Божий суд дивний. У Бога не було ніякого бажання карати народ, котрий із самого початку порушив завіт із Ним. Але, з іншого боку, за умови покаяння, Бог завжди пропонував народу благословення й відродження. Коли Ізраїль приходив до самоосуду, Господь зціляв його, говорячи: «…виявляю гріх Єфремів та зло Самари, бо роблять вони неправдиве, і злодій приходить, грабує на вулиці банда» (Ос. 7:1). Святий Господь не побачив ніяких ознак покаяння: народ, незважаючи на всі вмовляння, затято чинив гріх та беззаконня. У плотській самовпевненості ізраїльтяни й не замислювалися про те, що Він пам’ятає всі їхні злодіяння, що їхні справи оточили їх і були відкриті перед Ним. Начальники в народі раділи своєму беззаконню, обману й лиходійству (Ос. 7:2-3).
Далі перед нашим поглядом розгортається така картина: «Усі вони чинять перелюб, мов піч, яку пекар розпалює, що напалювати перестає, як тісто замісить та вкисне воно» (Ос. 7:4). Розчина беззаконня вже давно й непомітно діяла в народі, але тепер вона відкрилася у всій повноті. Старання сатани виявилися не даремними. Ідолопоклонство, яке виникло дуже давно, так і не було до кінця зупинене, і тепер весь народ опинився в його тенетах. Апостол Павло цілком міг мати на увазі це місце Письма, коли писав коринтянам, а також і галатам: «Хіба ви не знаєте, що мала розчина все тісто заквашує?» (1Кор. 5:6; Гал. 5:9).
У Письмі розчина завжди символізує щось погане, якесь зло. У вірші, який ми розглядаємо, говориться про розчину ідолопоклонства, що робила свою смертоносну справу протягом віків. Пекар знає: розчина, потрапляючи в тісто, починає діяти відповідно до своїх властивостей. Пекар спить, а вранці готує піч. Для ізраїльтян такою піччю став Божий суд.
Те ж саме ми бачимо в християнському світі. Господь Ісус говорить про жінку, що поклала розчину в три міри борошна, поки не скисло все. Зверніть увагу, що ніде не говориться про «розчину Євангелія». Але всі ми читали про розчину фарисеїв, садукеїв та іродіан, яка, зважаючи на все, символізує лицемірство, псевдовчення та забруднення світом. Апостол Павло говорить про розчину «злоби й лукавства» (1Кор. 5:8), а про розчину благодаті в Письмі не говориться ні слова.
У давнину ізраїльтяни зробили в пустелі золоте теля, і через те, що це ідолопоклонство до кінця так і не було викоренено, воно, зрештою, вразило весь народ. А в дні ранньої церкви жінка, тобто лжецерква, поклала розчину омани в їжу народу Божого. Ця розчина залишилася там назавжди, через що скисло все тісто. Це те ж, що й таємниця беззаконня, про яку написано в розділі 2 Другого послання до Солунян, і яка незабаром проявиться у великому Вавилоні й антихристі.
Віруючі повинні «очистити стару розчину» (див. 1Кор. 5:7), якщо вона проявляється в громаді. Але коли більшість членів громади настільки розбещена, що слово Господа повністю зневажається, будь-яка людина, що є «посуд на честь, освячений, потрібний Володареві, приготований на всяке добре діло», повинна відокремитися від нечестивих людей і всього, що порушує святість у Божому домі. Така людина повинна знайти спілкування з тими, хто тримається «праведності, віри, любови, миру» і «Господа кличе від чистого серця» (див. 2Тим. 2:16-22).
А для Ізраїлю вже не було ніякої надії. Цар, який стояв на чолі народу, впивався вином плотського торжества й простягав руку злочинцям. Серця ізраїльтян були схожі на піч пекаря, який спить, поки тісто сходить. Але до наступного дня вже готувався вогонь для випічки. Так народ сам на себе викликав осуд, бо серед нього не було жодної людини, що зверталася до Бога (Ос. 7:5-7).
