Згідно християнської аскетичної традиції, безглуздо і безплідно витрачати гнів один на одного. Його потрібно звертати на гріхи, а не на людей, тим самим (і передусім) – на свої гріхи. Заперечуючи «світ цій», ми не маємо права заперечувати жодну людину. Двосічний меч Слова (див: Євр. 4:12) розділяє не окремих людей, а всіх людей, узятих разом, від смердючої несправедливості, в якій ми перебуваємо. Він відділяє людину від гріха, а не від ближнього. Саме це і є християнське прощення; саме це – християнська милість. Милосердя – не в тому, щоб потурати злу чи шукати йому виправдання. Вона – єдина здорова реакція на зло. Тільки вона дозволяє прямо дивитися на нього, бо знає велику силу, Слово Боже.
Це і можна назвати «праведним гнівом». Той, хто гнівається правильно, відмовляється брати участь у справах занепалого світу, хоча і сам він – його частина. Проста людська злість – один із симптомів загальної нашої гріховності. Коли нам важко бути добрими з тими, хто нас образив, це свідчить лише про одне: і ми і вони обплутані мережами світської несправедливості. Буває і так, що ми не можемо жити в одному будинку, навіть в одній країні з кимсь із братів (див про Павла і Варнаву в Діян. 15:39). І наш біль, і несправедливість кривдника – ознаки того, що світ ще лежить у злі, а тому не лише кривдник, але і ми потребуємо милосердя. Гріх розділив нас, а для нас неприйнятний розподіл. Надія наша – у зачатках нового творіння, хоча дуже часто нам видно лише холодний і немічний світ гріха. У цій надії немає розподілу і сварки.
Прощати – не означає «добре ставитися до кривдника». Наші почуття до нього залежать від нашого душевного складу. Чим ми більш чутливі, тим менш ймовірно, що ми зможемо побороти свій біль.
Прощення – в іншому. Воно полягає в тому, що ми відмовляємося жити в царстві сварок і розподілів. Той, хто прощає жадає цілісності; він не хоче і не може списати когось, відкинути з кола ближніх. Йому тяжко у світі, де ми ще не досягли досконалості.
Здавалося б, дивно, що співчуття і милосердя ґрунтуються на неприйнятті. Проте в будь-якому іншому випадку вони виявляться неміцними сентиментами. Звісно, це не означає, що м’якосердя погане. Дуже добре пожаліти когось. Але милосердя, назване блаженним, йде далі; і тільки на цьому рівні наші природні почуття набудуть повноти і цнотливості. М’якосердя може стояти на різних підставах; у милосердя одна основа – Бог.
Багато кому може здатися, що якось низинно переходити від милосердя до милостині, але без цього обійтися не можна. За Христових часів милостиня вважалася дуже важливим видом милосердя, особливо якщо йшлося про покаяння, тобто про становище, коли людина передусім потребує Господнього милосердя. Ясна річ, купити це милосердя не можна, але проблема стає набагато глибше.
Милостиня зціляє гріх, бо вона відновлює нашу подобу Богові. Той, хто дає милостиню, схожий на Бога своєю широтою, що перебуває поза межами людського розуму. Господь сказав нам чітко і недвозначно: «Дай кожному, хто тебе просить» (Лк. 6:30). Христос не казав, що треба спершу з’ясувати, як використовує той, хто просить, наші гроші, або переконатися, чи не пиячить він, або перевірити, чи не може він сам себе утримувати. У Його словах немає жодного з розумних обмежень, якими ми захищаємо нашу щедрість. Нам подобається думати, що наш прямий обов’язок – не давати «першому стрічному»; що ми відповідаємо за долю нашої милостині. Судячи з Євангелія, така відповідальність гордовита і нечестива.
Коли Христос наказує нам бути милосердними, як милосердний небесний Отець, Він передує Свій наказ словами про те, що Бог дає, не розрізняючи поганих і хороших (див: Лк. 6:33 і далі). Якщо хочете, Бог дає безвідповідально. Він не гадає, чи на благо ми використовуємо Його дари. Климент Олександрійський нічого не домислив до Його слів, коли сказав: «Давайте кожному, хто попросить, бо саме так дає Бог».
Саме так Бог і прощає. Він не каже: «Що ж, ти людина непогана, дам Я тобі ще раз спробувати». Коли апостол Петро хотів переконатися в тому, чи правильно він зрозумів арифметику прощення, Христос назвав йому числа, які він, напевно, не зумів би перемножити (див: Мт. 18:22). Прощення безрозсудне, воно виливається і на тих, хто не стане кращим. Йому потрібне одне: щоб той, кого прощають, міг це прийняти. Єдиний невибачний гріх – гріх неприйняття прощення.
Так потрібно прощення давати, так потрібно його і приймати. Ми не повинні думати, що Бог нас прощає, бо ми на це заслужили. Якщо ми шукаємо такі причини, це означає, що нам потрібне не прощення, а визнання. Якщо ж нам потрібне прощення, нам доведеться прийняти і те товариство, в яке ми потрапимо. Коли тебе простили, не варто зневажливо дивитися на своїх братів.
Ось чому уміння прощати так нерозривно пов’язане з умінням «бути таким, кого простили». Безрозсудна милостиня, яку заповідав Христос, на рідкість добре виражає цей самий дух. Творячи її, ми потрапляємо у світ, дуже далекий від звичного світу, що так цінує розумну обачність. Можна допомогти ближнім, не порушуючи здорового глузду, але з Божою заповіддю це не пов’язане.
Звісно, ніхто з нас не зможе дати кожному, хто просить. Але головне – зрозуміти, що це наша слабкість, а не заслуга; один з проявів невлаштованості світу, а не «розумної відповідальності». Іноді ми лінуємося дати, іноді боїмося наслідків, іноді від того, хто просить, просто тхне, іноді він грубий, іноді він нам просто набрид. Причин багато, але все це – погані причини. Поки ми це знаємо, вони не принесуть великої шкоди; більше того, у нас буде ще один привід звернутися про милосердя до Бога. Але якщо ми визнаємо їх хорошими, ми вийдемо зі світу милосердних у наш корисливий світ, де немає блаженства.
