– Юрію Кириловичу, як можна охарактеризувати етап, на якому зараз перебуває Церква? Ми досі живемо в режимі захисту віри, як за радянських часів, ми активні і боремося з проблемами або дійсно маємо вплив на суспільство?
– Ваше питання надзвичайно масштабне, і щоб відповісти на нього, я постараюся його звузити, позначивши місце і завдання Церкви в суспільстві.
У Церкви немає завдання змінювати суспільний устрій, перевлаштовувати світ. Є завдання представляти Царство Боже на землі, і це завдання сформульоване Христом Ісусом. Воно закликає усіх послідовників Господа до досконалості, «будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» (Мф. 5:48).
І ця досконалість включає повне абсолютне пізнання Господа Ісуса Христа, пізнання Його рис, Його високої моралі, Його Божественних атрибутів. І в цьому плані сьогодні Церква перебуває на шляху пізнання, на шляху до досконалості. Змінюється суспільний устрій, ті чи інші принципи державного устрою, держави з’являються і зникають, але Церква, яка керується Словом Божим і Духом Святим, перебуває з цією місією – представляти Царство Боже на землі і розширювати Його.
Тому незалежно від того, вийшов Радянський Союз з нашої свідомості чи нашого суспільства, Церква несе в собі найбільшу місію – представляти Божі цінності і жити за ними.
– Що на цьому шляху заважає Церкві розвиватися, а що сприяє?
– Заважає, передусім, людська обмеженість – природна, гріховна суть людини, над якою колись Бог вимовив прокляття: «…Проклята земля через тебе; у скорботі будеш їсти від неї в усі дні життя твого; терня й осот буде родити вона тобі» (Бут. 3:17,18). І ось це прокляття залишається і проявляється, наприклад, у тому, що праця стала певним покаранням. Обробіток землі з тієї радісної праці, що була в Адама, перетворився на певну тяжку працю. Між творінням є зіпсовані взаємини. І все це перешкоди.
Найсерйозніша перешкода – в особі кожної людини. Егоїзм, пристрасть до певного себелюбства, самомилування, невміння побачити картину світу очима Божими, а іноді навіть нездатність побачити Бога у своєму житті – це те, що заважає.
Що сприяє? Безумовно, те, що Господь Ісус Христос сказав перед відходом із землі, що благатиме Отця і пошле Духа Утішителя, Він буде з нами і наставить нас на всяку істину, Він у нас перебуватиме, викриватиме і учитиме. І це найважливіше, що має Церква Божа, – у серці кожного християнина є Дух Божий. Це як тяжіння до добра, як допомога в перемозі над плотськими пристрастями. Це як керівництво до дії, як постійний компас, який веде наші очі і ноги до неба і досконалості.
Тому даність світу проклятого, землі проклятої, безсила перед тим, що здійснив Господь на хресті Своєю пролитою кров’ю. Він зруйнував цю уявну безпросвітну пітьму, і сьогодні з неї є вихід у сяйво небесного Царства, куди запрошує нас Христос і каже: «Я з вами» (Мф. 28:20). І Він – з нами.
– Якщо говорити про напрямки, куди рухається Церква, якою ми її бачитимемо в майбутньому – чи будемо ми бачити мегацеркви, домашні церкви або якісь інші структури?
– Якщо так приземлено бачити Церкву, як домашні церкви або мегацеркви, то складно сказати. Я бачу більше місію Церкви в пізнанні Христа, у подорожі в досконалість.
І мегацерква, і домашня церква – це усе зовнішні механізми, які сприяють тому, щоб цей головний вектор – пізнання Христа, – не був втрачений. Головний вектор – шлях до досконалості, «будьте святі – Я бо святий» (Лев. 19:2; 1Пет. 1:16). І ми освячуємося через спілкування, чи в малих групах, чи у великих церквах.
Ми освячуємося через вивчення Писання, через молитовне спілкування з Богом. І ось це найважливіша місія Церкви, а не організаційні структури, не претензія на вплив у світі. Зовсім ні. У Церкви є абсолютне і чітке завдання – представляти Царство Боже на землі, затверджувати це Царство в серцях людей, а вже зовнішні механізми можуть змінюватися. У всі часи малі групи були властиві – адже завжди збиралися по домах, «переломлюючи хліб… в радості та простоті серця» (Діян. 2:46) – це апостольський час. У катакомбах під час гонінь для того ж збиралися тисячі людей – це була гнана Церква. Коли люди сиділи в одиночних камерах за віру – це теж була Церква.
У будь-яких геополітичних умовах Церква залишалася місцем, де царював Господь, де було і є зосередження правди Божої, світло в ночі, надія для загублених. І ось у цій місії нам треба не втратити свого значення. Весь світ лежить у злі, а в кожному представнику Царства Божого сяє Його світло. Тому наш шлях – донести світло до кожної душі.
– Поговоримо про складне. Всюди існує проблема – люди покидають церкву. Що можна сказати сучасним пасторам із цього приводу?
– Особливість пострадянського простору – зруйновані перешкоди, що тримають Церкву в напрузі, створюють тиск і таким чином захищають Церкву від розкладання, згубного впливу всіляких свобод, які, на жаль, діють у нас руйнівним чином.
