Ціль даного Богом служіння полягає в тому, щоб упокорити душу перед Богом і спонукати серце до поклоніння й благоговіння перед Ним. Так було й з Авакумом: Яхве відкрив Йому Свої таємниці. Могутнє слово Боже торкнулося його душі, у результаті чого в молитві й хвалі пророк падає долілиць перед Господом. Його молитовна поема є одним із найбільш піднесених уривків Старого Завіту. З одного боку, пророк уражений величчю та всемогутністю Божою, але з іншого, з упевненістю звертається до Того, Хто єдиний може відродити й благословити Свій народ, який переживає справедливе покарання за свої гріхи.
У вступі, у першому вірші, вжито слово «шігіонот», це вказує на те, що розділ був написаний для співу. Блаженні ми, коли всі наші молитви й прохання нерозривно пов’язані з хвалою! Нам сказано в Письмі: «Ні про що не турбуйтесь, а в усьому нехай виявляються Богові ваші бажання молитвою й проханням з подякою. І мир Божий, що вищий від усякого розуму, хай береже серця ваші та ваші думки у Христі Ісусі» (Флп. 4:6-7). Хвала личить устам спасенного благодаттю грішника, якими б складними й заплутаними не були іноді обставини. Давид багато Псалмів написав у стані великої скорботи. Псалом 7 названий «жалобна пісня Давидова, яку він співав Господеві в справі веніяминівця Куша» (Пс. 7:1). Вважається, що Куш – це Сімей, який проклинав Давида, коли той утікав від свого сина Авесалома. «Жалобна пісня» – це «шігайон», однина слова «шігіонот». Точне значення цього слова невідоме, але вважається, що воно означає «пісня прочанина». Пророк виливає своє серце перед славним Богом, Який споконвіку був Спасителем та опорою Свого викупленого народу.
«Господи, звістку Твою я почув та й злякався! Господи, оживи Своє діло в середині років, у середині літ об’яви, у гніві про милість згадай» (Ав. 3:2).
Почувши слово Господнє, Авакум злякався, бо усвідомив усю гріховність – як свою, так і свого народу. Подібно до Ісаї, він міг вигукнути: «Горе мені, бо я занапащений! Бо я чоловік нечистоустий, і сиджу посеред народу нечистоустого» (Іс. 6:5). Пророк не міг покладатися на свої вчинки, але він знав, з Ким має справу, і тому з упевненістю очікував пробудження й благословення.
Але якщо Бог карає народ за невиконання Його волі, то це не дає приводу впадати у відчай і думати, що світильник зрушений, а зібрання загинуло. Розпач – це не прояв послуху Богові, а невір’я. У зв’язку з цим доречно згадати про рух, що виник після відродження істини, яка протягом сторіч залишалася мертвою буквою. При практичному виконанні цієї істини були найжахливіші падіння, у результаті чого Бог, замість радісної єдності й святого спілкування, допустив поділ та чвари. Усе це викликає в нас сум та розчарування, але не повний розпач. Як би не помилялися люди, Бог і Його істина залишаються незмінними. «Те, що було від початку», залишається з нами, і ми маємо відповідно жити. А перетворювати гріхи інших у привід для власної невірності – це свавілля й нехтування всім, чому навчає нас Бог. Подібно до Авакума, ми розуміємо, що багато чого не варті, але при цьому розраховуємо на те, що, незважаючи на усі ці обставини, Бог буде поруч із нами.
Авакум просить про відродження, яке, як нам відомо, Бог подарував Своєму народові, коли закінчилося Його покарання. Звільнений з Вавилону залишок дякує Господу за милість, коли Той дав їм «трохи ожити» в неволі (Езд. 9:8). Тому ми можемо бути впевнені в тому, що якщо Господь побачить, хоча б навіть із запізненням, таку ж покірність Його волі, яку ми бачимо в розглянутих нами віршах, то Він обов’язково пошле пробудження.
Просячи милості, пророк пригадує, якими дивовижними шляхами в стародавні часи Яхве водив Якова по пустелі, коли Він з’явився від Теману і засяяв від гори Паран, коли велич Його покрила небеса, а земля наповнилася славою Його. Авакум барвисто описує ходу Всемогутнього Бога Ізраїлевого по пустелі, коли Він наводив страх і жах на язичників, а викуплених Своїх наповнював радістю та співом (Ав. 3:3-6). Як би там не лютував ворог, а Той, Хто піклувався раніше про Свій народ, подбає про нього й тепер.
