Спочатку пророк запитує в старійшин Юди, чи було в їхньому житті або в житті їхніх батьків, щоб на землю приходило таке жахливе нещастя, як за днів пророка Йоіла. А цей пророк був посланий Богом для того, щоб пояснити народу даний Ним урок (Йоіл. 1:1-3).
«Що лишилось по гусені, – зжерла те все сарана, що ж зосталося по сарані – пожер коник, а решту по конику зжерла черва» (Йоіл. 1:4). Загинули всі зелені рослини, у результаті чого наставав голод. Багато хто вважає, що тут згадуються не різні види комах, а форми сарани, яких вона набуває в процесі свого розвитку[1]. Це нещастя знищило всі джерела їжі, у результаті чого народ опинився перед загрозою жахливого спустошення. Більше того, хоча це було справою рук Божих, народ, цілком імовірно, бачив тільки нещастя, не чуючи голосу Того, Хто його послав.
Таке ставлення для нас дуже природне. Замість звернення до Бога, ми схильні до самооплакування або повної байдужості, які ведуть або до розпачу через Боже покарання, або до повної зневаги ним. Благословення приходить через навчання, але Юда, як багато хто до і після нього, був схильний це навчання пропустити.
Пророк закликає п’яниць, які насолоджувалися вином, пробудитися, усвідомити своє становище й засвоїти урок, який був посланий Богом, бо це Він карав їх. Його велике воїнство, що було схоже на ворожий народ, «міцний й незчисленний», спустошило виноградну лозу й обламало фігове дерево, знищивши джерело тілесних задоволень (Йоіл. 1:5-7).
Пророк закликає їх плакати над своїми гріхами, подібно до нареченої, зодягненої у верету, що плаче через передчасну кончину зарученого з нею. Нещастя впало й на Божий дім, бо саме з нього мав розпочатися суд. Хлібні й литі жертви в домі Господньому припинилися, а священики плакали. Коли народ Божий голодний, це значить, що до Христа ставляться зі зневагою, а тому приношення припинилися. Хлібне приношення символізує людську природу Господа Ісуса, а литі жертви вказують на пролиття Його крові, на Його смерть. Духовний голод притуплює почуття тих, хто має благословення завдяки Його жертві, через що приношення припиняються (Йоіл. 1:8-9).
Спустошення, що впало на землю, яскраво описується далі (Йоіл. 1:10-12). Поле втратило всі свої плоди, дерева засохли, а людські сини втратили радість. Тому пророк закликає тих, кому було довірено Боже служіння: «Опережіться веретою, – і ридайте, священики, голосіть, слуги жертовника, входьте, ночуйте в веретах, служителі Бога мого, – бо хлібна жертва і жертва та лита затримана буде від дому вашого Бога!» (Йоіл. 1:13). Як образливо для Бога бачити байдужість у такий час! Але Він бажає, щоб народ по-справжньому зрозумів сенс Божих покарань.
Тому пророк закликає служителів і всіх жителів землі призначити піст, зібрати врочисте зібрання й волати до Господа, визнаючи свої гріхи й злі вчинки (Йоіл. 1:14). А ще однією причиною для цього згадується наближення дня Господнього. Зверніть увагу, що день Господній (який у повному пророчому сенсі стосується явлення Ісуса Христа у Своєму Царстві) мав настати в той час. І тому що в цей день відкриються всі діла Божі, Господь закликає ізраїльтян у всіх вчинках пам’ятати про наближення цього дня (Йоіл. 1:15). Подібним чином і християни у своєму житті мають пам’ятати про день Христовий, коли всі їхні вчинки будуть суджені біля Його престолу. Усі наші шляхи мають освітлюватися всепроникним світлом цього дня, щоб ми ходили в ньому.
Ця думка пронизує всю Книгу пророка Йоіла. День Господній наближається. У цей день буде відкрито все, що ховалося під маскою лицемірства й лукавства, а встоїть тільки те, що від Бога. Тому дуже важливо, щоб люди жили таким чином, щоб устояти на суді Того, Чиї очі – «як огняне полум’я» (Дан. 10:6).
Наприкінці розділу знову йдеться про спустошення, що прийшло на землю (Йоіл. 1:16-18). Народ утратив будь-яку надію, бо все, над чим він трудився, загинуло. Але, яким би не був їхній фізичний стан, його ніяк не можна було порівняти з духовним занепадом, про який вони навіть не підозрювали.
Останні слова цього розділу виражають тривогу Йоіла. Він повністю усвідомлює серйозність ситуації: «До тебе я кличу, о Господи!», бо коли «пожер… огонь пасовища пустині… водні джерела посохли», – залишалося волати тільки до Господа (див. Йоіл. 1:19-20).
[1] Деякі вчені дотримуються іншої точки зору, однак більшість вважають саме так.
