про уроки географії і таткового заводу, на які йде Тісту, та про гострий конфлікт
Пан Дірканадіс сидів у робочому кабінеті. Його голос знову лунав дзвінко. Він тримав три телефонні трубки і в усі одночасно щось кричав. Пан Дірканадіс, очевидно, був вельми зайнятий на цю пору.
– Так завжди, коли вибухає десь війна, – кинув він, побачивши Тісту. – На заводі стає вдвічі більше роботи.
І справді заводський гудок того ранку залунав удвічі довше. На роботу вийшло удвічі більше робітників. Усі дев’ять заводських труб викидало в повітря стільки диму, що небо потемніло.
– То я прийду, коли у вас буде менше роботи, – промовив Тісту.
– Що ти хотів запитати?
– Хочу знати, де війна тепер?
Пан Дірканадіс встав з крісла, підвів Тісту до глобуса, покрутив і показав на середину.
– Бачиш? Це пустеля. Війна там.
Палець пана Дірканадіса притиснув рожеву пляму, що скидалася на драже.
– Пане Дірканадісе, чому війна там?
– Збагнути це нескладно.
Коли пан Дірканадіс стверджував, що його зрозуміти нескладно, то Тісту цьому не вірив. Навпаки, переважно було геть-таки складно. Проте цього разу Тісту став уважно слухати.
– Нічого складного, – продовжував пан Дірканадіс. – Пустеля нікому не належить…
«Нікому?» – повторив подумки Тісту.
– …Але праворуч є один народ, а ліворуч – інший.
«Один… інший…» – повторював про себе Тісту. Він жадібно вслухався.
– … Так ось. З певного часу один заявив, що хоче пустелю. Інший також захотів. Один став з одного боку, інший – з другого. Уряд першого послав телеграму урядові другого, щоб і не думали. Тепер їхні армії ідуть назустріч одна одній. Коли зійдуться, буде бій.
– Що є в пустелі? Сади?
– Нічого. Тому це і пустеля. Пісок, каміння…
– Люди воюватимуть за пісок і каміння?
– Вони хочуть мати те, що під землею.
– Під пустелею? Що?
– Нафта.
– Навіщо їм нафта?
– Вони хочуть мати її, щоб хтось інший не здобув. Їм потрібна нафта для війни.
Тісту добре знав, що врешті-решт пана Дірканадіса стає складно зрозуміти.
Хлопець заплющив очі, щоб краще поміркувати.
«Я зрозумів. Ці народи воюватимуть за конче потрібну нафту для війни».
Тісту розплющив очі.
– Але це безглуздо, – промовив Тісту.
Вуха в пана Дірканадіса густо почервоніли.
– Тісту, ти хочеш двійку?
– Ні. Я хочу, щоб ці народи не воювали між собою.
Таке шляхетне бажання хлопця заспокоїло на хвильку пана Дірканадіса.
– Звичайно, звичайно, – пояснив пан Дірканадіс. – Ніхто не хоче війни. Але поки існує людство, доти існуватимуть війни.
«Що зробити? – міркував Тісту. – Торкнутися рожевої плями?»
– Чи далеко та пустеля?
– Половина земної кулі від нас.
– До нашого міста війна не дійде?
– Хто знає? Де виникає війна – відомо, а куди дійде – невідомо.
– Перший народ покличе велику державу на допомогу. Другий зробить те саме. І тоді дві великі держави воюватимуть між собою. Це і є поширенням конфлікту.
У голові Тісту запаморочилося.
«Так, так. Війна – це як той страшний пирій… Чим побороти його?»
– Тепер ходімо в цехи. Побачиш, як завод працює на повну потужність. То буде справжній урок для тебе.
Він прокричав якісь вказівки в три телефонні трубки водночас – і вони подалися в цехи.
Там усе страшенно шуміло й приголомшувало слух. Преси вдаряли щосили. Тарахкотіли, мов джмелі, двигуни. Щоб сказати якесь слово, треба було кричати. Навіть дзвінкоголосий пан Дірканадіс викрикував.
З полум’я летіли іскри, сліпили очі й пирскали зусібіч. По жолобах текла потужним потоком розплавлена сталь. Стояла нестерпна жарінь. Робітники були схожі на дрібні та чорні істоти.