Перед очима пророка розгортається велична панорама. Він бачить вогняний стовп, що йде попереду, який проганяє ворожі народи й готує шлях для воїнства Господнього. Пророк споглядає потоки вод, що розступилися, щоб вибрані Його могли пройти по дну. Він бачить вирубану зі скелі чудесну ріку. Він цитує пісню із книги Праведного, де говориться про те, що сонце й місяць послухалися голосу людського, зупинившись на небокраї. Авакум чує переможний крик і нарікання переможеного. Пророк розуміє, що Пастир Ізраїлю залишається вірним, хоча народ і безчестив Його, тому серце Авакума затремтіло й затремтіли губи його при звуці голосу Всемогутнього Бога. Біль пройшов у кості його, сила покинула його, він весь затремтів. Пророк мав бути спокійний у день нещастя, що насувається на його рідну землю. Це нещастя розпочалося, бо вже того дня наблизилися полчища грабіжника (Ав. 3:7-16).
Але все це свідчить про те, що, принаймні, у душі Авакума почалося пробудження. О, якби й ми набули такого ж духа!
В останніх трьох віршах описується стан по-справжньому відродженої людини, що навчається всі свої джерела черпати в Богові. Подібним чином пише й апостол Павло (див. Флп. 4). Його слова настільки подібні до написаного в місці Письма, яке ми розглядаємо, що, як уже було зазначено у вступі, складається враження, що при написанні свого послання він використав його.
«Коли б фіґове дерево не зацвіло, і не було б урожаю в виноградниках, обманило зайняття оливкою, а поле їжі не вродило б, позникала отара з кошари і не стало б в оборах худоби, – то я Господом тішитись буду й тоді, радітиму Богом спасіння свого! Бог Господь – моя сила, і чинить Він ноги мої, як у лані, і водить мене по висотах! Для дириґента хору на моїх струнних знаряддях» (Ав. 3:17-19).
Яка велика різниця між початком та кінцем видіння Авакума! Спочатку ми бачимо збентежену та спантеличену людину, яку переповнюють запитання та невпевненість. А наприкінці він постає перед нами як той, хто отримав відповіді на всі свої запитання, а душа його заспокоїлася в Самому Бозі. І це неймовірне блаженство. Тому ми, бачачи, через що пройшов цей чоловік, для якого найдорожчим було те, що цінне й для нас, коли ми бачимо, як Господь дав спокій його душі, відповів на всі його прагнення, розв’язав усі протиріччя й запитання, то починаємо розуміти, яке підкріплення нашим серцям ми отримаємо, якщо у всьому підкоримося Богові. Врожаю може не бути, вівці можуть загинути, нива може не дати їжі, худоби може не стати в стійлах, але Бог залишиться незмінним, здатним відповісти на кожну потребу. Він є Богом нашого спасіння, Він є силою наших сердець. Чого ж іще нам потрібно?
Усвідомлюючи це, Авакум, а з ним і ми, можемо жити вірою на висоті, піднімаючись над земними негараздами й нещастями. Подібно до «диких козиць», ми зможемо сходити на вершини скель і жити на висоті (див. Пс. 104:18). Якщо діти Божі, які жили в минулому в пітьмі, могли радіти та перемагати за будь-яких обставин, то, звичайно ж, і ми, що живемо під сонцем благодаті, повинні загорітися святими ревнощами, щоб, живучи на висоті, щодня перемагати силою віри!
Останній рядок – це дорогоцінна присвята. Наш Начальник хору – це воскреслий Господь Ісус Христос, що керує хвалою Своїх викуплених. Хор Його викупленого народу тішить слух Бога і Отця нашого та радує незліченних ангелів, які пізнають величезну премудрість Божу. «…Буду хвалити Тебе серед збору», – сказав Він Духом через співака-пророка (Пс. 22:23). Коли Його народ збирається в ім’я Його, то Він перебуває посередині як Диригент хвали та Об’єкт поклоніння.
Як часто, на жаль, наші серця видають фальш! І тільки постійним самозасудженням й уважним ходінням у Дусі ми можемо залишатися в правильному стані й бути гармонійною частиною Його дивовижного хору!
