Слово рішуче й делікатне

Коли треба, Боже Слово стає схожим на вогонь, що випалює нашу душу, або таким, як молот, який розбиває шкаралупу нашої затверділості чи фальшивості. Зворушливим є зізнання Єремії, який чує голос Божий: «Хіба слово Моє не таке, як огонь, – говорить Господь, – і як молот, що скелю розлупує?» (Єр. 23:29). Єремія визнав, що одного дня почав уникати Слова Божого й спробував забути про нього. І що тоді відбулося з пророком? Він каже, що після цього в його серці з’явився «огонь палючий, замкнений у костях…», який він «змучивсь… тримати… » та не зміг (Єр. 20:9).

Хоча Боже Слово може бути таким рішучим і сильним, як розповів нам щойно Єремія, та все-таки водночас воно завжди дуже делікатне: «Очеретини надломленої не доломить, і ґнота тліючого не погасить,» (Іс. 42:3). Окрім того, ніколи не порушить нашої свободи, бо це те саме Слово Бога, яке створило нас вільними людьми.

Слово як хліб щоденний

Це саме Слово, про яке ми розмірковували, Церква щодня дає нам у Євхаристії, – Слово, яке завжди стає тілом, яке перетворює на дійсність свій зміст, яке безперестанно творить нас, виводить із нашого життєвого хаосу, яке є нашою опорою, плідне, делікатне й рішуче і яке поважає нашу свободу. Воно схоже на кусень хліба, що його Бог дає нам протягом всього дня. Дає нам його Церква, що є нашою Матір’ю. Боже Слово – це слово щоденне, як хліб, тому що Бог скеровує його до нас у нашому повсякденні.

Нерідко нам здається, що Господь Бог промовляє до нас лише за особливих умов… Наприклад, коли перебуваємо «в пустелі», зберігаємо мовчання й багато годин поспіль молимося Словом Божим, тоді в нас виникає сильне враження, що Бог промовляє до нас потужніше й виразніше, ніж зазвичай. Однак це не так. Це не Бог промовляє виразніше, а ми слухаємо по-іншому. Щоразу, як слухаємо уважніше, стаємо чутливішими й більш налаштованими на Бога, Який промовляє в нашому повсякденні. Наважуся навіть сказати, що це саме щоденність є найприроднішою атмосферою для зростання в нас Слова Божого. Звернімо увагу на те, що Ісус, Воплочене Слово, народжується й живе посеред сірої буденності. Ісус – це Слово, яке полюбило нашу щоденність. Щоденно працює, щоденно читає Закон, щоденно зустрічається з людьми. У повсякденному житті проповідує Євангеліє та чинить чуда.

Хибне ставлення до щоденності

Боже Слово – це зерно, ми – земля, на яку воно падає, а щоденність, в яку ми занурені, – атмосфера, потрібна для його зростання. Варто часто нагадувати собі, що Божому Слову потрібна наша повсякденність, аби воно могло нормально зростати й плодоносити в нас. Наголошую на цьому, бо наш погляд на власну щоденність часто є невідповідним, ба навіть хибним. Ми не завжди здатні помітити її справжню цінність. Нерідко для нас повсякдення – це час, із яким треба боротися і від якого слід захищатися, щоб він не позбавив нас радості життя, не занурив у монотонність, не придавив безліччю обов’язків. Сіра щоденність, сповнена справами й турботами, видається нам загрозою, яка особливо є небезпечною для налагодження близьких стосунків із Богом та особистої молитви. Звернімо увагу на два типи ставлення до повсякденності, котрі ми більш чи менш свідомо приймаємо й використовуємо, але яких слід остерігатися.

Перший тип хибного ставлення до щоденності, на який я хотів би звернути увагу, – це втеча від неї. Однією з болісних ознак нашого часу є втеча від дійсності (зокрема й від здорової дійсності духовного життя). Утікаємо в телебачення, у якому виблискує світ, створений фільмами та рекламою. Утечею може бути також довготривале перебування в супермаркетах, у яких усе можна придбати й нічого не бракує.

