«І було слово Господнє до Йони, Аміттаєвого сина, таке: “Устань, іди до Ніневії, великого міста, і проповідуй проти нього, бо їхнє зло прийшло перед лице Моє”» (Йон. 1:1-2). Такий наказ був несподіваним для ізраїльтянина, бо він здавався цілковито неприйнятним. Як представник свого народу, Йона був покликаний нести Божу звістку язичникам. Ізраїль був відділений не для того, щоб жити відчужено в повній байдужості до долі навколишніх народів, а щоб бути світлом у темному світі, щоб проголошувати волю Божу й бути свідком Яхве для тих, хто «в темноті сидів… хто сидів у країні смертельної тіні» (Мт. 4:16).
Усе, що далі відбулося з Йоною, є прообразом історії ізраїльського народу й усіх нещасть, що прийшли на нього, бо він не зміг виконати свого призначення. При цьому історія Йони вказує й на той день, коли, відродившись, ізраїльтяни знову стануть свідками Всевишнього. Немає сумніву також у тому, що, незважаючи на свій сумний стан, Йона, зрештою, знову здобув спроможність тверезо мислити, бо він сам розповідає про себе для нашого повчання, і при чому так, як може розповідати тільки відроджена й смиренна людина. Богові не до вподоби, щоб людина сама роздумувала про подібні речі, але Йона просто розповідає нам про свою гордість і свавілля, а також про те, як Господь упокорив його й повернув до Себе.
Цілком очевидно, що коренем свавілля й упертості Йони була саме гординя. Він знав, що Бог довготерпеливий і милостивий, про що й пише в самому кінці, і тому боявся за свою репутацію як пророка. Несприйняття того, що Бог виявив милість до язичницького народу, показує, що його серце було далеко від Бога. Пророк знав, що в давнину Бог готовий був пощадити міста, розташовані на рівнині, якби в них знайшлося хоча б десять праведників. А якщо так, то як можна було бути впевненим у тому, що Він виллє Свій гнів на Ніневію, якщо її грішні мешканці повірять Його слову й схиляться в покаянні?
У цьому дуже явно проявляється лукавство людського серця, включаючи й святих Божих! Як часто нам доводиться гудити себе за те, що ми були поблажливі до своїх гріховних нахилів! Ми більше схильні засуджувати брата, наприклад, якщо він якимсь чином скривдив або образив мене, а не іншу людину або одного лише Бога! Щосили ми прагнемо захистити свою репутацію, і робимо це, нехтуючи інтересами інших людей. Хіба не буває так, що через гординю й марнославство однієї свавільної людини потерпає велика кількість людей із Божого народу?
У книзі, яку ми розглядаємо, розкривається прояв саме такої гордині людського серця. Замість того щоб піти до цих язичників, піддавши при цьому небезпеці, свою репутацію, «встав Йона, щоб утекти до Таршіша з-перед Господнього лиця. І зійшов він до Яфи, і знайшов корабля, що йшов до Таршіша, і дав заплату його, і ввійшов у нього, щоб відплисти з ними до Таршіша з-перед Господнього лиця» (Йон. 1:3). Звернути з дороги послуху – значить відійти від Господа, тобто перестати відчувати Його у своїй душі. Насправді заховатися від Бога неможливо, але коли Йона перестав слухатися Бога, він утратив радість спілкування з Господом і, таким чином, відійшов від Нього душею.
Втікаючи від Господа, Йона сходить донизу. Він «зійшов… до Яфи» і знайшов там корабля, а пізніше пророк зізнається: «Я зійшов аж до споду гори» (Йон. 2:7). Нижче вже опускатися було нікуди, окрім як у безодню погибелі, але цього статися не могло. Тому що, незважаючи на всі свої падіння, він усе одно залишався дитям Божим, і Господь збирався дивним чином підняти його.
То ж давайте прихилимо до цього наші серця! Що б не говорила свавільна людина, її шлях завжди веде донизу. Можна говорити про служіння Богові й про Боже благовоління, але якщо замість Христа людина служить собі, вона скоро послизнеться й полетить донизу, поки, впокорившись і покаявшись, її душа знову не звернеться до Бога й не визнає своїх помилок.
