Гріхопадіння призвело до розриву між усвідомленням Бога і самосвідомістю. Людина втратила здатність бачити духом, бачити світ зсередини. Став домінувати природний зір. Єдність різноманіття розпалася. Адам і Єва дивляться один на одного, і кожен соромиться другого, бо вони такі різні. Пропаща совість замінює Бога, погрожуючи покаранням за гріх, хоча Сам Бог приходить з милістю. Навколишня природа здається ворожою. До влади прийшла матерія. Усвідомлення світу духовного, світу паралельного, високого і ваблячого, залишилося тільки у вигляді передчуття, як у тих письменників-фантастів. Чи в дітей, які в кожен день входять, як у храм.
Для прикладу згадаємо, як після воскресіння Ісус з’явився в кімнаті, де ховалися Його учні (див.: Іоанна 20:19-20). Багато християн вважають, що Він проник у приміщення через стіну. Припустимо, що це так. Як же ми тоді сприймаємо це явище своїм огрядним земним розумом? Так само, як Ісусові учні. Вони подумали, що бачать примару. І ми теж, уявляючи цю картину, бачимо примару. Ну, а як же інакше міг Ісус «просочитися» крізь стіну? Стіна ж така тверда! Треба бути чимось на кшталт туману, щоб «проплисти» крізь неї.
І невтямки нам, рабам матерії, що насправді стіна для Ісуса була, як туман, що Він був реальніший, ніж вона. Просто Він явився з іншого, паралельного світу, світу іншої якості. Можна сказати, що Ісус і стіна пройшли один крізь одного, не помітивши один одного і нічим один одному не завадивши. Так Бог, Яким ми «живемо‚ і рухаємось‚ і існуємо» (Діяння 17:28), пронизуючи Собою весь наш світ, є присутнім скрізь і ніде не відчувається як перешкода. Ще краще, думаю, сказати, що Ісус не «пройшов крізь», а «проявився з». Просто вийшов з духовного світу в наш світ у тому місці, де захотів.
Я їду автобусом, де, окрім мене, знаходяться десятки людей. Я думаю: «Скільки з них зараз усвідомлюють Божу присутність? Усвідомлюють, що автобус має і зберігає свою форму завдяки не умілим рукам людини, а тим невидимим, невідчутним, «нереальним» законам, що заклав у матерію Бог. Що саме через ці закони тертя, опору, згорання, ковзання і так далі, «з вини» цих незримих духовних сил, автобус існує і рухається».
Я дихаю. Моє серце б’ється. Я нічого не роблю для того, щоб дихати. Не розхитую серце зусиллям волі. Є якийсь невидимий, але могутній закон, який примушує моє серце стукати, а діафрагму – розширюватися і спадати. Невидиме реальніше, ніж видиме. Духовне первинне. Багато з нас це розуміють. Але чи живемо ми цим?
Для чого я витрачаю тут «чорнило»? Для того, щоб допомогти охочим піднятися на новий рівень усвідомлення Бога, наблизитися до Нього. Хіба не є гідним прагнення повернутися до первинного статусу людини як істоти, яка гостро переживає присутність світу іншого, «паралельного». Світу не чужого, а рідного, що відчувається в сердечній глибині. Повернутися і бачити життя «зсередини», з «вивороту», «зверху». Припинити метушитися перед лицем Великого, Всепроникного, Всевидющого Духа.
Я їм яблуко. Їм і намагаюся записати ці думки. Раптом чую в собі: «Ти вважаєш, що можна робити дві справи одночасно? Вважаєш, що твоя судорожна писанина важливіша за процес поїдання яблука?»
«А?! Що?! Це Ти, Господи?!!! Про що Ти?!»
«Усе про те саме! Припини метушитися! Відклади статтю і в спокої, не роздвоюючись, насолодися яблуком, його смаком, запахом, кольором! Даремно Я, чи що, дав тобі смак, нюх і зір? Чи яблуко надто нікчемне, щоб прославити Мене?! Чи усі твої найбільші думки більше цього простого плоду?! Що ж, спробуй, створи такий же! Куди ти поспішаєш? Хіба ти вже не відшукав головне, прийшовши на Голгофу? Зупинися і пізнай, що Я – Бог!»
Я молюся за друга, що знаходиться далеко, і раптом усвідомлюю, що моя молитва не відлітає за хмари, щоб застрягти в невідомості. «Паралельний» світ пронизує увесь всесвіт, і в момент молитви відбувається містичне з’єднання мого духу з духом того, за кого молюся, через Дух Божий. У моєму сприйнятті – я тут, друг там. А в Божому – я тут і мій друг тут. Адже Бог поза простором. Для Нього усі наші «тут», «там», «далеко», «близько» і так далі завжди і скрізь – «тут». Завжди: Я є, скрізь: Я Тут! Стає ніяково, коли усвідомлюєш, що твій молитовний адресат через Дух Божий знаходиться не за тисячі кілометрів, а – поруч! Як під час телефонного зв’язку: друг твій – і на Таїті, і тут же поруч – у слухавці.
* * *
Тонкість не непереборна. Тому, хто просить, дається, тому, хто шукає, – відкривається. Ті, хто прагне обтрусити свої думки від земного пороху, досягають надзвичайності одкровень. І бачиш раптом, що ледве помітна тінь на периферії твоїх роздумів переміщається в центр твоєї уваги. Ця тонка ефемерна субстанція раптом починає зростати, ущільнюватися, ти входиш до неї і раптом… опиняєшся у величезному, блискучому світі Логосу Божого. Ти озираєшся назад і бачиш: те, що здавалося таким реальним, відчутним, – не більше ніж серпанок, міраж. Ти пройшов крізь стіну, але не як Христос – Звідти, а як християнин – Туди!
Ласкаво просимо в новий вимір духу, на новий рівень мислення – духовний! Ти залишив земне, але набув небесне! Аби лише не втратити це!
Бог не Біблія. Він незмірно більший за неї. Можна знати усю Біблію і не знаходити в ній нічого нового. А Бог призначив нам вічне пізнання Його. «Шукайте, і знайдете!» Невже Йому нічого дати нам крім того, що ми маємо на даний момент? Нехай Писання послужить нам не жорном на шиї, не каменем спотикання, а трампліном у небеса!!!
Давайте не закисати, християни! Давайте будемо хоч трохи дітьми, для яких світ повний відкриттів! Давайте прислухатися до сигналів зверху! Давайте не відгороджуватимемося від Бога біблійними догматами і термінами, а спробуємо розгледіти крізь них те, що приховане за ними! Давайте жити в передчутті спілкування з Творцем, любити проводити час з Ним! Що можна почути за десять хвилин молитви, якщо нам втричі більше часу треба, щоб тільки поплакатися про свої проблеми, налаштуватися, очистити від земної твані свою душу і сприйняття? І ми розчуємо ті витончені думки, які при усій тонкості не рвуться, а, навпаки, утримують наш громіздкий, але неміцний світ у рівновазі.
Бог нескінченно далеко і нескінченно близько. У матеріальному Всесвіті людина може долетіти до самого його краю і не зустріти Творця. Але духовно ми незмірно близькі. Господь може бути до нас ближчим, ніж ми самі! І тоді відкриється небо, і ми побачимо, що небеса – не там, за хмарами, а тут – де наше серце! Паралельно: нероздільно – незмінно!