Не хочу багато говорити про форми нашої втечі від щоденності. Радше бажаю звернути увагу на той факт, що в усіх цих видах утечі криється якась незгода з нашим особистим повсякденням. Що більше від нього віддаляємося, то більше закрадається в нашу душу розчарування, почуття відчуженості й порожнечі. Позиція втечі від життя більшою або меншою мірою породжена переконанням, що буденність є чимось зовсім невдалим, нецікавим і навіть поганим. Можемо навіть сприймати її як таку, що заважає нам провадити духовне життя; можемо ставитися до неї так, наче це вона перешкоджає нам рухатися до святості. Таке хибне у своїй основі уявлення може породити цілковите знеохочення й призвести до повної капітуляції. Ось як приблизно можна описати позицію того, хто втікає від щоденності: «Я приречений на повсякдення й мушу якось у ньому жити. “Пустельні” дні, прожиті з молитвою Словом Божим, – це лише епізод, який дає змогу забути про щоденність. Потім треба знову повертатися до буденності й наново торувати по колу життєвий шлях, стикаючись із тими самими проблемами й власними слабкостями».

Ми не завжди усвідомлюємо, що поводимося так на щодень і не завжди хочемо зізнаватися в цьому. Однією з витончених форм утечі від вимог щоденності може бути зловживання твердженням: «Такою є Божа воля». Нерідко ми використовуємо цей вислів як ліки для втихомирення страждань і наслідків невдач, що випадають на нашу долю й котрих не можемо пояснити. Слова «такою є Божа воля» замість стати справжнім виявом покори Богові та Його Слову, можуть перетворитися на банальну фразу, яка насправді лише оголює нашу внутрішню безпорадність і капітуляцію перед щоденними викликами. Нерідко використовуємо цей вислів, аби втихомирити власну заклопотаність.

За цією, на перший погляд побожною фразою, приховуємо спотворене бачення Бога, хоча й не бажаємо в цьому зізнатися. Насправді Бог постає перед нами в таких ситуаціях як неприсутній, невразливий, мовчазний і навіть жорстокий та байдужий до людських справ. Почуваємося переможеними й знеохоченими, не хочемо звалювати на свої плечі тягаря щоденності, а тому виправдовуємося, посилаючись на «Божу волю». І все це, аби ми не запитували себе про значення того, що трапилося або діється в нашому повсякденному житті. Тоді наші молитви стають поверхневими й нетривалими – позбавленими глибоких роздумів. Поверхневим стає також наше читання Слова Божого. А через те, що наші молитви й наше слухання Слова Божого поверхневі, поверхневим стає й переживання наших щоденних справ.

Другий тип хибного ставлення до щоденності, про який я хотів би сказати, – це відокремлення нашої повсякденності від духовного життя. Йдеться про штучне відділення щоденних справ від справ духовних: «Я працював весь день, тож тепер хоч трохи помолюся». Іншого разу з почуттям внутрішньої справедливості стверджуємо: «Мушу сьогодні прочитати хоча б уривок зі Святого Письма, адже не можу тільки працювати». Така позиція видається цілком правильною, однак якщо придивимося уважніше, побачимо, що вона приховує небезпечну логіку, згідно з якою те, що духовне, як-от молитва Словом Божим, є чимось на зразок додатка, який освячує нашу щоденність. Ми нерозважливо протиставляємо дві цінності: духовне життя і щоденні справи. Ділимо час на той, який маємо залишити для Бога – щоденних молитов, читання Святого Письма, – і той, який присвячуємо праці та іншим обов’язкам. Діємо так, ніби Бог є з нами лише в наших молитвах, немовби живе поза нашими заняттями. Якщо дотримуватимемося такого підходу, у нас може розвинутися своєрідна «духовна шизофренія»: роздвоєння особистості на фоні двох різних життєвих вимірів. Ми старатимемося «одухотворювати» й «навертати» нашу щоденність, а отже, демонструватимемо, що не розуміємо значення нашого повсякденного життя й тієї цінності, якої надав йому Бог. А тимчасом…

Попередній запис

Слово Боже далі створює нас

Перші речення Книги Буття відслонюють перед нами ще одну цінність Божого Слова. Воно є Словом, яке творить, у котрому прихована ... Читати далі

Наступний запис

Духовна глибина щоденності

Правильне ставлення до щоденності полягає в тому, щоб відкрити для себе її справжню цінність і зрозуміти її духовну глибину. Повсякдення ... Читати далі