№ 3: Безкорисливість
«Так і Господь звелів тим, які проповідують Євангеліє, жити від благовістування. Але я не користувався нічим таким…» (1Кор. 9:14-15).
«Чи згрішив я тим, що принижував себе, щоб піднести вас; бо безвідплатно проповідував вам Євангеліє Боже?» (2Кор. 11:7).
Людина створена за образом і подобою Божою. Їй властивий первинний едемський імпульс творити добро заради самого добра, усією своєю істотою, як саме собою зрозуміле. Це як дихати. По-іншому не можна! По-іншому неможливо! Вірніше, було неможливо до гріхопадіння.
Є такий мультик. Там герой дарує усім подаруночки «просто так!» Виглядає він при цьому дивно – і для інших персонажів мультфільму, і для глядачів. Дивно, бо в цьому світі прийнято вважати, що за добро треба брати плату. Спотворюється первинне, Божественне уявлення про творення добра. На жаль, у цьому світі за свої благодіяння дійсно доводиться брати плату, щоб вижити. Але це не належний стан речей. Я б назвав його необхідним злом. Це не ідеал, до якого треба прагнути, а тяжкий наслідок гріхопадіння. Зарплата – не мета життя, а засіб для виживання.
В Едемі, яким опікувався Сам Творець, був достаток в усіх відношеннях. Там творити добро можна було безкоштовно. Коли ж люди були вигнані з Едему, вони познайомилися з голодом і природним неулаштуванням. Робити добро один одному за їжу і дах стало вимушеною необхідністю. Так виникла психологія «безкоштовний сир буває лише в мишоловці». З ростом населення і виникненням грошей проблема посилилася. Виникла економіка типу «хазяїн-раб».
Але герой з дитячого мультику зі своїм безглуздим «просто так!» кричить до нас не по-дитячому про первинний стан речей. Про те, що людині властиво робити добро просто так. Це для неї природно і органічно. Зверніть увагу, як будь-який перший зустрічний радий допомогти порадою, вказати дорогу, якщо від нього не потрібні якісь особливі зусилля.
Ну, а служителю Божому мати таке «просто таке» ставлення до справи Сам Бог велів. Так сумно, коли люди дивляться на служіння Богу, як на можливість заробити. Чи як на можливість набути визнання оточення. Чи як на засіб стати важливим у власних очах. Служитель має бажати служити «просто так!» Бо покликаний, бо може, бо хоче.
Чи хочу я сказати, що його праця не має оплачуватися? Не хочу, бо це було б проти Божої думки. «Той‚ хто працює‚ вартий винагороди своєї» (1Тим. 5:18)! Той, хто старанно служить Богу і людям, – у церкві передусім, – гідний оплати своєї праці. Гідний він і схвалення і похвали тих, кому він служить. Має він право і на внутрішню задоволеність від результатів своєї праці. Тільки шукати він повинен Царства Небесного передусім, а решта – додається (див.: Мф. 6:33)! Небеса – мета, зарплата – можливе слідство.
Лише з таким ставленням християнин служитиме Богу навіть тоді, коли за це йому не буде ні плати, ні похвали, ні особливого – за земними мірками – задоволення. Він тішитиметься Богом – і тільки! Власне, наш Господь, Учитель усіх учителів, так жив на землі. І нас закликав бути до такого готовими.
