Для опису оман Свого нещасного народу, який відійшов від доброго Бога, Господь використовує усі можливості образного мовлення. Ми вже бачили, як стосовно ізраїльтян використовуються яскраві образи зрадливої дружини, п’яниці, що впивається вином, упертої телиці, розбійників, розчини, неперевернутого млинця, нерозумного голуба й обманливого лука. А тепер Господь говорить, що вони розпорошаться серед народів, «як та річ, що до неї немає замилування» (Ос. 8:8).
Усе це було прямим наслідком завіту на Синаї: народ пообіцяв виконувати слова закону, який давав благословення всім, хто дотримувався його, і прокляття – всім, хто порушував його приписи. У розділі, що зараз перед нами, мовиться про те, що Ізраїль порушив усі повеління закону, і тому не міг ні на що претендувати. Останній розділ вказує, що Бог ще відкриє скарбницю благодаті, але народ одержить її, тільки коли визнає свій гріх і повністю перестане покладатися на власні заслуги.
Пророк звуком сурми закликає все зібрання прийти до Господа й усвідомити, що вони порушили завіт і переступили закон (Ос. 8:1).
Можна подумати, що вірш Ос. 8:2 вказує на майбутнє відродження: «До Мене взивають вони: “Мій Боже, пізнали Тебе ми, Ізраїлю!”». Але, швидше за все, тут ідеться про сліпоту народу стосовно свого стану. Він був сліпий як тоді, так і в часи свого блукання по пустелі під Божим водійством. З дивною безсоромністю ізраїльтяни вигукували: «Боже мій! Ми пізнали Тебе, ми – Ізраїль», – хоча насправді весь цей час нерозважливо відкидали Його, через що й були переслідувані ворогами. Вони настановляли царів за серцем своїм і князів без відома Господа. Ідолопоклонство буяло, а служіння в храмі були глузуванням над Богом (Ос. 8:3-4). Хоча на словах вони сповідували Бога, але справами відрікалися від Нього.
На жаль, дуже просто можна опинитися в описаному тут жалюгідному стані! Надто багато хто сьогодні заявляє, що є частиною народу Божого, або ж вони бундючно говорять, що перебувають у Ньому, хоча насправді потурають беззаконням і противляться Слову Божому. Свого часу Господь говорив: «На сидінні Мойсеєвім усілися книжники та фарисеї. Тож усе, що вони скажуть вам, – робіть і виконуйте; та за вчинками їхніми не робіть, бо говорять вони – та не роблять того!» (Мт. 23:2-3). І дійсно, ізраїльтяни дуже добре могли проповідувати Закон іншим, але їхні справи показували, що їхні серця були далеко від Бога.
Ми ніколи не повинні забувати, що при всій важливості знаходження в правдивій церкві й визнання правильного вчення, все це виявляється марним, якщо душа не перебуває в правильному стані. Зневажання вченням завжди приносить шкоду, але немає нічого гіршого, ніж вважати себе благочестивим і таким, хто має зв’язок із Господом, а в житті бути нечестивим і противитися істині.
Душа, котра відвертається від правдивого Бога й прихиляється до ідолів, одного разу зрозуміє, що означає бути однією й покинутою в той момент, коли найбільше потрібна допомога. Теля самарійське залишило їх. Подібно до священиків Ваала за днів Іллі, ізраїльтяни волали, але ніхто їх не чув і не відповідав. А як могло бути інакше, якщо вони надіялися на витвір своїх рук (див. Ос. 8:5-6)!
Отже, посіявши вітер, вони пожинали бурю. Так відбувалося й відбувається з багатьма душами. Але як повільно ми вчимося! Теоретично кожний святий знає, що без Бога не може бути благословення, але на практиці більшість із нас дуже швидко впадає в спокусу й, коли це вигідно, йде услід за іншими богами! Але, рано або пізно, усім доведеться визнати, що єдиним результатом такого сіяння буде розчарування й смуток: «…зерно не видасть муки, коли ж видасть, чужі поковтають її» (Ос. 8:7).
Візьміть як приклад будь-яку сферу життя, і ви побачите, що в цього правила немає винятків. Після прояву непослуху може настати тимчасовий успіх, але триватиме він не довго. Може здатися, що Богом і Його Словом можна зневажати, але, зрештою, з гіркотою нам доведеться визнати, що йти своїм шляхом – це надто погано.
