«Цирк був повний. Згори, з-під куполу особливо добре було видно, як погляд сотень людей спрямований на повітряних гімнастів. Глядачі із завмиранням серця ловили кожен рух «літаючих» артистів. З висоти червоний манеж цирку нагадував химерно розписану чашу.
Але що це? Чому манеж раптом прогнувся вгору? Чому він летить на мене? Невже я па… Важкий удар. Чорна порожнеча. І щось надривно дзвінке в голові. А потім усе стало білим – стіни, стеля, халати, ліжко… Це був вже інший манеж… лікарняний».
Ось що випробував у ті миті 14-річний повітряний гімнаст Валентин Дикуль. Під час його виступу лопнув сталевий штамберт[1]. Юний артист впав з висоти 13 метрів. Дивом вийшовши з коми, він зрозумів, що його тіло наполовину стало мертвим. Діагноз лікарів – «компресійний перелом хребта в поперековому відділі». Звучить як вирок, який інвалідний візок мав привести у виконання.
Лікарі доклали усі зусилля, щоб повернути Валентина до життя. Він залишився живий. «Але навіщо? – думав він, лежачи нерухомо на ліжку. – Навіщо мені тепер це життя, якщо я не можу ходити?» Лікарі намагалися заспокоїти його: «Ми зробили усе, що змогли, – казали вони. – Сидіти будете. Прийміть свою долю такою, яка вона є…»
Але Валентин Дикуль не збирався цього робити. Незважаючи на параліч і вирок медиків, він тільки і думав про те, щоб встати на ноги. Він не сумнівався в тому, що це має статися. Ісус у Своєму житті не раз зустрічав таких же паралізованих, яким був Валентин Дикуль.
Євангеліє від Іоанна 5:2-9: «В Єрусалимі ж біля Овечих воріт є купальня, що по-єврейськи зветься Вифезда, яка мала п’ять критих входів. У них лежало багато хворих, сліпих, кривих, сухих, що чекали руху води, бо ангел Господній щороку сходив у купальню і збурював воду; і хто перший входив після збурення води, той одужував, хоч би яку недугу мав. Тут був чоловік, який хворів тридцять вісім років. Ісус, побачивши, що він лежить, і знаючи, що вже довго хворіє, говорить йому: чи хочеш бути здоровим? Недужий відповів Йому: так, Господи! Але людини не маю, щоб, коли збуриться вода, опустила мене в купальню; коли ж я приходжу, інший вже поперед мене входить. Ісус говорить йому: встань, візьми постіль твою і ходи. І він одразу одужав, взяв постіль свою і пішов. Була ж субота у той день».
Купальня була переповнена. Погляди сотень хворих, сліпих, кульгавих, сухих були спрямовані на воду. Ангельського зішесття чекали усі, але зцілення міг отримати лише один. Хто перший піде у воду, той і покине це місце назавжди…
Серед безлічі хворих знаходилася людина, про яку можна було сказати: «ця людина даремно прожила своє життя»; «його стан безнадійний»; «він приречений»; «це доля». А хіба ні, 38 років свого життя провести в темних коридорах купальні…
Припустимо, що цей чоловік захворів у тому ж віці, що і Дикуль, тобто в 14 років. До приходу Ісуса йому було біля 52-х років. У цей час більшість чоловіків няньчать своїх онуків. Усі його ровесники вже отримали освіту, мали сім’ї і займалися власною справою. І тільки він один так і не зміг нічого досягти. Його життя повільно згасало в коридорах купальні під назвою «Дім милосердя». Допомоги чекати нізвідки. У житті таким людям немає місця. Та зате про них розповідається в Євангелії!
У той час, коли в «Домі Милосердя» усі чекали допомоги Ангела, до купальні увійшов Ісус. Подивившись на величезну кількість хворих, Він побачив найбільш безнадійного. До нього Він і підійшов. Підійшов до того, кого усі залишили і про кого усі давно забули.
Між ними зав’язався діалог:
– Чи хочеш бути здоровим?
– А де ти бачив хворого, який не хотів би стати здоровим? Звісно, хочу. А Ти що, хочеш допомогти мені доповзти до басейну? Чи…
– Встань, візьми постіль твою і ходи!
Якби в цього хворого був календар, то навряд чи б він отримав зцілення. Чому? Бо «була ж субота у той день»: день спокою. Я уявляю собі відповідь хворого на Ісусове веління «встати і узяти постіль»:
– Ісусе, взагалі в суботу постіль не носять, мене рабини засудять. Ти зайди завтра, а краще – на тижні.
Річ у тім, що тлумачення рабинів закону про суботній спокій допускало лікування в суботу тільки тих хвороб, які загрожували негайною смертю. Але до хворого, що лежав 38 років, це виключення, на їх думку, не відносилося, адже він помирав повільно.
Так, надмірна людська мудрість заважає Богу виявити Свою силу. Але 38 років хвороби зробили цього хворого мудрішого за усіх мудреців, він послухався Ісуса і був зцілений.
Незважаючи на людські забобони, ми бачимо, як Ісус з безнадійно хворого, що лежить, робить окриленого зціленням здорового, що йде! Але, на жаль, тоді люди побачили, що він несе постіль, але ніхто не помітив, що він йде – після 38 років паралізації!
Валентин Дикуль зміг встати на ноги через 5 років після травми. Скільки сил і наполегливих тренувань залишилися за його плечима перш, ніж він зробив свій перший крок. Він не змирився перед уявною безвихіддю і безнадійністю. Він боровся і переміг! Він став чоловіком, що йде.
Шлях до зцілення для чоловіка, що пролежав 38 років у купальні «Діма милосердя», був набагато довшим. Але хвороба не зломила і його. Він знайшов у собі сили почути голос Бога, «узяти постіль і йти». Завдяки Ісусу, він теж став чоловіком, що йде.
Поки усі чекають «допомоги Ангела», «щасливого випадку» або «принца на білому коні», я почекаю Ісуса. Він от-от повинен прийти і в мою купальню…
[1] Штамберт – металева перекладина, що «намертво» зафіксована тросами на певній висоті під куполом цирку. Він призначений для кріплення різних циркових конструкцій, необхідних при виконанні номерів повітряної гімнастики.
