«Усі жінки ведуть у тумани…» Можливо, ці слова ще до Марини Цвєтаєвої, сказав один з чоловіків жінці, про яку євангеліст Іоанн розповість нам у четвертому розділі. До речі, ось вона якраз вийшла за водою до криниці Якової… Сьогодні ми з певною долею зневаги називаємо її «самарянка»…
«Усі жінки ведуть у тумани…». Ці слова служили їй нагадуванням про те, ким вона була і ким залишиться решту своїх днів. І вже неважливо, чи їх сказав їй другий або третій, або, можливо, той, з ким вона зараз, але кого так і не може назвати своїм чоловіком… і усе тому, що «усі жінки ведуть у тумани»… Туманним було не лише її минуле, але і майбутнє.
Яке відношення це має до тексту Євангелія? Давайте прочитаємо…
Євангеліє від Іоанна 4:5-10: «Ось приходить Він до міста самарянського, що зветься Сихар, поблизу землі, яку Яків дав синові своєму Йосифу. Була там криниця Якова. Ісус, утомившись з дороги, сів біля криниці, а було близько шостої години. Приходить жінка з Самарії набрати води. Ісус говорить їй: дай Мені напитися. Бо ученики Його пішли до міста, щоб купити їжі. Жінка-самарянка каже Йому: як Ти, будучи юдеєм, просиш напитися у мене, самарянки? Адже юдеї не знаються з самарянами. Ісус сказав їй у відповідь: якби ти знала дар Божий і Хто говорить тобі: дай Мені напитися, – то ти попросила б у Нього, і Він дав би тобі води живої».
Основний мотив, який мені хотілося підкреслити упродовж перших трьох розділів Євангелія, полягає в тому, що Ісус – йде. Він бачить перед Собою мету і невпинно йде до неї. Проте Його життєвий шлях також був не менш стомливим, ніж наш. Тому і Йому потрібен був час, щоб відпочити…
Ми уперше бачимо Ісуса втомленим. Ми уперше бачимо Ісуса, що Він сидить. Ми уперше бачимо Ісуса, що Він має потребу… Це, мабуть, один з рідкісних епізодів, коли Ісус є не «подателем благ», а людиною, яка просить. Хоча це і ненадовго.
Я дуже багато разів читав цей епізод і ніяк не міг зрозуміти: невже Той, Хто міг здійснювати чудеса (особливо яскраво це буде при насиченні натовпу п’ятьма хлібами і двома рибками в 6-му розділі), невже Він не міг дивовижним чином угамувати Свою спрагу? Навіщо треба було просити про допомогу жінку, яка подумала, що до неї знову пристають?
Знаєте, у драматургії є принцип, який Чехов виразив дуже просто і зрозуміло: якщо на стіні висить рушниця, то вона обов’язково має вистрілити. Що він мав на увазі? Якщо у своїм оповіданні ви, нехай навіть ненавмисно, згадуєте якусь деталь, то не можна не пояснити врешті-решт для чого вона була згадана. Тобто рушниця має вистрілити. Нічого просто так не буває.
Так от, фраза «дай Мені напитися» нагадала мені інший епізод з життя Ісуса, коли Він знову попросить у людей пити. Станеться це вже на Голгофі (Ін. 19:28). Так, це буде пізніше. Проте це не випадково. Мені здалося, що з цією спрагою, що не втамовується, Ісус жив на землі весь час…
Ще одна деталь, на якій я хотів би зупинити вашу думку. Якщо ви уважно читатимете текст усього Євангелія, то побачите, наскільки воно «просякнуте» водою (вино з води в Кані Галилейській, «народження від води і Духа», ходіння по воді, свято Кущів і заклик Ісуса йти до Нього і пити, і так можна продовжувати до закінчення Євангельського оповідання). Якщо ви не помічали цього, то вам буде цікаво зануритися в Євангеліє від Іоанна і побачити глибинний сенс цього. Зараз же я хотів би лише поділитися тим сенсом, який відкрився мені особисто.
Спостереження привели мене до думки, що вода – це символ віри. Можливо, це надто просто і не відповідає біблійним коментарям. Проте я дійшов цього висновку після декількох років роздумів. Чому це так, спробую пояснити.
Розумієте, можливість по-справжньому вірити для ізраїльтян і самарян почалася з приходом Ісуса. До цього вони начебто вірили: пили з джерел, залишених для них прабатьками, тобто будували свою віру на традиції і на тих віруваннях, які передавалися їм з покоління в покоління. Але це не угамовувало їх спрагу, не тамувало їх потребу в живій вірі, яка стає такою лише при зустрічі з живим Спасителем, живим Месією! Щоб побачити це, достатньо прочитати повністю весь текст бесіди Ісуса з Самарянкою.
Тільки живий Ісус і особиста відверта бесіда з Ним може угамувати спрагу як людини, так і Самого Месії. Адже, як не дивно, Він мав потребу і потребує нас так само, як ми потребуємо води.
І, що найбільш вражаюче: коли Самарянка зрозуміла це, вона миттєво – не те, що пішла – вона побігла! І що ще більш вражаюче, після її розповіді усе місто встало на ноги, і жителі перетворилися на мандруючих!
Тільки для мене залишається загадкою, як люди змогли повірити тій, яка «вела в тумани»? Проте головне не це. Головне те, що Ісус вивів її з туману минулого і невизначеності сьогодення, і дав їй упевненість у майбутньому. Адже тепер вона знала, куди їй йти… тепер вона стала посланницею…
