Альберт Швейцер у своїй книзі «Листи з Ламбарене» написав: «Я залишив викладання в Страсбурзькому університеті, гру на органі і літературну роботу, щоб поїхати лікарем в Екваторіальну Африку…»
Викладання в Страсбурзькому університеті – хіба це не мрія будь-якого молодого ученого? Хіба це не мета життя – бути професором одного з найкращих вищих учбових закладів Європи? Концертна діяльність («гра на органі») – хіба це не прагнення і сенс життя будь-якого музиканта? І, нарешті, спокійна літературна робота – хіба це не бажання будь-якого початкуючого письменника?
Хіба це не успіх – у 30 років досягти вершин у сфері теології, філософії, музики? Альберт Швейцер у свої тридцять захистив дисертацію з філософії, а потім з теології. Став приват-доцентом Страсбурзького університету. І, окрім цього, написав книгу «І.С. Бах, композитор-поет», яка досі є найкращою про творчість німецького композитора. І, нарешті, разом з цим він вів активну концертну діяльність спільно з паризьким товариством І.С. Баха. Особисто я на його місці спокійно опочивав би на лаврах своїх досягнень. І мені навряд чи б спала думка залишити усе це і поступити на медичний факультет університету, викладачем якого ти є, щоб після закінчення вирушити в Африку простим лікарем!
Усе залежить від того, яку планку ставить собі людина. Хтось вважає справою усього свого життя – викладання в університеті. Хтось – концертну діяльність. Хтось – літературну працю. Кожен сам визначає свій рівень і прагне до нього.
Альберт Швейцер був іншим. Ще студентом (у 1896 році) він присягає: до тридцяти років набиратися знань і досвіду, прагнути досягти успіху в науках і мистецтві, а потім присвятити себе служінню людям. Він дотримався обіцянки. У 30 років Швейцер поступив на медичний факультет, після закінчення якого поїхав в Африку, щоб боротися з людськими стражданнями. Чому в Африку? Невже з людськими стражданнями не можна боротися в Європі? Його відповідь була проста: «Можна. Але в Африці робити це набагато важче… Там, у первісному лісі, у повсякденній своїй діяльності людина має виходити з найчистіших моральних мотивів». З цих пір усе життя Альберта Швейцера віддане його дітищу – лікарні в африканському первісному лісі. Саме допомога тубільцям, які схильні до недуг і болю так само, як і ми, і навіть ще більшою мірою, і в яких немає жодних засобів боротися з хворобами, стає справою усього його життя.
Євангеліст Іоанн відкриває своє оповідання про життя Ісуса із згадки про людину, яка теж дуже чітко розуміла, у чому полягає справа усього її життя.
Євангеліє від Іоанна 1:6-9: «Був чоловік, посланий від Бога; ім’я йому Іоан. Він прийшов для свідчення, щоб свідчити про Світло, щоб усі увірували через нього. Він не був світлом, але був посланий, щоб свідчити про Світло. Було Світло істинне, що освітлює кожну людину, яка приходить у світ».
Хочу зупинити вашу увагу на дуже цікавій деталі євангельського оповідання. Була людина, і було Світло. Людина була послана Богом, а Світло – було Богом. Людина прийшла свідчити усім, а Світло – освітити кожного. Людину звали Іоанн, а Світло було не те, що без імені… точніше, воно йому було не потрібне. Воно прийшло з тієї реальності, де головним було, ким ти є, а не яке ім’я носиш… Як вам така побудова тексту?
Іоанн не був приват-доцентом університету. Він не грав на органі і не писав книг. Він не робив того, що не було «справою усього його життя».
«Свідчити про Світло» – ось чому присвятив Іоанн усе своє життя. Він допоміг сучасникам дізнатися в Ісусі Месію, Агнця Божого, заколеного за гріхи світу (Ін. 1:29). Він учив людей чути голос Божий, звучання якого вище всякої музики (Мк. 1:9-11). Він приготував світ до прийняття Слова, Яке володіє силою надихнути людину до життя! (Ін. 1:4)
Взагалі, якщо чесно, я заздрю Іоанну Хрестителю. Навряд чи він колись мучився питаннями, на кшталт: «Що робити в житті? Чому себе присвятити?»
Бог сказав його батькам про ту місію, яку Він поклав на їх сина. Тому усе, що треба було зробити Іоанну, – це сказати Богові «так». Іоанн виріс і сказав Йому «так». І Бог відправив його «вчитися»… у пустелю. А після «навчання» – «на практику»… до річки Йордан, біля Єрусалиму. І весь цей час Іоанн чекав. Чекав моменту, коли він почує і побачить Месію, Який йде. Чекав моменту, коли він познайомить людей з Прийдешнім Царем. Чекав моменту, коли справа усього його життя здійсниться! І він дочекався. Він побачив Ісуса, Який йде. Він почув голос з неба. Він вказав на Нього людям!
Приготувати шлях Ісусу, Який йде, за Яким підуть тисячі людей, – ось «справа усього життя» Іоанна Хрестителя. Побудувати лікарню у віддаленому первісному лісі, в якій тисячі тубільців зможуть отримати допомогу, – ось «справа усього життя» Альберта Швейцера.
Усе це вони змогли зробити завдяки Ісусу, Який йде. Саме Він відкрив кожному з них ту справу, виконанню якої вони мали присвятити своє життя.
Якби мене запитали: «У чому полягає справа усього твого життя?» – я навряд чи б зміг відповісти відразу… Хоча…
