16
Отже, потрапивши в Ірландію, я пас вівці, і, маючи час, почав багато молитись. І все більше і більше Божа любов і Божий страх, і віра в Нього зростали в моєму серці, отож упродовж дня я міг промовити сотню молитов, стільки ж вночі. І коли я часто залишався сам у лісі чи в горах, то, зазвичай, прокидався до сходу сонця, щоб помолитися. Чи дощ, чи сніг, чи в холод, не знав ані втоми, ані хвороби, бо дух кипів у мені.
17
І ось якось уночі я побачив сон – немовби голос говорив мені: «Вірно ти робиш, що постишся, бо незабаром повернешся на батьківщину». І знову, через деякий час, почув я голос: «Глянь, твій корабель чекає на тебе».
Місце, де я жив, було далеко від моря – до найближчого порту було з двісті миль. До того ж, я ніколи в тих місцях не був, і не мав там ані друзів, ані знайомих. Однак через деякий час я справді втік, покинувши господаря, в якого жив шість років. Я йшов у силі Божій, бо Він вів мене, керуючи кожним моїм кроком заради мого ж блага. І так, без страху та тривог, я дійшов до обіцяного корабля.
18
І ось я прийшов до пристані і побачив, як корабель готують до відплиття. Я підійшов до моряків і сказав, що маю все потрібно для плавання. Проте капітан розізлився і відповів: «У жодному разі!»
Почувши таку відповідь, я вирішив повернутись туди, де жив після втечі, і почав по дорозі молитись. Однак не встигнувши завершити молитви, я почув, як мене кличе один з моряків: «Швидше іди до нас». Я повернувся, і вони почали просити мене: «Ходи до нас, ми приймаємо тебе і як супутника, і як друга».
Я боявся Бога, не бажав покинути Його і стати язичником – отже я відмовився цілувати їм груди[1]. Однак я піднявся на корабель, і ми вирушили в далеку путь.
19
За три дні ми висадилися на березі, а потім майже місяць йшли суходолом: здавалося, що тут ніколи не господарювала людська рука[2]. Запаси їжі в нас закінчились, і розпочався голод. Якось капітан сказав мені: «Поясни, християнине, чому так трапилось? Ти кажеш, що твій Бог великий і всемогутній, то чому б тобі не помолитися Йому за нас? Ми ж-бо вмираємо з голоду і не зустрічаємо жодної живої душі!»
Я переконано відповів їм: «Наверніться і довіртесь Господеві, Богові моєму, бо немає для Нього нічого неможливого. Сьогодні ж Він надішле нам достатньо продуктів у дорогу: для Бога ж немає пустинних місць».
З Божою допомогою так і сталося: раптом ми побачили велике стадо свиней просто на нашому шляху. Не марнуючи часу, ми відразу вбили кількох з них і гуляли на тому місці два дні. Наповнивши черево м’ясом, ми попадали просто біля дороги, немов напівмертві. Наситившись, моряки воздали хвалу Богу. Відтоді я високо піднявся в їхніх очах, і їжі в нас завжди вистачало.
Потім хтось знайшов у лісі дикий мед, і мені запропонували поїсти. Проте один із супутників сказав мені, що цей мед – жертва, і, слава Богові, я не взяв до рота жодної краплі цієї знахідки[3].
20
Проте тієї самої ночі, коли я спав, прийшов диявол, щоб спокушати мене. Я добре запам’ятав це, і «доки перебуваю в цьому тілі, спонукати вас нагадуванням» (2Пет. 1:13), як він навалився на мене мов камінь, і мої руки і ноги немов знесилились. Звідки мені, неуку в дусі, прийшла думка взивати до сонця? І з часом я побачив як сонце сходить у небесах, і я кричав «Сонце!» з усіх моїх сил. Раптом краса і велич цього світила немов впали на мене, і немов розбили кайдани, що опутали мене. І я вірю всім серцем що це Христос, Господь мій, прийшов мені на допомогу, і що Дух Його тоді взивав у мені. І сподіваюсь я що зажди буде так у дні негод – як в Євангелії казав Господь: «Бо не ви будете говорити, а Дух Отця вашого говоритиме у вас» (Мф. 10:20).
21
Також протягом нашої подорожі трапилось так, що після довгих років у неволі я знову потрапив у полон. І першої ж ночі в цій новій неволі я почув Божий голос, що говорив: «Ти будеш із цими людьми два місяці». Так і було: на шістдесяту ніч Бог визволив мене з їхніх рук.
22
Отже, Бог продовжував піклуватися про нашу поживу, посилаючи нам і вогонь, і притулок на ніч – доки знову не розпочався голод знову. Проте на десятий день, коли усі наші припаси закінчились, ми нарешті знайшли поселення, де були люди.
23
І ось, через стільки років, я знову повернувся в Британію, до своєї родини. Вони прийняли мене як сина[4]. Родичі раділи, що я повернувся, і заклинали мене після стількох бід ніколи вже не покидати рідної хати. І – хто б знав – однієї ночі мені явився чоловік на ім’я Вікторік родом з Ірландії. Він ніс багато листів, і один з них вручив мені. Перші слова цього листа були «голос ірландців». Я почав читати його, і почув цей голос – я знав тих людей, вони жили за Фоклюдським лісом, біля Західного моря[5]. Вони промовляли: «Просимо тебе, святий муже, прийди і живи з нами». І сильно розжалобилося серце моє (див. Діян. 2:37), я не міг більше читати і прокинувся. Дякувати Богові, через стільки років Він урешті вчинив згідно з їхніми молитвами.
24
І ще раз – не пам’ятаю, чи в тілі був я тоді, чи ні, але чув, немов хтось говорить слова, мудріші за які мені ще не доводилося чути. Проте я нічого не розумів, крім останніх слів: «Той, хто дав тобі душу твою, зараз і говорить у тобі».
І я прокинувся, сповнений великої радості.
25
І знову я бачив, як Він промовляв слова молитви в душі моїй, і я начебто перебував у своєму тілі. І я чув, що Він молиться наді мною, гучно, з окликами і зітханнями, і чуючи Його молитву, я дивувався: хто ж так мудро може молитися всередині мене? Але коли молитва була завершена, я зрозумів, що це – Дух Святий. Прокинувшись, я згадав слова Апостола: «Також і Дух підкріплює нас у немочах наших: бо ми не знаємо‚ про що молитися‚ як належить, але Сам Дух просить за нас зітханнями невимовними» (Рим. 8:26). І ще: «маємо заступника перед Отцем, Ісуса Христа, Праведника» (1Ін. 2:1).
[1] Цілувати груди (або соски) – стародавній кельтський звичай, про котрий говориться в кількох сагах і котрий для молодого християнина асоціювався і язичництвом.
[2] В кінці IV – на початку V століття і Британія, і сусідня Галлія були ареною нескінченних війн. У Британії чинили мародерство скотти та пікти, у Галлії – готи. Отже, жахлива занедбаність краю, куди море винесло корабель у «Сповіді», цілком відповідає історичним реаліям.
[3] Або «присвячений богам». Можливо, йдеться про якийсь маловідомий кельтський звичай. Наш герой, нещодавно навернений юнак, який шість років провів серед язичників, боявся усього, що могло осквернити його християнську віру.
[4] Важко здогадатись, що тут має на увазі Патрик – чи то батьки впізнали його після шести з гаком років розлуки, чи то батьків живими він вже не застав, і інші родичі прийняли його як сина.
[5] Скоріш за все, мається на увазі Атлантичний океан.