Життя скількох дружин можна привести в приклад! Скільки чоловіків стали нещасними людьми! Бог прямо заборонив схилятися під чуже ярмо. Це слово ясне й зрозуміле, і молодого християнина добре навчили цьому вдома. Аж тут йому зустрічається молода дівчина, яка, здається, стане гарною супутницею життя. Виникає симпатія, яка потім переростає в любов. Він пропонує їй одружитися. Виникає період вагань і сумнівів. Боже Слово говорить гранично ясно, але його накази забуваються. Юнак починає звертати увагу тільки на позитивні риси, заплющуючи очі на те, що його майбутня дружина залишається неспасенною. Її готовність відвідувати християнські зібрання й слухати Письмо справляє враження, що в її душі почав діяти Бог. І так віруючий потрапляє в пастку. Він схиляється під чуже ярмо, і решту життя проводить у смутку.
У переважній більшості випадків інтерес до Бога проходить через кілька тижнів після одруження, і тоді виникає якщо не відкритий супротив, то, щонайменше, холодна байдужість до всього духовного. А такий стан неможливо прикрити зовнішньою добротою або увагою. Тоді до душі християнина, яка, нарешті, прокинулася, приходить усвідомлення своєї неслухняності. Він розуміє, що людина, яку він палко кохає, не бажає мати нічого спільного з Богом і Христом, і якщо вона не опам’ятається й не отримає спасіння, то з нею доведеться розлучитися у вічності назавжди.
Цей закон спрацьовує й у багатьох інших сферах життя – у бізнесі, у суспільному й релігійному житті. Тож будьмо уважні до всього, що Бог так ясно показав нам у Своєму Слові, а також давайте вчитися на сумних помилках тисяч інших людей. Давайте боятися ігор із совістю й з істиною, що освячує слухняну душу.
Саме через подібну неслухняність Бог, зрештою, сказав Своєму народові на землі: «Ізраїль проковтнений, – став між народами він як та річ, що до неї немає замилування» (Ос. 8:8). Цей єдиний вірш описує більш ніж двохтисячорічну історію ізраїльського народу. Вигнаний зі своєї землі, не маючи пошани серед інших народів, він став подібний на непотрібну Богові посудину. Але зовсім по-іншому ставився Бог до Того, Хто прийшов урятувати народ! Коли під час Свого хрещення Він присвятив Себе виконанню того, що Йому (тобто Отцеві) до вподоби, Отець сказав: «Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав!» (Мт. 3:17). Він став посудиною Божого благовоління, а Ізраїль – негідною посудиною. Яка велика різниця!
Дарма ізраїльтяни зверталися до Ашшура й до інших народів. Вони перебували під прокляттям порушеного ними закону, тому допомоги очікувати було ні від кого. Подібно до дикого віслюка, вони були вперті, неприборкані й не вміли коритися. А тому Бог змусив їх страждати від рук язичницького гнобителя, якого зробив «царем над царями». Це був Навуходоносор, цар вавилонський (Ос. 8:9-10; див. також Єз. 26:7). Бог лише мимохіть згадує Ашшура, маючи на увазі того, кому споконвічно була дана влада над язичниками.
Єфрем набудував багато жертовників для гріха, на яких приносив жертви не Богові, а демонам. Цей гріх повернувся на його ж голову (Ос. 8:11).
Далі говориться про суть суперечки Яхве з Єфремом: «Я можу йому написати Закон Свій хоч тисячу разів, – як чуже пораховане буде!» (Ос. 8:12). Хоча ізраїльтяни мали чинити відповідно до написаного Слова, вони цього не робили. А тому Суддя стояв біля дверей. Так сталося і з християнським світом: сьогодні, як ніколи раніше, Слово Боже перебуває в повній зневазі. А тому наближається кінець.
Оскільки народ зневажив Словом, приносити жертви та їсти м’ясо перед Господом не було ніякого сенсу. Бог не міг приймати поклоніння від неслухняного й бунтівного народу; Він пам’ятав усі їхні гріхи й повинен був покарати народ за зневагу до Божого закону. Народові потрібно було, у моральному сенсі, повернутися в Єгипет. Це й сталося із залишком за днів Єремії. «Ізраїль забув про свого Творця та й будує палати» (Ос. 8:14). Ізраїльтяни забули Його заповіді, але при цьому будували храми для вдаваного поклоніння. Історія повторюється, і ці слова цілком справедливо стосуються того, що відбувається в наші дні. Але день Господній наближається, і, як у колишні часи, у годину гніву Яхве вогонь пожере всі марнотні справи зарозумілих людей (Ос. 8:13-14).
Давайте не будемо забувати, що, у міру пізнання Божої істини, зростає й відповідальність. Наскільки ж сумний реальний стан і наскільки жахливим буде кінець тієї душі, яка, знаючи істину, живе по-старому!