«Змішався Єфрем із народами, Єфрем став млинцем, що печеться неперевернений. Його силу чужі пожирають, та про те він не знає, вже й волосся посивіло в нього, а того він не знає. І гордість Ізраїлю свідчить на нього, і до Господа, Бога свого вони не вертаються, і не шукають Його у всім цім» (Ос. 7:8-10). У цих віршах вказується на те, що ізраїльтяни не усвідомлювали серйозності свого становища перед Богом. Вони були немов той підгорілий млинець, який кухарка забула на плиті, і не розуміли цього. Народ не прислухався до Божого застереження й бездумно йшов своїм шляхом, думаючи, що все йде так, як потрібно. Але насправді все було не так.
Саме таке неусвідомлене відступництво характеризує багатьох людей сьогодні. Ідучи від Господа, вони сповідують, і навіть щиро вважають, що все добре. На жаль, надто багато людей у наші дні подібні до такого неперевернутого млинця. Помазана людина із загостреним духовним чуттям побачить у такій однобічності ознаку того, що людина перебуває в неправильному стані. Найчастіше святі основну увагу приділяють доктринальним істинам, нехтуючи при цьому щоденним ходженням у них. Вони схожі на неперевернений млинець, підгорілий з одного боку, і повністю сирий – з іншого. У питаннях доктрини вони бувають допитливі й причепливі, а в питаннях практичного життя проявляють крайню легковажність і байдужість.
Але буває й навпаки, коли основна увага приділяється духовним переживанням, а так звана «суха доктрина» залишається поза увагою. Але насправді триматися «за взір здорових слів» (2Тим. 1:13) не менш важливо, ніж вести богоугодне життя. Більше того, доктрина є основою практичного життя. А духовні переживання, не засновані на об’явленні Божого Слова, можуть виявитися помилковими й несправжніми.
Отже, давайте не будемо забувати, що істина й практичне життя йдуть поруч, що ми повинні жити так, як того вимагає наше покликання.
Перша серйозна помилка Єфрема полягала в тому, що він почав спілкування з іншими народами. Бог закликав ізраїльтян жити відмежовано, а спілкування з тими, від кого вони колись відокремилися, не приводило ні до чого доброго. Перші проблеми в ізраїльтян у пустелі виникли через «безліч різноплемінних людей», коли народ почав нарікати й побажав повернутися до єгипетської їжі, забажавши її більше, ніж небесного хліба. Цей хліб був прообразом нашого Господа Ісуса Христа, Який зійшов у благодаті, щоб подбати про потреби Свого народу (див. Вих. 16; Чис. 11; порівн. з Ів. 6). І знову, коли Валаам не зміг проклясти народ, тому що Бог благословив його, той навчив Валака, як поставити на шляху дітей Ізраїлю камінь спотикання й спонукати їх брати за дружин дочок Моава. У результаті вони піддалися суворому суду, зупинити який вдалося лише Пінхасу за допомогою списа.
Подібне змішання з іншими народами стало пасткою і привело до загибелі Самсона, сильного назорея, що розкрив свою таємницю на колінах у Даліли. На жаль, надто багато могутніх Божих служителів утратили силу й стали слабкими, як усі люди!
Таке змішання постійно відбувалося в історії вибраного народу, поки Господь не віддав їх у владу інших народів, щоб вони наситилися спілкуванням із чужоземцями, що оббирають їх і позбавляють сили.
Цей урок буде корисний і нам, покликаним до більш піднесеного звання, бо нам заповідано віддалятися від безбожного світу й опоганеної церкви. Байдужість до такого відділення чистого від нечистого вкрай негативно вплинула на життя й свідчення тисяч християн. Але ми засвоюємо уроки занадто повільно. Якби ж у наших серцях було бажання приліплюватися до Господа й слухатися Його слова: «Вийдіть тому з-поміж них та й відлучіться» (див. 2Кор. 6:17)!
