про те, як у Тісту з приводу війни виникають питання
Часто діти не слухають, що кажуть дорослі.
– Тісту, ти мене слухаєш?
Тісту хитав головою на знак згоди, щоб думали, ніби слухає. Насправді тільки удавав. Але коли дорослі починають шепотітися між собою, ділячись якимись таємницями, діти відразу прислухаються й намагаються збагнути, що саме приховують від них. Усі діти такі. І Тісту не був винятком.
Добродій татко читав газету й ділився з добродійкою мамцею. Час від часу важко зітхали. Слуга Каролюс і кухарка Амелія шепталися біля пральної машини. Навіть пан Дірканадіс втратив свій дзвінкий голос.
Тісту ловив їхні слова. А вони звучали сумно.
– Напруження… – промовив татко серйозно.
– Криза… – додала мамця.
– Ускладнення… – продовжив пан Дірканадіс.
Тісту подумав, що всі говорять про хворобу. Почуте занепокоїло хлопця, і він подався глянути, хто занедужав, і взятися за пальці.
Обійшовши сад, переконався, що хворих немає. Пан Вус був здоровий. Цеглясті чистокровні весело брикали на моріжку. Поні Акробат мирно пасся.
Але наступного дня з вуст дорослих залунало страшне слово.
– Війна! Не уникнути війни, – сказав татко.
– Війна… нещасні люди, – розгублено похитала головою мамця.
– Війна… і ще одна, – зазначив пан Дірканадіс. – Хто переможе?
– Війна… Яка біда! Невже мусять бути війни? – журилася пані Амелія, мало не плачучи.
– Війня… війня… без кінця війня… – повторював слуга Каролюс зі своїм іншомовним акцентом.
Війна, подумав Тісту, мабуть, є паскудною справою, якщо про неї розмовляють пошепки. Бридкою справою, хворобою дорослих, гіршою за пияцтво, жорстокішою за злидні, більш небезпечною, ніж кримінал. Пан Дірканадіс одного разу розмовляв з Тісту про війну, коли вони стояли біля пам’ятника полеглим за Мірполь.
Тісту не злякався. Він ніяк не належав до боягузів. Бував шибайголовою та й годі. Читач пам’ятає, як Тісту любив спускатися поруччям. Коли ішли в басейн, його не можна було стримати. Стрибав з високої вишки разів з десять підряд. Розженеться – і вже в повітрі. Розгорне руки, мов крила. Як ніхто, любив вилазити на вишні. Вибирався на самі верхівки. У голові ніколи не паморочилося. Ні, він не боягуз.
Але його уявлення про війну не мало нічого спільного з відвагою чи страхом. Йому вона видавалася чимось жахливим, та й годі.
Він хотів знати про неї докладніше. Чи справді то щось жахливе? Подався до пана Вуса.
– Пане Вусе, можна запитати? – той саме підрізав букшпан.
Садівник відклав ножиці.
– Будь ласка, хлопчику мій.
– Пане Вусе, чи війна – це щось жахливе?
– Я проти війни, – покрутив той вуса.
– Чому?
– Тому що… тому що навіть невелика війна може спопелити розкішний сад.
– Що це таке – спопелити?
– Знищити, спалити.
– Справді? Ви бачили сади, які спалила війна?
Тісту подумав, що це неможливо. Але садівник говорив серйозно. Опустив голову, нахмурив брови, покручував вуса.
– Бачив. Бачив, як за дві хвилини зник сад з квітами. Як тисячами осколків розлетілися оранжереї. На той сад скинули стільки бомб, що потім його ніхто не відновлював. Земля – і та була спалена.
Тісту пересохло в горлі.
– А чий був той сад?
– Мій, – відвернувся пан Вус, щоб не показати сліз, і взяв ножиці.
Тісту на якусь мить замовк. Не давали спокою думки. Він уявляв собі той знищений сад пана Вуса, який напевно був прекрасним. Розтрощені оранжереї і спалена земля, непридатна для квіток. На очі набігли сльози.
– Ну що ж, піду розкажу всім! – вигукнув Тісту. – Нехай усі знають. Каролюс, Амелія…
– Ох! Каролюс розкаже ще більше. Він втратив батьківщину.
– Батьківщину? На війні? Як це?
– Так, так. Його батьківщина щезла взагалі. Він її більше не знайшов. Тому він тут за слугу.
«Я правильно думав, що війна – це щось жахливе. Через неї можна втратити батьківщину так само легко, як я рівновагу», – міркував Тісту.
– Є ще гірше, – вів далі пан Вус. – Ти згадав про кухарку пані Амелію. Її син загинув. Комусь на війні відриває руку, комусь ногу, а комусь голову. Завжди є втрати.
Тісту подумав, що війна – це найбридкіше безладдя на світі, бо кожна людина втрачає найдорожче.
«Що зробити, щоб їй завадити? – мучив себе Тісту. – Пан Дірканадіс напевне проти війни. Він ненавидить непорядок. Перебалакаю з ним».
