У цьому розділі ізраїльтянам нагадується про те, як Бог говорив, щоб вони звернулися до Нього. Але, на жаль, незважаючи на всі попередження про покарання, вони вперто стояли на своїх гріховних шляхах і зневажили покаранням Господнім. Найімовірніше, у віршах Ам. 4:1-3 йдеться про впливових жінок Ізраїлю, бо в оригіналі у фразі «корови башанські» вжита форма жіночого роду. Люблячи розкіш, зарозумілі й самовдоволені, ці жінки пригноблювали бідних і гнобили жебраків заради задоволення своїх тілесних бажань. Будучи байдужими до страждань інших, викликаних їхніми гріховними насолодами, вони раділи й веселилися. Але вони забували, що Святий Ізраїлів спостерігає за ними. Він заприсягнув Своєю святістю, що покарає їх за гріхи, котрі заведуть їх у божевілля, немов жадібну рибу, яка спокусилася на привабливу принаду рибалки й не підозрює, що в ній захований гострий гачок.
Існує багато різних тлумачень віршів Ам. 4:4-5. Одні тлумачі вважають, що тут Бог закликає народ до покаяння. У такому випадку «жертва вдячна» – це жертва, де квашений хліб був частиною жертви подяки і символізував усвідомлення для тих, котрі приносили жертву власної негідності (Лев. 7:13).
Однак жертви подяки приймалися Богом тільки тоді, коли народ був у правильному стані перед Ним. Приношення біля жертовника поділу в Бет-Елі жертв подяки, а не жертв за гріхи, було, звичайно ж, неугодне Богові.
Я вважаю, що в цьому місці Письма звучить іронія, подібна до тієї, яку використовує Ілля стосовно священиків Ваала. Схоже, що пророк говорить: «Приносьте в жертву подяки квашене, тому що вам це подобається, діти Ізраїлю!». Тут не йдеться про квашене, принесене разом із заколотою жертвою або початками первоплоду. Квашене означає жертви, приносити які пророк іронічно закликає ізраїльтян. Ці вірші вказують на сумний стан Ізраїлю, все служіння якого перетворилося на беззаконня, хоча він і пишався своїми величними ритуалами.
Чи не з більшою відразою дивиться Господь на християнський світ, який тоне в ще більших гріхах? Людина з живим сумлінням обов’язково відійде від такого кричущого беззаконня.
Те, що Бог ніколи не збирався приймати жертви, принесені в Бет-Елі або Ґілґалі, ясно з тексту Ам. 5:5. Усе, що відбувалося навколо цих центрів відступництва, було огидне Богові, Який поклав ім’я Своє в Єрусалимі. Але й у ньому, на жаль, Боже ім’я було опоганене.
Через усе, про що ми говорили, Бог послав на народ сильний голод, давши «чистоту зубів… і брак хліба по всіх… місцях». Але при цьому в них не виникло ані найменших ознак покаяння, і тоді Господь сказав: «…та ви не вернулись до Мене» (Ам. 4:6). Бог стримував дощ, причому так, щоб вони задумалися про причину цього – дощ ішов в одному місті, тоді як в іншому його не було. І однаково «ви не вернулись до Мене, говорить Господь» (Ам. 4:7-8). Він уражав їх «посухою та зеленячкою», щоб убогий урожай не досягав зрілості. Якщо сади й виноградники обіцяли принести гарний урожай, Бог посилав ненажерливу гусеницю, щоб знищити їх. Однак і тоді сумління народу спало: «…ви не вернулись до Мене, говорить Господь…» (Ам. 4:9).
Бог уражав народ моровою язвою, «немов на Єгипет». Трупи їхніх померлих синів та вбитих під час бою коней наповнювали повітря смородом, несучи смерть і хвороби. Але ніхто з них, схоже, не розумів, від кого виходило це покарання, і не повернувся до Нього (Ам. 4:10).
До всіх їхніх нещасть додалися природні катаклізми, які, можливо, супроводжувалися пожежами, викликаними землетрусом. Господь уразив народ, подібно до Содому й Гоморри, і лише деякі врятувалися, немов головешка з вогню, проте й вони не повернулися до Нього (Ам. 4:11). Не бачачи Його руки у всіх своїх нещастях, які впали на них, і не чуючи Його голосу, вони хотіли лише уникнути покарання. Так завжди чинить людина, позбавлена Божої благодаті. Заплющуючи очі на найбільш очевидні свідчення Божого втручання в її життя, вона вперто йде своїм шляхом, поки над нею не закриється віко домовини[1].
Через повну байдужість народу залишалося тільки одне – суд Того, до Чиїх застережень і покарань вони не бажали прислухатися. «Тому… приготуйся, Ізраїлю, до зустрічі Бога свого!» (Ам. 4:12).
Адже, хоча вони не знали Господа, саме Він був Той, «що вформовує гори, і що створює вітра, що людині показує задум її, що робить зірницю темнотою, і ступає по згір’ях землі, Господь Бог Саваот Йому Ймення!» (Ам. 4:13).
Саме з Ним їм доведеться зустрітися, але як? Це стосується й тебе, мій читачу, якщо ти ще не спасенний. Подумай, як ти зможеш устояти того великого дня Його гніву! Адже ці слова стосуються й безтурботного віруючого, що живе у своє задоволення. Йдучи своїм шляхом, він може нехтувати покаранням Господнім і не звертати уваги на Його докори. Але так буде тривати недовго. Рано або пізно доведеться зустрітися з Богом, усі колись побачать Його. А тому давайте не будемо мати боргів перед Тим, Хто знає таємні думки сердець!
[1] Автор проїжджав через міста в Каліфорнії, де 18 квітня 1906 р. стався землетрус, і був свідком усіх його жахів. Сумно було бачити, що проповідники всіх деномінацій всіляко намагалися заспокоїти народ, стверджуючи, що Бог не має жодного стосунку до цієї трагедії, і все можна пояснити природними причинами! А безбожники в це залюбки вірили. Таким чином, їхнє пробуджене сумління знову заколисувалося, а вуха знову переставали чути голос Того, Хто сказав через Амоса: «Я винищив вас» (Ам. 4:11).
На основі віршів Ам. 5:11-12 у мене була можливість багатьом у той час відкривати істину, що, на мою думку, не було марним. Але достеменно ми про це дізнаємося тільки останнього дня.
