№ 2: Обов’язковість
«Бо коли я благовістую, то нічим мені хвалитися, тому що це неодмінний обов’язок мій, і горе мені, коли не благовістую!» (1Кор. 9:16).
Право – це те, чим я можу скористатися, а можу і знехтувати. Обов’язком, на відміну від права, нехтувати не можна.
Право – це можливість, обов’язок – це неминучість. В обов’язку інший рівень свободи, ніж у права. Я здійснюю свою свободу в той момент, коли приймаю рішення про узяття на себе відповідальності. Прийнявши це рішення я поневолив, – вільно! – себе цьому обов’язку на певний термін у певній сфері. Вона мій головний пріоритет, і тільки у виняткових випадках я можу її не виконати.
У зв’язку з таким розумінням обов’язку я не знаю, сміятися мені чи плакати, коли чую історії, подібні до наступної. Із сторінок газети християни із захватом віщають на весь світ про ту «свободу», яка панує в них у церкві. Мовляв, у них лідер музичного служіння може і не прийти на недільне служіння просто так. Як і будь-який інший лідер. Ні, не з поважної причини! А просто тому, що в них така свобода!!! Мова йде про молодих людей, які пішли з консервативної старої церкви, де їх юнацьке завзяття і запал «душили» традиціями і рутиною. Вони сформували свою, нову общину. Їх крайня реакція зрозуміла. Вирвалися на волю, будь-який прояв порядку сприймається як примус і замах на свободу. Але! Те, чим вони так гордяться, зовсім ніяка свобода, а найнатуральніше свавілля! І Богом виправдовувати таку поведінку не треба. Наш Творець порядок визнає.
Порядок свободі не суперечить. Вони дві складові одного цілого. Свободою усе рухається, на порядку усе будується. Свободою усе розвивається, порядком усе затверджується. Це дві взаємодіючі величини. Тільки верховенство належить кожному з них по черзі. Наприклад, у грі, або мистецтві, у творчому процесі верховенство належить свободі. А в конкретному діловому проекті, тим більше в такому, де задіяні багато людей, тільки на порядку усе і тримається, а свобода є присутньою як помічниця.
Отже, обов’язковість потрібна. Але визнати необхідність платити за квиток у трамваї як обов’язок – це одне. Все-таки для цього особливі зусилля не потрібні. Треба тільки усередині себе переворот здійснити. Та і особисту користь тут розгледіти неважко. Але як, подібно до апостола Павла, визнати обов’язком громадське служіння? Служіння іншим людям – іноді неприємним, іноді агресивним, найчастіше невдячним? І особистої вигоди тут особливо не видно! І слави не заробиш! Яка слава, приміром, доглядати за престарілими? Чи за дитиною з дитбудинку? За смертельно хворими, як мати Тереза? Одні проблеми!
Ось тут і потрібен, так би мовити, державний розум. Розум служителя. Розум учителя, який нам усім належить мати. Вселенський розум, що має усеосяжний погляд на людство. Такий був в апостола Павла, який був готовий за братів-євреїв піти в пекло, аби вони спаслися (див.: Рим. 9:3). Такий розум був у Господа Ісуса, Який помер за усе людство (див.: 1Кор. 5:15). Вселенський розум учителя розуміє, що усі земляни пішли від одних предків, Адама і Єви, усі земляни створені одним Творцем. І кожен зустрічний є, власне, моїм родичем. І частиною єдиного вселенського організму-людства. Учитель розуміє, що, служачи іншим, він служить і собі. Адже чим більше людей опиниться в Царстві Божому, тим повнішим буде одкровення про Бога у вічності.
Але вроджений гріх проявляється в нас з молодих нігтів, як ненависть до ближнього. Такому погляду немало допомагає і те, що ближній відчуває те ж саме стосовно мене. Я не говорю про спопеляючу ненависть. Я говорю про те, що навіть близьку по крові людину ми сприймаємо, як щось стороннє. Що вже говорити про далеких? Завдання учителя, яким належить бути кожному християнинові, у тому і полягає, щоб здолати в собі цей генетичний і рефлекторний сепаратизм і побачити людство очима Божими. Як єдине ціле! А це означає, і кондуктора в автобусі, і сусіда по оселі.
Тоді служіння людям стане для мене необхідним і добровільним, але обов’язком! Знехтувати який я не можу ніколи і ніде! Який є не можливістю, а необхідністю!
