«Бо, зважаючи на вік, вам належало бути вчителями» (Євр. 5:12).
Про що це? Схоже, що автор говорить прямим текстом: вам за віком треба вже інших учити життя, а ви все ще в дитячі ігри граєте!
Як же так? Невже християнин може прожити усе своє земне життя і залишитися в духовному сенсі дитиною, так і не подорослішавши з віком? Виходить, що може. Без внутрішнього подвигу, без власного свідомого пориву ніколи не буде ніякого зростання. Дивовижним чином нічого не станеться. Усе земне життя може виявитися соломою, яка згорить на Суді Христовому.
Вірити в Бога, Який прийшов тілесно, це не в казку потрапити, де усе відбувається за нашим бажанням! Це праця, постійна і повсякденна! Це робота над собою в співпраці з Духом Святим! Це безперестанний і напружений зліт!
Я упевнений у тому, що кожен християнин покликаний бути учителем! (див.: Діян. 28:20)
Під учительством я розумію не методичне викладання з кафедри в університеті чи школі. Вченість і уміння дохідливо пояснювати важливе. Але не з них усе починається. Починається усе з готовності! З внутрішньої рішучості вплинути на навколишній світ завдяки Божій підтримці. З палкого бажання залучити навколишніх людей у сферу Божого прощення, у сферу розуміння сенсу життя, у сферу істини і краси. Якщо є така рішучість, прийде і освіта! А немає такої рішучості, – і освіта не знадобиться.
З тими ж, у кого на момент читання цих рядків рішучість вже сформувалася, а освіти ще бракує, поспішаю поділитися декількома характеристиками. Характеристиками того, що я називаю служіння. Бо учитель і служитель – це одне і те ж, по суті. Цих характеристик п’ять.
№ 1: Добровільність
«Бо коли роблю це добровільно, то матиму нагороду; а коли недобровільно, то лише виконую довірене мені служіння» (1Кор. 9:17).
Свобода. Добра воля. Звучить красиво, але що це означає? Багато людей свободу розуміють, як свавілля. Але свобода з погляду Божого здійснюється тільки через усвідомлене моральне рішення. Не «що я хочу», а – чого Бог хоче! А Бог хоче того, що для мене сприятливе і корисне. І коли я це розумію і приймаю, то заповідь Божа стає для мене не тяжкою. Вона стає особистим принципом життя, необхідним і добровільним.
Приміром, я раніше на кондукторів у громадському транспорті як на ворогів дивився. Вони весь час вимагали від мене грошей. Моїх! Нажитих непосильною працею! Поїздку «зайцем» я собі зараховував як подвиг розвідника. І тільки тоді, коли я зрозумів, що із зібраних з пасажирів грошей управління громадського транспорту платить зарплату водіям, ремонтникам, диспетчерам, проводить оновлення парку і ремонтні роботи, закуповує нові автобуси і трамваї, я перестав сприймати плату за проїзд як податок. Я став бачити її як розумну необхідність. Я став у ній особисто зацікавлений. Адже, якщо я не платитиму за проїзд, мені доведеться ходити пішки, оскільки громадському транспорту не буде на що існувати.
На цьому простенькому прикладі я хотів пояснити, що таке свобода з Божого погляду. Заповідь, дана мені для життя, здатна убити при неправильному її розумінні. Плата за проїзд стає тягарем. Але, щойно я розумію, що це необхідний обов’язок мій, виконуючи який я собі тільки благо творю, заповідь стає не тяжкою. Закон стає свободою. Я добровільно починаю виконувати довірене мені служіння. Тобто усвідомлено, розумно, зацікавлено, морально, – приносячи радість собі, ближнім і Богові.
Служіння Богові і в церкві і поза нею, на жаль, може бути неусвідомленим. А отже, недобровільним. Людина може потрапити в служіння, бо її туди покликали. А вона і пішла. Чи сама напросилася, бо усі в церкві служать. А її і узяли. Чи їй просто цікаво було позайматися чимось незвичайним. А потім і звикла. У будь-якому випадку, людина не віддавала собі повного звіту, навіщо їй особисто, а також оточуючим, та ще й Богові це потрібно?
Погано, коли людина покликана до чогось, але не йде своїм покликанням. Але анітрохи не краще, коли людина не покликана, але робить. Тяжкі наслідки того, як люди займаються не своєю справою, ми бачимо постійно навколо себе, живучи в країні, про яку один з її головних міністрів казав: «Хотіли, як краще, а вийшло, як завжди».
Пам’ятаєте, як в Євангелії від Іоанна Ісус ставить учням дивне питання (див.: Ін. 6:67)? До цього вони вже тривалий час ходять за Ним, на них у Нього пішло немало сил, у них було вкладено багато знань. І раптом Він каже учням: «Чи не хочете відійти і ви?» Тобто піти геть, далеко і надовго, услід багатьом, що пішли. Протиріччя? Ризик? А якби вони пішли?
Якби пішли, Ісус не став би їх тримати, шануючи їх свободу. Але річ не в цьому. Річ у тому, що Ісус, ставлячи це питання, зовсім не хотів, щоб учні пішли! Проте це непросте питання треба було поставити. Колись у минулому Він покликав їх за Собою. Потім вони ходили за Ним вже за звичкою. А тепер для них настав час прийняти усвідомлене рішення. Добровільне. «А навіщо я, насправді, йду за Ним?» І Господь радий був, я упевнений, почути, що учні підуть за Ним, бо не мислять життя без Нього!
Мені здається, людям, які служать Богові, слід ставити собі таке ж питання періодично. У сенсі, відходити внутрішньо від звичної справи, дивитися на неї з боку і замислюватися: «А навіщо я це роблю? Чи розумію я, чому і навіщо я займаюся цим?» Переоцінку цінностей робити.
І якщо я, виявляється, займався не своєю справою або справа вже втратила актуальність, ставши мертвою традицією, то краще мені залишити її Богові. Не марнотратити життя. Але якщо я усвідомив, що робив те, до чого покликаний, тоді – вперед! За Тим, у Кого слова життя вічного! Радісно! Вільно! Добровільно!
