Із цього розділу починається друга серія пророцтв, що охоплює чотири розділи (Ос. 3-6). Вона являє собою останнє вмовляння Господа, проголошене перед тим, як мав вибухнути передвіщений раніше суд.
Під «синами Ізраїлевими» Амос має на увазі не тільки десять племен, але й «ввесь оцей рід, що його [Господь] підніс був із краю єгипетського» (Ам. 3:1). Ізраїльтяни були одним, хоча й розділеним у той час, народом. Особливе становище, в якому вони перебували, збільшувало їхню провину в порівнянні з сусідами-язичниками. «Тільки вас Я пізнав зо всіх родів землі, тому вас навіщу за всі ваші провини!» (Ам. 3:2).
Ми ніколи не повинні залишити поза увагою цей Божественний принцип – відповідальність виникає із взаємин. Через те що Яхве відокремив ізраїльтян від інших народів й уклав із ними завіт, вони мали бути слухняними, відповідно до становища, в яке вони були поставлені. Та оскільки вони цього не зробили, Богові доводилося вдаватися до покарання.
Те ж саме можна сказати й про церкву Божу в наш час – як про всіх віруючих разом узятих, так і про кожного святого зокрема. Ми покликані ходити гідно нашого високого покликання, але коли ми цього не робимо, то викликаємо на себе покарання нашого Отця. Це не означає, що Бог стає нашим ворогом – навпаки. До покарання Його спонукує любов. Світ може йти своїм шляхом і нічого не підозрювати про такий прояв турботи. Але в народі, названому іменем Господнім, так бути не може.
Вірш Ам. 3:3 розкриває секрет істинного спілкування. Двоє можуть іти разом, тільки погодившись між собою. Це не означає, що в них повинна бути спільна точка зору на всі дріб’язки, але основа спілкування має бути однією. Бог не може бути в близькому спілкуванні зі супротивниками. Так і святі не можуть бути у святому спілкуванні, якщо один шукає Божої слави, а інший віддається нечестивим думкам і вчинкам.
Починаючи з наступного вірша (Ам. 3:4), пророк пише про те, чому про все це говорить. Причина породжує наслідок. Сурма повинна була голосно звучати, щоб народ затріпотів від нещасть, що наближалися. «Чи станеться в місті нещастя, що його не Господь допустив?» – говорить пророк (Ам. 3:6). Цей вірш викликає занепокоєння в деяких людей, що особливо ревно піклуються про репутацію Господа Саваота. Але це нещастя – не гріх, а нещастя, яке Бог використає як жезл покарання. Про це ми говорили, роздумуючи над розділом 1 Книги пророка Йоіла. І саме про таке нещастя попереджав Амос безтурботних жителів ізраїльських міст.
Амос мав про що пророкувати, адже Бог відкрив йому таємниці. Тому пророк повинен був сміливо говорити. «Господь Бог заговорить, – хто пророкувати не буде?» (Ам. 3:8). Це дуже висока вимога, але вона обов’язкова для всіх, хто бажає проголошувати Божу істину. Якщо говорить не Бог, то припущення однієї людини нічим не краще за припущення іншої; теорія одного філософа гідна такої ж уваги, як і теорія іншого. Але коли говорить Сам Бог, то для слухача все стає ясним. Служитель Божий не повинен робити нічого, крім проголошення того, що відкрите йому, відкидаючи «суперечки знання, неправдиво названого так» (див. 1Тим. 6:20), і не «знікчемніти своїми думками» (див. Рим. 1:21).
У цьому цінність Письма, але сатана робить усе можливе, щоб позбавити нас Божого Слова. Бог відкрив нам Свою волю в Слові Своєму: «…Не чинить нічого Господь Бог, не виявивши таємниці Своєї Своїм рабам пророкам» (Ам. 3:7). Тому людина віри приймає остаточно запечатане Господом Ісусом пророче Письмо, адже вона знає, що «звіщали його святі Божі мужі, проваджені Духом Святим» (2Пет. 1:21). Коли розум, марно намагаючись пророчити майбутнє, пояснити минуле або зрозуміти сьогодення, спотикається в темряві, тоді тріумфує віра.
Супротивники богонатхненності Біблії часто стверджують, що Біблія може бути непогрішимою, тільки якщо непогрішимими були автори всіх її книг. І це незважаючи на слова Господа Ісуса про те, що «Писання не може порушене бути» (Ів. 10:35). Насправді питання про людську непогрішність не має жодного стосунку до непогрішимості Письма. Коли говорить Бог, то треба лише бути слухняним, а не непогрішимим, і говорити те, що говорить Він. Так чинив Амос та інші пророки. Переписувач не зобов’язаний заглиблюватися в усі подробиці того, про що він пише під диктовку іншого, бо він просто записує почуті ним слова. Так нам варто розуміти авторів Старого Завіту, які досліджували, «на котрий чи на який час показував Дух Христів, що в них був, коли Він сповіщав про Христові страждання та славу, що прийдуть по них» (1Пет. 1:11). Зрозуміти це важко тільки враженій невір’ям людині.
У віршах Ам. 3:9-15 записане пророцтво, в якому передвіщається розпорошення Ізраїлю, а також те, що буде врятований залишок.
У Филистимській землі та в Єгипті буде проголошено, що через гріхи народу Господь Бог уже не буде його захистом. Народ, що колись став свідком Його сили, тепер стане свідком Його справедливості. Якщо народ не ходить із Богом, то піддається Божому покаранню.
Як пастух на Сході «рятує з пащі лев’ячої дві коліні, або пипку вуха, так будуть врятовані діти Ізраїлеві, що сидять в Самарії в закуточку ліжка, та на адамашку постелі» (Ам. 3:12). Пастух, утративши вівцю, зобов’язаний був заплатити за неї, якщо не міг довести, що її розтерзав дикий звір, тому він прагнув відібрати хоча б кінчик вуха роздертої тварини. Так Бог урятує частину Ізраїлю, нехай навіть малий залишок, від диких звірів язичницьких імперій.
Ізраїльтян мав осягти суд за ідолопоклонство, пам’ятником якого став споруджений Єровоамом, сином Наватовим, жертовник у Бет-Елі. Руйнування цього жертовника викличе загибель і на тих, хто похвалявся своїм багатством і розкішшю, не звертаючи уваги на падіння Ізраїлю. Про це говориться далі (див. Ам. 6:1-6), і ми звернемося до цієї теми дещо пізніше.
