщуємося на глибший рівень молитви Словом, і тоді, молячись, важливо не лише раціонально розуміти правду, а й смакувати, відчувати і приймати її всім своїм єством. Медитація над Словом (лат. mеditatio) за своєю глибинною суттю є немовби постійним закликом-проханням, терплячим повторюванням тих самих слів. Касіян[3] назвав цю молитву заколисуванням серця. У ній проявляється «особлива праця серця». Серце неначе підіймається й опускається на хвилі Слова Божого, яке його зворушує і дедалі більше розкриває йому свій зміст. Не раз треба вміти затриматися лише на одному слові, факті або біблійному описі, який схвилював серце. Під час молитви серця відбувається щось нове, те, чого не було в молитві розуму або що існувало в ній лише незначною мірою, а саме: озиваються почуття, які є спонтанною реакцією на Слово, незалежно від нашої волі.

Такий духовний стан дає нам змогу зрозуміти, чому перехід до молитви серця нерідко відбувається так важко й болісно. Деякі почуття, якщо не будемо їх стримувати й здавлювати, можуть виявитися неприємними й викликати опір. Виявом такого опору є, зокрема, неуважність або небажання тривати в молитві. А тим часом пробудження негативних почуттів під час особистої молитви є добрим симптомом, ознакою того, що Слово Боже, на яке відкриваємося всім своїм серцем і розумом, зачіпає наші зранені й невпорядковані місця, яких ми досі не усвідомили. Отак, за допомогою тиші та великодушної відкритості, починаємо переживати своє справжнє «я», яке на щодень, зазвичай, ховається за маскою пристойної людини (Г. Вальденфельс[4]). Розмова з Богом дає нам змогу поглянути на себе й глибоко пізнати власне єство. Бог саме цього від нас і чекає: щоб здерли із себе побожні маски, перестали за ними ховатися й ошукувати самих себе. У певному сенсі правдива молитва завжди є здиранням масок (П. ван Бреемен). Коли розкриваємо перед Богом свої думки й почуття, це завдає нам болю. Однак, не давши їм у цей момент вийти назовні, віддалимося від Бога. Якщо не виражатимемо почуттів і думок серця, це призведе до застою та ізоляції особистісних зв’язків.

Під час молитви серцем ми налаштовуємося на глибоке слухання Слова Божого. У його світлі вчимося об’єктивно сприймати своє життя. Перестаємо дивитися на себе лише крізь призму власних очікувань, побоювань, страхів і потреб. Мусимо собі щиро сказати, що така тенденція глибоко закорінена в нашій психіці. Якщо не розпізнаємо її, це загрожуватиме тим, що ми маніпулюватимемо словом, за допомогою якого Бог прагне розбудити наше серце; уникатимемо євангельських текстів і тем, котрі критикують наші наміри, рішення і вчинки; вмовлятимемо Бога ходити нашими дорогами. Щоб уникнути такої поведінки, потрібна велика свобода в переживанні почуттів під час молитви. Ідеться про те, щоб у нашій душі панувало прагнення відкритися на Слово Боже, яке згодом змогло б торкатися навіть наших найбільших і найболючіших ран та лікувати їх.

Якщо прийматимемо почуття, які виникатимуть у нас під впливом Слова, це поступово приведе нас у молитві до правди про наше життя. Коли ми щиро відкриваємося на Боже Слово, то відчуваємо, що воно живе і діяльне, спосібне судити думки та наміри серця (пор. Євр. 4:12-13). Для емоцій, які воно в нас викликає, характерна певна біполярність. З одного боку, Слово Боже утверджує те, що позитивне, і тоді в нас з’являється почуття радості, спокою та умиротворення, а з іншого, – осуджує та ставить під сумнів усі хворі й погані риси нашої особистості. Торкаючись наших ран, воно може завдавати нам неабиякого болю. Слово Боже вимагає, щоб ми ставали відкритими й позбувалися неправди. Замість цього ми часто схильні замовчувати свої внутрішні недуги, в результаті чого ще більше занурюємося у фальш і неправду. Відкривати болісну правду про себе дуже неприємно. Нерідко це спричиняє в нас бунт і опір, бо показує нам причини наших ран і слабкостей, а також ставить нас перед потребою змінюватися. Якщо нам вдасться подолати цей опір – відчуємо внутрішню свободу і досягнемо глибокого спокою й беззастережного примирення зі собою. Якщо ж піддамося бунтівним настроям, це може занурити нас у смуток, апатію та замкнутість у собі. Якщо відкриємося на Слово Боже, воно звільнятиме нас від усього, що обтяжує наші серця й наше повсякдення.


[1] Раньєро Канталамесса (нар. 1934) – італійський священик-капуцин. – Прим. пер.

[2]  Ансельм Ґрюн (нар. 1945) – німецький священик-бенедиктинець, автор понад 300 книжок. Проводить різноманітні курси й читає лекції на духовні теми. – Прим. пер.

[3]  Очевидно, ідеться про отця-пустельника Івана Касіяна (бл. 360-435) – християнського богослова й церковного діяча, автора численних творів на релігійні теми. – Прим. пер.

[4]  Ганс Вальденфельс (нар. 1931) – доктор богослов’я, професор Боннського університету. – Прим. пер.

Попередній запис

Тривання в Слові на рівні розуму

Це перший рівень нашої молитви Словом Божим. Спочатку вона, зазвичай, легка і дарує нам багато задоволення. Читаючи Святе Письмо або ... Читати далі

Наступний запис

Тривання в Слові на рівні волі

Після всього того, що було досі сказано про молитву Словом на рівні розуму й серця, ми, мабуть, здогадуємося, що конче ... Читати далі