З наступних декількох віршів ми дізнаємося, що Бог надто сильно любив Свого бідного слугу, що припустився помилки, щоб дозволити йому мати успіх на цьому небезпечному й грішному шляху. «А Господь кинув сильного вітра на море, – і знялася на морі велика буря, і вже думали, що корабель буде розбитий» (Йон. 1:4). Бог почав діяти! Так усяка людина пізнає, що вона нічого не може змінити, коли їй протистоїть Усемогутній Бог.
Усі, хто був на кораблі, розхвилювалися, крім цього нещасного, через якого й знялася ця буря. Він заснув міцним сном, спустившись усередину корабля, залишаючись абсолютно байдужим до хвилювання й страждань багатьох людей, які не мали жодного стосунку до його гріха. Це – образ людини, яка зробила перший неправильний крок, і хоча покарання вже почалося, спокійно спить, не розуміючи, що рука Господня простягнена проти неї! Так виявляється жорстокість через спокусу гріха; про це нас застерігає апостол (див. Євр. 3:13).
Нарешті, розбуджений начальником корабля, непросвіченим язичником, який вичерпав усі відомі йому засоби ублагання своїх богів, Йона виявляється посоромленим перед усіма моряками, що оточили його. Начальник говорить йому: «Чого ти спиш? Уставай, заклич до свого Бога, – може згадає цей Бог про нас, і ми не згинемо» (Йон. 1:6). Тепер Йона розуміє, в якому скрутному становищі опинився разом з усіма іншими на кораблі, але все одно нічого не розповідає про себе. Тоді моряки кинули жереб, і Бог указує їм на винуватця того, що відбувається. «За пазуху жереб вкладається, та ввесь його вирок – від Господа» (Прип. 16:33). «…І впав жеребок на Йону» (Йон. 1:7). Тільки коли перелякані моряки прямо запитали в Йони про нього, він розповідає про себе: «Я єврей, і боюся я Господа, Небесного Бога, що вчинив море та суходіл» (Йон. 1:9). Слова Йони звучать дуже формально, адже він знав, що його становище безнадійне. Уся ця ситуація, безперечно, торкнулася його почуттів, але, судячи з усього, сумління його все ще дрімало. Йона схожий на людину, яка все піддає ризику, а тепер він розуміє, що втратив усе. Він, здається, схожий на людину, котра по-філософськи ставиться до свого становища, розуміючи, що нічого вже вдіяти не можна.
Можливо, його зачепив страх, що охопив язичників: «І налякалися ті люди великим страхом, і сказали до нього: «Що це ти наробив?» Бо ці люди довідалися, що він утікає з-перед Господнього лиця, бо він це їм об’явив» (Йон. 1:10). Навіть недуховна людина з тривогою сприймає те, до чого Боже дитя може ставитися з байдужістю. Така позиція віруючого є результатом легковажного ставлення до Бога й засмучення Святого Духа.
У розпачі, розуміючи, що всі їхні зусилля залишаються марними, моряки запитують Йону, що їм робити, щоб буря стихла. Пророк відповідає, що його варто викинути за борт, бо буря розійшлася через нього. Схоже, що його сумління починає прокидатися, але неясно, в якій мірі. Моряки не поспішають виконувати його прохання, однак коли всі їхні спроби скерувати корабель до берега виявляються безуспішними, вони погоджуються зробити так, як сказав Йона. Звернувшись до Господа з проханням не зарахувати їм смерті цієї людини, вони кинули Йону в море. Моряки визнали те, що Йона, фактично, відкинув – що Бог є Всемогутній Владика: «Ти, Господи, чиниш, як бажаєш!» (Йон. 1:14). Море відразу ж заспокоїлося, і «налякалися ці люди Господа великим страхом, і приносили Господеві жертви, і складали обітниці» (Йон. 1:16). Незважаючи на своє невігластво, вони побачили дію Божої милості, яку Він виявив, урятувавши їх від смерті.
Що ж стосується цього недостойного служителя Божого, то Господь і до нього виявив милосердя. Суд Божий учинився, однак, зрештою, Бог прославився у відродженні й звільненні відступника. «І призначив Господь велику рибу, щоб вона проковтнула Йону. І був Йона в середині цієї риби три дні та три ночі» (Йон. 2:1).
З погляду того, як Бог діє в різні історичні періоди, ця історія є прообразом Ізраїлю, який не виконав свого призначення як свідок Божий на землі й був укинутий у море язичницьких народів. Але Господь, незважаючи на всі труднощі, зберіг його й одного разу знову зробить його свідком Божим для всього світу.
