Більшість людей не вірять у Бога, навіть ті, хто вважає себе віруючими. Вони, звісно, можуть припускати Його існування, ходити регулярно до церкви, навіть приймати діяльну участь у парафіяльному житті… але залишатися байдужими людьми. Бо саме байдужість є ознакою того, що людина не пізнала Бога, бо пізнавши Бога людина вже не може залишатися байдужою – от така проста формула.
Звичайно, людина може бути не байдужою до чужого горя, при цьому, як може їй самій здаватися, бути далекою від Бога, але насправді, вона «недалеко від Царства Божого» (Мк. 12:34), як і був недалеким від нього книжник, до якого були звернені ці слова – Христос завжди хвалив людей, які думали і діяли у вірному напрямку, між іншим, добрий приклад для наслідування, бо від нас чомусь (хоча, звісно, ясно чому – бо ми грішники) частіше можна почути критику, ніж похвалу. Якщо ж людина мало цікавилася питанням: «Що є істина?» (Ін. 18:38), Христос не турбував її (як було у випадку з Понтієм Пилатом), або ж, як у випадку з пихатим книжником, який ніби цікавився, «що зробити…щоб успадкувати життя вічне?» (Лк. 10:25), спрямовував у вірному напрямку.
Не вірили в Бога левіт і священик, які пройшли повз пораненого нещасного, хоча звичайно вважали себе віруючими людьми. А свою байдужість могли не безпідставно мотивувати приписами Закону, які отримав Мойсей безпосередньо від Господа, таким чином вони просто прикрились Божим ім’ям. Але нічого унікального в поведінці священика і левіта, на жаль, немає, бо подібним чином чинили і чинять багато людей, які ніби вважають себе віруючими, бо в Законі, заповідях Божих вони шукають лише особисту вигоду, забуваючи про ближніх, хоча саме про це прямо сказано в Біблії: «Люби… ближнього твого – як самого себе» (Лк. 10:27). Але священик і левіт вважали за краще скористатися приписом, що забороняв торкатися мертвого, бо робив людину нечистою, ніж допомогти людині, яка опинилася в скрутному становищі.
«Бо всі шукають свого, а не того, що угодно Ісусу Христу» (Флп. 2:21), – це написав апостол Павло майже 2000 років тому, і з цього часу мало що змінилося, бо люди, їх ставлення до оточуючих, до життя залишилося переважно тим самим. Це примушує Бога посилати нам на життєвому шляху знедолених, нещасних людей, які потребують допомоги, і яких на жаль у світі, що «лежить у злі» (1Ін. 5:19), більш ніж достатньо. Бог посилає їх нам, щоб нагадати, що ми «світло світу» (Мф. 5:14), дає можливість стати цим світлом, щоб ми згідно слів Христових засяяли так «перед людьми, щоб вони бачили наші добрі діла і прославляли Отця нашого Небесного» (див. Мф. 5:16).
Але вибір чи стати дійсно таким «світлом» чи ні, залежить виключно від нас і з подібним вибором ми стикаємося постійно в житті.
Щоб завантажити цей запис у форматі doc натисніть на посилання:
