Щойно розглянуте нами твердження про те, що ізраїльтяни довгий час залишатимуться без жертовника й тераф, особливо важливе, бо в часи пророчого служіння Осії Ізраїль наповнювало жахливе ідолопоклонство. Воно породжувало багато інших пороків, за які пророк і викривав їх.
Через те, що вибраний Господній народ залишив істину, а разом з нею милість і богопізнання, Яхве вступає з ними в суд. Замість святості й вірності, Господь бачив прокляття, обман, убивство, злодійство й блуд. Укладений на горі Синай завіт був повністю відкинутий, і жодна з Десяти заповідей не залишилася непорушеною. За все це Господь обернув Своє обличчя проти народу, про що заздалегідь попереджав вустами законодавця (Ос. 4:1-3).
Ізраїльтяни так низько впали, так розбестилися, що серед них не залишилося нікого, хто міг би викрити іншого. Розчина ідолопоклонства, що виникла в Єгипті й за Євфратом (І. Нав. 24:2) і явно проявилася в пустелі, продовжувала діяти, але Бог стримував Свій суд, аж доки народ не розбестився повністю. Воістину, «товариство лихе псує добрі звичаї!» (1Кор. 15:33). Ізраїльтяни уподібнилися до тих, хто сперечається зі священиком, тобто затято відкидали Божу волю (Ос. 4:4). Із усього цього можна взяти важливий урок. Хтось справедливо зауважив, що гріх не вмирає з віком. Якщо гріх Божого народу залишається непокараним, він поширюється, наче проказа й ракова пухлина, вражаючи, зрештою, все тіло.
Ізраїль розбестився не тому, що не знав, як чинити. Спочатку ізраїльтяни відкинули Боже світло, і тільки потім опинилися в темряві. Вони, разом зі своїми пророками, стали схожі на тих, хто спотикається вдень, і тому були відкинуті (Ос. 4:5).
«Погине народ Мій за те, що не має знання», – зі смутком говорить Яхве (Ос. 4:6). Це невідання стало результатом того, що народ відмовився слухати Господа. Бог відкрив істину, але народ не прийняв її. Тому Яхве додає: «…тому, що знання ти відкинув, відкину й тебе, щоб не був ти для Мене священиком. А тому, що забув ти Закон свого Бога, забуду синів твоїх й Я!» (Ос. 4:6). Відкидаючи Боже світло, людина опиняється в непроглядній темряві й викликає на себе великі страждання. І зрештою, Бог відкидає людину.
В історії церкви було багато періодів, коли вона відкидала Бога, і реакція на Божий заклик завжди залишалася незмінною. Коли в шістнадцятому столітті Бог закликав Лютера (Luther) голосно проголосити девіз Реформації: «Праведний вірою житиме!», – більшість відмовилася відгукнутися на цей заклик. У результаті народ поринув у ще більшу темряву, беззаконня й гріх. Пізніше родина Веслі (Wesley) і його соратники закликали безжиттєву церкву до покаяння, але більшість не почула цього заклику, у результаті чого поринула в іще гірше обрядництво й зібрала жнива загиблих душ.
Коли на початку дев’ятнадцятого століття відродилася істина про єдність Тіла Христового й присутність Духа Святого, апостоли цього, так званого «нового» вчення піддавалися глузуванням і знущанням. У результаті цього християнський світ нині котиться в прірву відступництва, а дія Духа Святого для багатьох так і залишається невідомою. Такі люди не визнають Письма Божим об’явленням і ставлять його нарівні з людськими здобутками. Так виконуються слова нашого Господа: «Отож, коли світло, що в тобі, є темрява, – то яка ж то велика та темрява!» (Мт. 6:23).
Можливо, ти, читачу, побачив у своєму житті Боже світло, але тобі страшно коритися йому? Пам’ятай, що коли ти живеш згідно з Божою волею, явленою через Його Слово, твій шлях усе більше й більше осяюється світлом, поки не настане повний день.
З іншого боку, коли людина не звертає уваги на відкриту їй істину або, що ще гірше, відкидає її, то совість стає зачерствілою. Ми знаємо людей, котрі пізнали через Письмо істини, які могли звільнити їх від зв’язку з релігійними організаціями, що дуже схожі на світські, наділити силою йти до Відкинутого й нести Його наругу. Але вони боялися світських втрат і можливих ускладнень у родині. У пошуках легшого шляху, ніж той, що описаний у Письмі, вони обманювали себе й загашали Духа Божого. До якого ж сумного кінця вони прийшли! Істини, які колись були живі для них, тепер перетворилися на мертву букву, яка нічого не означає; їхнє сумління зачерствіло, і вони вже не є Божими свідками. Дарма вони говорять про жертовність і намагаються служити Богові в чомусь іншому – це не може задовольнити Того, Хто сказав: «Таж послух ліпший від жертви, покірливість – краща від баранячого лою!» (1Сам. 15:22).
Історія ізраїльтян може послужити серйозним попередженням про жахливі наслідки відкидання істини: «Що більше розмножуються, то більше грішать проти Мене. Їхню славу зміню Я на ганьбу!» (Ос. 4:7). У благополуччі вони не звернулися до Бога, і тому Він карав їх за відступництво. Ізраїльтяни тішилися своїми злочинами й відкидали Боже слово, тому Він і прирік їх, разом зі священиками, на загибель. Народ бажав іти своїм шляхом, тому Богові довелося через страждання вчити їх, що задоволення в житті можна знайти тільки в Ньому. Нечестиві шляхи «заволоділи їхнім серцем», вони спотикалися й падали, «бо покинули дбати про Господа» (Ос. 4:8-11).
Ізраїльтяни охоче запитували поради в ідолів, але гордість і зарозумілість не дозволяли їм звертатися до Того, Хто був джерелом кожного їхнього благословення! Практика показує, що коли люди відвертаються від Бога, то з особливою запопадливістю починають виконувати різні ритуали й людські обряди. Але, незважаючи на це, їм дуже важко коритися Господу. Те ж стосується й віри. Якщо людині важко довіритися найпростішій істині Письма, то вона з дивною легкістю погоджується з найбільш заплутаними теоріями невіруючих мислителів.
Саме так відбувалося з ізраїльтянами. Вони охоче виконували все, чого вимагали від них ідоли, а до наказів Яхве були глухими. Тому Той, проти Кого вони відкрито грішили, говорить: «А народ без знання загибає!» (Ос. 4:12-14). Усе це написано «нам на науку» (див. Рим. 15:4), щоб ми зрозуміли, що таке благодать, і чинили відповідно. «Якщо ти блудливий, Ізраїлю, нехай Юда не буде провинний!» (Ос. 4:15). Але, на жаль, пізніше й Південне царство пішло за прикладом царства Північного, чинячи таку ж розпусту.
Ізраїль, уподібнившись «упертій корові» (див. Ос. 4:16), піддався відступництву, і Бог дозволив йому йти своїм шляхом. Ізраїльтяни були, як вівці на великому пасовищі, – вони йшли, куди хотіли, хоча, насправді, наближався їхній суд. Вони думали, що живуть собі на втіху, хоча насправді, подібно до тих овець, вони відгодовували себе на день заклання. Від Господа вийшло слово: «Прилучивсь до бовванів Єфрем, – покинь ти його!» (Ос. 4:17).
«Прилучивсь до бовванів Єфрем, – покинь ти його!» Що може бути сумнішим за ці слова? Бог, схоже, вичерпав усі шляхи зцілення, крім одного – дозволити народу на гіркому досвіді пізнати те, чого він по-іншому навчитися не міг. У Новому Завіті про це сказано так: «…віддати такого сатані на погибіль тіла, щоб дух спасся Господнього дня!» (1Кор. 5:5). Якщо душа бунтує й проявляє свавілля, Бог може сказати про неї те, що сказав про Ізраїль: «Він прилучивсь до бовванів», – і тоді викриття та братні умовляння виявляються марними. Таку людину потрібно залишити, щоб у тенетах сатани вона зрозуміла, як далеко віддалилася від Бога і як низько впала.
Зверніть увагу, що Бог чинить так тільки тоді, коли вичерпуються всі інші засоби зцілення душі. Господь залишив Єфрема, тільки коли Його терпінню настав кінець. Спочатку Він терпів, піклувався, карав, просив і виховував – але все було дарма, Єфрем уперто йшов своїм шляхом. Нарешті, не бажаючи покинути його навіки, Бог говорить: «Покинь ти його». Сьогодні ізраїльтяни на гіркому досвіді переконуються, що значить відступ від Бога. Вони будуть віддаватися пожадливостям свого серця доти, доки не «посоромляться жертов своїх» (Ос. 4:18-19).
Наскільки велика любов, яку не можуть зруйнувати ніякі беззаконня! Наскільки велика благодать, яка триває до самого кінця, шукаючи відродження й зцілення для тих, хто її не гідний!
Ми з радістю усвідомлюємо, що Його благодать незмінна. Ми, спасенні дорогоцінною Кров’ю Христа, є об’єктом Його вірної й терплячої любові, яка ніколи нас не залишає.
І дійсно, ніщо не може змінити наше життя так, як істина про незмінність Його любові. Ми можемо блукати й змінюватися, але Він залишається незмінним. Тому й написано: «І не засмучуйте Духа Святого Божого, Яким ви запечатані на день викупу» (Еф. 4:30). У цьому місці Письма не говориться про те, що ми можемо відкинути Його, бо в такому випадку воно звучало б як погроза, а не як добре вмовляння Божих дітей. Як низько впала душа, що зловживає такою нескінченною любов’ю й, зневажаючи Духа благодаті, іде своїм шляхом!