Для пасторів сьогоднішнього часу найважливіше, на мою думку, – дотримати себе в найвищому стандарті духовного лідерства. Залишитися лідером, вільним від впливу світу, вільним від меркантильних пристрастей, вільним від спокус політизування церкви, вільним від пристрасті володарювати, і не лише в рамках церкви, але і в державних структурах. Усе це надзвичайно сильні спокуси, і світ завжди хотів залучити у свою систему лідерів Церкви.
І це найнебезпечніша дорога. Можна говорити багато красивих слів, але я переконаний, що найсильніша дія для пастора – особистий приклад присвячення в усьому – в одязі, у слові, у житті. Пасторське представлення Царства Божого – краща проповідь, і це архіважливо сьогодні. Те, що іноді хтось займається моралізаторством у церкві, «побиттям» з кафедри людей, батожачи їх недоліки, – це не висока місія, не те, що покликаний робити пастор. Адже відповідальність пастора – сповіщати правду Божу. Лікує і зцілює Слово Боже, виховує і дає сили для перемоги – Слово Боже. Тому коли ми «з високою духовністю» починаємо батожити людські вади, це може давати самолюбності певне задоволення, але це не змінює людей.
Я знаю тисячі прикладів, коли люди за час проповіді і зітхнуть, і пустять сльозу, але виходять з церкви з тим же набором недоліків і без всякої сили протистояти дії світу і плоті. Але сила виникає тоді, коли людина озброєна Писанням, озброєна упевненістю, що в ній живе Дух Святий, і Він хоче і може її змінювати, тоді людина стає воїном, в якому відбувається перемога. І вірний бореться з вірою, а не як принижений і знехтуваний через невідповідність плоті. І це дуже важливо, особливо для нашої пострадянської ментальності, в якій завжди має бути цар, пан, який вирішить усі твої проблеми, – це зовсім не звитяжне мислення. Це стратегія програшу.
– Можливо, проблема з відходом людей – у зміні тематики проповіді? Адже якщо раніше говорили більше про хрест, спасіння, базові основи віри, то сьогодні більше говорять про практичні аспекти і про рішення проблем?
– Можливо. Тут є недолік і пасторського духовного рівня, коли вони не до кінця розуміють своє завдання. Адже пастори це не особлива каста людей, яким довірені душі. Зібрання церковні – це зібрання Божих дітей, людей, які носять у собі образ Божий. І збираючись разом, ці люди несуть свідоцтво, що Бог з ними, несуть молитви за мир, що гине, за своїх братів по вірі, і разом перед Господом вони схиляються, щоб Він Словом Своїм і Духом зміцнив кожного. На жаль, наші зібрання часто перетворені на класи, і частенько це усе один і той же перший клас. І виходить схема: учень – ні на що не здатний, і учитель – всезнаючий. Ця модель вимагає корекції сьогодні.
Кожен покликаний перебувати в Слові Божому, шукати Його волі, свідчити про Його спасіння. І пастор – це один з усіх інших. Більше того, Христос каже: перший з вас той, хто більше за усіх слуга. Пастор – не намісник Божий на землі, як декому може здатися, це слуга, який може і ноги усім вимити, і трапезу для усіх приготувати. Тому тут є поле для змін і вивчення євангельської моделі Церкви.
– Останнім часом можна спостерігати дві великі біди – те, що в Церкві багато людей, які насправді не народжені згори, і те, що питання учнівства якось пішло на другий план, залишившись лише стосовно «професійних» служителів.
– Ну, я б не став розвивати тезу про те, що багато хто не народжений згори. Думаю, це претензія на таке «духовне знання», яке нам насправді не дане. Немає такого ні в Біблії, ні в житті права іншої людини оцінити чи народжений хто згори чи ні. Відповідальність проповідника, пастора – проповідувати істину Божу, у тому числі і про народження згори, яка відкрита для нас. Так, є в Писанні місце, «за їхніми плодами пізнаєте їх», але ж після народження є різні стадії, у тому числі і дитинство, коли плодів від немовляти чекати марно. Адже йому ще потрібно навчитися і ходити, і відрізняти біле від чорного, а чисте від нечистого. І ось тут потрібен пастир-наставник, пастир із серцем батька, а не всезнайко, який з висоти свого п’єдесталу викриває усіх, вказуючи на їх недоліки. Це радянська ментальність, і вона надзвичайно в нас живуча. Це колективістський розум, нездатність виділити з натовпу особу, індивідуума. Нездатність у цьому індивідуумові побачити Бога, Христа.
Я б швидше культивував цю думку: «Усі ви, що в Христа хрестилися, у Христа одяглися» (Гал. 3:27). «Ми поховані з Ним хрещенням у смерть». (Рим. 6:4) – для мене це дуже важливо і самому осягнути, і щоб кожен член церкви розумів, що залишаючись у цьому ось піджаку і піклуючись про хліб насущний для себе і своєї сім’ї, я – новий сосуд, і уся моя плотська невизначеність похована хрещенням у смерть. Ми в смерть Його хрестилися – ось де відбувається вододіл, місце, де закінчилося панування плоті. Я цю плоть з її усіма нерозуміннями поховав. А ось у Христі – рішення усіх проблем, ви – у Христі, і, отже, у вас більше немає безвиході і нерозв’язних питань.
