Над проблемою “божественної жорстокості” людство роздумує відколи усвідомило себе. Язичники міркували приблизно так: у світі є страждання, бо добрим і могутнім богам протистоять злі і не менш могутні демони. Але тим, хто вірить в Єдиного Бога, погано підходить таке пояснення: якщо Бог всеблагий і всемогутній, як може Він допускати, щоб у світі було стільки безневинних страждань? Якщо Він не хоче їх припинити, то Він зовсім не благий, а якщо не може – то не всемогутній.
Люди готові змиритися з безліччю повсякденних неприємностей і навіть справжніх особистих трагедій, але коли стикаєшся з безмежною і безглуздою жорстокістю Освенціму чи Беслану, будь-які пояснення перестають діяти. Боже, чому ж Ти не зробив нічого, щоб врятувати цих дітей або хоча б полегшити їх смерть?! Не могли ж вони – чи їх батьки – виявитися настільки грішними, щоб заслужити на все це? – у Біблії є книга, яка ставить Богові саме це запитання. Це книга Іова.
У ній розповідається, як досконалого, бездоганного праведника спіткали всі мислимі лиха: він втратив своє багатство, дітей, здоров’я, а найближчі друзі визнали все це покаранням за його гріхи і відвернулися від нього. І тоді Іов пред’явив претензії Богові: за що ж Ти зі мною так?
Сьогодні про цю книгу говорять і пишуть так багато, як, напевно, про жодну іншу книгу Старого Завіту. Ще на початку XX століття англійський християнський письменник Г.К. Честертон писав: “Значення “Іова” не виразиш повно, якщо скажеш, що це – найцікавіша із стародавніх книг. Краще сказати, що це – найцікавіша з книг нинішніх”. Минуло сто років, що вмістили в себе дві світові війни, революції і концтабори, – і ця книга стала вже не “цікавою” – актуальною. Про що ж вона розповідає?
Це єдина книга Старого Завіту, де взагалі ніяк не згадані ні Ізраїль, ні Мойсеїв Закон, ні Свята Земля, ні Єрусалим. Вона виносить проблему на новий рівень: це не просто історія окремих людей або народів, це щось всесвітнє, загальнолюдське. Ця книга – про різні шляхи віри і про її кризу. Йдеться не про зміну різних філософських і богословських світоглядів, а про особисту кризу віри як довіри Богові. Іов був праведний не заради нагороди і не із страху покарання, а, передусім тим, що довіряв Богу і шукав добрих стосунків з Ним. І раптом на нього обрушилося таке, що, здавалося б, немислимо пережити людині…
Але спочатку – про його друзів. Три людини прийшли його утішати. Вони зовсім не збиралися його звинувачувати, а просто довго мовчки сиділи поряд з ним, і лише коли він заговорив, дозволили собі відповісти. І спочатку ці відповіді дійсно звучали як розради. Річ у тім, що його друзі знали про цей світ і про його Творця буквально все – свого часу вони чули все це від своїх батьків і вчителів.
Загалом, вони повторювали приблизно те, що написане в інших книгах Біблії, і якщо в їх розмовах була неправда – вона не в словах, а в людях. Слова можуть бути правильними, але важливо, хто, кому і коли їх каже.
Спочатку друзі намагалися доброзичливо запропонувати Іову якесь просте пояснення його бід: «Покарання Вседержителя не відкидай, бо Він завдає рани і Сам обв’язує їх; Він уражає, і Його ж руки лікують» (Іов 5:17-18). Іов відкинув їх мудрість, причому відповів різко, дуже різко – порівняв своїх друзів із пересохлими руслами річок, які вселяють марні надії подорожнім, а потім залишають їх помирати в безводній пустелі. Звичайно, вони на це образилися і перейшли до натяків, а потім і до прямих звинувачень: якщо ти страждаєш, значить, Бог карає тебе за гріхи.
Визнай їх, покайся, і все в тебе знову буде гаразд. (Як часто ми чуємо сьогодні подібні напучення! Звучить це приблизно так: “Гепатит С буває тільки в наркоманів і повій, а поважні люди на кшталт нас із вами, звичайно, не можуть їм заразитися, якщо хто і заразився, той сам і винен”).
Про Бога ці люди вважали за краще говорити від третьої особі, не звертаючись до Нього безпосередньо. Мовляв, хто ми, врешті-решт, такі щоб вимагати від Нього звіту, тим більше – докоряти Йому, як дозволяє собі Іов? Втім, не варто засуджувати друзів Іова. Вони – люди глибоко віруючі, але їм потрібна саме релігія, тобто система поглядів і ритуалів, що визначають життя людини. Вони щиро шанували Бога, залишаючись у рамках заданої системи.
Іова жахають не лише і не стільки біди, що спіткали його, скільки те, що взагалі “світ у злі лежить” і не видно способу позбавити його цього зла. «Чому беззаконні живуть, досягають старости, та й силою міцні? … проводять дні свої у щасті і миттєво сходять у пекло… У сиріт відбирають осла, у вдови беруть у заставу вола; бідних зіштовхують з дороги, всі принижені землі примушені ховатися… відривають від грудей сироту і з убогого беруть заставу… У містах люди стогнуть, і душа тих, кого убивають, волає, і Бог не забороняє того» (Іов 21:7,13; 24:3-4,9,12).
І тому роздуми Іова розпочинаються зі страшних слів – він проклинає день свого народження, навіть ніч свого зачаття, у таких словах, які нагадують нам розповідь про створення світу в книзі Буття: «О! ніч та – нехай буде вона безлюдна; нехай не ввійде в неї радість!… Нехай померкнуть зірки світанку її: нехай чекає вона світла, і воно не приходить, і нехай не побачить вона вій денниці[*]» (Іов 3:7,9). Він немов хоче прокрутити плівку назад, аж до того моменту, коли Творець створив світло, відокремивши його від пітьми, і почав відлік днів цього світу.
Його власні страждання – це передусім питання його стосунків з Богом. «Як людина виправдається перед Богом?.. Якщо діяти силою, то Він могутній; якщо судом, хто зведе мене з Ним?… Він над катуванням невинних сміється. Земля віддана в руки нечестивих; обличчя суддів її Він закриває. Якщо не Він, то хто ж?» (Іов 9:2,19,23,24)
На докори друзів він відповідає: «Замовкніть переді мною, і я буду говорити, що не осягло б мене… Ось, Він убиває мене, але я буду сподіватися; я бажав би тільки відстояти путі мої перед лицем Його! І це вже на виправдання мені» (Іов 13:13.15-16). Іов дійсно наполягає на своїй правоті і непорочності, і автор книги повністю з ним солідарний. Із самого початку він підкреслює, що Іов був абсолютно бездоганною людиною.
Напевно, саме тому ця книга і звучить як виклик: вона доводить трагізм ситуації до кінцевої межі, це вже не просто приватна несправедливість долі, це жахливий приклад незаслуженого страждання, який абсолютно неможливо ніяк пояснити.
Кінець кінцем, розмови Іова є не що інше, як позов Богові: «О, якби хто вислухав мене! Ось моє бажання, щоб Вседержитель відповів мені» (Іов 31:35). Іов не схожий на атеїста, у нього немає анінайменшої тіні сумніву в тому, що Бог існує (втім, у давнину в цьому взагалі мало хто сумнівався). Але він схожий на богоборця, який кидає виклик Богові. І Бог його приймає, “Обвинувач” відповідає звинуваченому, але не зовсім так, як того чекав Іов, а разом із ним – і читач.
[*]Денниця – зоря
