Восьмий – найскладніший розділ в Євангелії від Іоанна. Та все ж я вирішив написати. Як і в попередньому розділі, я почну з кінця.
Євангеліє від Іоанна 8:59: «Тоді взяли каміння, щоб кинути на Нього; але Ісус сховався і вийшов з храму, пройшовши посеред них, і пішов далі».
Є різні люди. Одні побачивши перешкоду потирають руки, засукують рукави, і, насвистуючи улюблену пісню, прямують уперед. А слова оточення, що «нічого не вийде», надихають їх ще більше. Другі, побачивши, що ситуацію змінити неможливо, розвертаються і йдуть у другий бік, махнувши на прощання рукою. Віра в неможливість змінити щось робить будь-які зусилля даремними, особливо зусилля змінити людське товариство.
Але мене дивує Спаситель. Вже упродовж двох розділів ми бачимо, як Його переслідують «розумники», які завжди прагнуть посперечатися з Ним, та ще до того ж постійно погрожують. Таке відчуття, що їм більше нічим зайнятися і в них немає інших проблем. І як не намагається Ісус утихомирити їх бажання перемогти Його в риторичних змаганнях, вони ніяк не заспокояться. Чим сильніше аргументи Спасителя, тим жорсткіша їх реакція.
Ви тільки подумайте, що треба сказати, щоб люди узяли каміння і в храмі вирішили убити людину?! Це як же Він їх «допік», що їх нерви вже не витримували!… Але я хотів би сказати не про них, а про Нього.
Мене дивує, як Він, бачачи, що усі спроби змінити їх, змінити їх уявлення про Нього ні до чого не призводять, продовжує говорити з ними, продовжує розкривати їм сенс Писань і, нарешті, не втомлюється доводити те, що Його Отець – Бог. Адже саме про це і йде мова в 8-му розділі. Точніше, усе до цього зводиться: «Ісус сказав їм: якби Бог був Отець ваш, то ви любили б Мене, тому що Я вийшов і прийшов від Бога; бо Я не Сам від Себе прийшов, а Він послав Мене» (Ін. 8:42).
Ви колись намагалися довести людям, що ваш батько – це ваш батько? Ні? Я теж. Але якби вам треба було довести, що ви – син свого батька, які аргументи ви б навели? Прізвище? По батькові? Схожість? Голос? Манери? А якби вам не повірили? Ваша реакція?
Приблизно в такій ситуації і опинився Спаситель. Йому довелося пояснювати віруючим людям, що Його справжній Отець – не Йосиф, а Всевишній Бог. І які тільки аргументи Він не наводив, усе марно. Справа дійшла до того, що вони вирішили удатися до кращого «аргументу» – каміння. Невідомо, чим би уся ця перестрілка в храмі закінчилася, якби Ісус не пішов непоміченим… Напевно, вони настільки захопилися спорами вже і між собою, що навіть не помітили, як Предмет їх суперечки вийшов з храму…
Є різні люди. Ті, кого перешкода лише підштовхує і захоплює. І ті, хто просто бере каміння безсилля і кидають їх у стіну безнадійності.
Христос не боявся перешкод і труднощів. Він не боявся день у день говорити, пояснювати, діяти, розуміючи, що результат може і не виправдати витрачених зусиль.
І, проте, Він був упевнений, що навіть спори з «розумниками» можуть спонукати людей до віри: «Сказав же їм Ісус: коли піднесете Сина Людського, тоді зрозумієте, що це Я, і що нічого не роблю від Себе, а як навчив Мене Отець Мій, так і говорю. Той, Хто послав Мене, є зі Мною; Отець не залишив Мене одного, бо Я завжди роблю угодне Йому. Коли Він це говорив, багато хто увірував у Нього» (Ін. 8:28-30).
Ось і зараз, поки вони сперечалися, Спаситель вийшов і пішов далі. Пішов далі… Так і хочеться сказати: собака гавкає – караван йде. Поки люди сваряться один з одним, Він йде далі…