Даремні надії на те, що, спілкуючись із тими, хто не від Бога, ми зможемо змінити й відродити їх. Це те саме, що посадити в одну клітку з горобцем або коноплянкою канарку в надії, що вона навчить їх красиво співати. Канарка просто замовкне, а горобець буде цвірінькати, як і раніше. О, скільки колись радісних святих перестали співати, коли почали спілкуватися зі світськими людьми й світською церквою! Такі люди можуть похвалятися вільнодумством і широтою кругозору, залишаючись при цьому, подібно до Єфрема, у повному невіданні про своє правдиве становище. Духовним же людям залишається тільки сумно кивати головами й говорити: «Його силу чужі пожирають, та про те він не знає, вже й волосся посивіло в нього, а того він не знає» (Ос. 7:9).
Сивина – це ознака в’янучої сили, вона вказує на те, що людина старіє. Єфрем же, подібно до багатьох інших відступників, зовсім не усвідомлював справжнього стану речей. Сторонні спостерігачі можуть помічати сивину, легковажність і байдужість. Людина все більше й більше прив’язується до світського спілкування, все менше й менше часу проводить у молитві з Богом, починає любити все поверхневе й тілесне. Ім’я Ісуса все рідше звучить із її вуст, вона все більше воліє говорити про те, що не надихає. Усе це є певною ознакою того, що душа занепадає (пор. з 1Тим. 4:15-16).
Такий занепад обов’язково супроводжується почуттям власної переваги. «І гордість Ізраїлю свідчить на нього» (Ос. 7:10); вони не зверталися до Господа й не шукали Його волі, через що, зрештою, на них впало покарання.
Коли настала година скорботи, Єфрем, як нерозумний голуб, забув про Того, Хто носив його біля Своїх грудей, і почав звертатися по допомогу спочатку до Єгипту, а потім до Ассирії. Але Господь занадто любив його, щоб дозволити знайти опору в тому, що пропонує світ. Тому Він закинув на них, наче на птахів, сітку. Бог не дає тим, хто уклав із Ним завіт, довго йти своїм шляхом (Ос. 7:11-12).
Хоча Господь відкупив ізраїльтян, вони продовжували грішити проти Нього. Це нагадує деяких людей, які, відійшовши від Бога, забули «про очищення з своїх давніх гріхів» (2Пет. 1:9). Проявляючи дивну сліпоту стосовно свого теперішнього стану, у всіх своїх нещастях вони обвинувачують Господа, а себе вважають непорочними. А тому Він звинувачує їх у неправді, яку вони говорили проти Нього. Хтось сказав: «Іноді, забуваючи, як погано я чинив з Богом, я починаю думати, що це Він погано чинить зі мною!»[1]. У серці людини, котра не звертається з самоосудом до Бога, завжди будуть виникати такі думки (Ос. 7:13).
Так ізраїльтяни жили довгі роки, не шукаючи Його обличчя ні в таємних кімнатах, ні на ложах, ні коли збиралися разом. Замість служіння, на своїх зібраннях вони віддавалися безбожним веселощам. Вони «вили на ложах своїх» (див. Ос. 7:14), але не в покаянні, плачучи не про свої гріхи, а про покарання, яке прийшло на них.
Яхве навчив ізраїльтян довіряти Йому, зміцнював їхні руки на війні проти ворогів, а у відповідь вони подумали про Нього погано, і замість того, щоб звертатися до Господа, стали шукати вигоди на стороні. Так безнадійно зіпсоване серце кожної людини, нехай навіть і святої, котра віддаляється від Бога. Тому Господь і послав на них скорботи й спустошення, подібно до блудника в Новому Завіті, якого необхідно було «віддати… сатані на погибіль тіла, щоб дух спасся Господнього дня!» (див. 1Кор. 5:5). Їхні князі теж упадуть, ставши посміховиськом для єгиптян, на яких вони так покладалися (Ос. 7:14-16).
Шлях людини не в її руках, бо вона не може управляти своїм життям. А тому ми маємо найглибшу потребу в упокореному серці й самоосуді перед Богом, щоб Він вів нас шляхами праведності заради Свого імені.
[1] Г.В. Уіграм – благочестивий чоловік, який уже відійшов до Господа.