Після ливарного цеху Тісту в супроводі пана Дірканадіса відвідав полірувальний, токарний, складальний цехи. Потім цех з автоматами, кулеметами, танками, вантажівками. Бо завод татка випускав усе потрібне для війни – і зброю, і амуніцію.
На завтрашній день було призначено відсилання продукції. Пакували зброю так обережно, наче скло.
Нарешті пан Дірканадіс продемонстрував Тісту дві гармати – величезні, як дзвіниці. Блискучі, немов обмазані олією.
Гармати, підвішені на ланцюгах, просувалися поволі над головами робітників. Потім гармати старанно клали на вантажівки, що вишикувалися в нескінченний ряд.
– Саме на гарматах, дорогий хлопчику, розбагатів завод твого татка. Така гармата одним пострілом здатна рознести вщент чотири будинки завбільшки, як твій.
Почуте не викликало в Тісту ні краплини гордості.
«То, – подумав він, – за кожним пострілом не буде чотирьох будинків моїх ровесників, чотирьох Каролюсів зі сходами, чотирьох Амелій з кухнями… Через ці гармати хтось втратить сад, хтось батьківщину, хтось ногу, хтось рідного… Зрозумів!»
Преси продовжували гупати, а печі горіти.
– Ви за кого, пане Дірканадіс, у цій війні?
– Що? Що?
– Я кажу, ви за кого в цій війні?
– За перший народ, – вигукнув пан Дірканадіс.
– А татко?
– Також.
– Чому?
– Бо він наш друг вже давно.
«Звичайно. Якщо друг у біді, то треба допомагати», – подумав Тісту.
– То гармати відсилають першому народу?
– Тільки ті, що праворуч. Ті, ліворуч – другому.
– Як це так?
– Бо він вигідний клієнт.
«Значить, одна гармата татка стрілятиме проти іншої гармати татка і нищитиме з двох сторін сади!» – міркував Тісту.
– Це закон комерції, – пояснив пан Дірканадіс.
– Така комерція, я вважаю, річ ганебна!
– Що? Що? – схилив голову пан Дірканадіс до Тісту через страшенний гул.
– Я кажу, що така комерція – річ ганебна, бо…
Пан Дірканадіс дав Тісту сильного потиличника. Конфлікт між далекими народами досяг потилиці хлопця.
«Ось що значить війна! Хочу зрозуміти, ділюся думками, а дістаю у відповідь потиличника. Я тобі в кишенях розведу гостролист, знатимеш! – сказав собі Тісту зі слізьми на очах. – Гостролисту в кишені, або будяків…»
Тісту потер пальці… Аж раптом з’явилася одна думка. Геніальна.
На цьому, дорогий читачу, закінчився сьогоднішній урок Тісту. Він отримав дві двійки, а пан Дірканадіс помчав до добродія татка попередити про небезпечні думки його сина. Батька вразила новина. Його син, що одного дня мав успадкувати родинний завод, насправді виявив нехіть до керування такою прибутковою справою.
– Треба буде з ним серйозно порозмовляти, – промовив батько. – Де він?
– Пішов. Як завжди, у сад.
– Гаразд. Порозмовляю з ним іншим разом. Тепер займаймось завантажуванням продукції.
Оскільки незабаром мали відсилати продукцію, завод гудів безперестанку. Над дев’ятьма трубами цілу ніч було видно червону заграву.
Але в один момент добродій татко, що не мав часу навіть пообідати і стежив зі скляної будки за роботою цехів, був приємно здивований. Його Тісту повернувся в цехи. Походжав уздовж ящиків з автоматами. Вилазив на вантажівки. Схилявся над двигунами. Пролазив поміж гармат.
«Молодчина, мій син! – подумав батько. – Він хоче виправити двійки. Ще не все втрачено!»
І справді, Тісту ще ніколи не був таким серйозним і заклопотаним. Аж волосся стало дибки. Він раз за разом виймав з кишені клаптики паперу.
«Певне, все записує, – пояснив собі батько. – Щоб не притиснув собі пальця. Пхає пальці в дула кулеметів. Молодчина! У нього заговорило сумління».
Добродій татко потім здивується зовсім інакше.
