Усе, що існує, – реальне. Не лише втілене в матерію, але і ідеї, слова, думки. Наші слова і думки мають нескінченне відлуння, вони не зникають безслідно в момент закінчення, навіть якщо не мають продовження у вигляді дій і вчинків. Тому Апостол Павло радить Филип’янам: «Нарешті, браття мої, що тільки істинне, що чесне, що справедливе, що чисте, що любе, що гідне слави, що тільки чеснота й похвала, про те помишляйте» (4:8). Святі думки, точніше думки про святе, посувають до святого життя. Мислима (уявна) реальність має більше шансів перейти на практичну площину.
Людина одночасно знаходиться і живе у двох світах: фізичному і духовному. У духовному просторі думки і слова мають таку ж дію, як у фізичному світі дотик і ласки або удари і тортури. Думки і слово, якщо так можна виразитися, – це вже вчинок. «Всякий, хто погляне на жінку, жадаючи її, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму» (Мф. 5:28).
Людина може думати з ненавистю про іншу людину, потім, не витримавши, висловити це їй, а наприкінці ударити. Усе це є спрямованими хвилями, і хоча остання хвиля (удар), як дев’ятий вал, є найвідчутнішою і найбільш небезпечною, але їй передують інші. Дія цих хвиль не одностороння. Вони шкодять передусім тому, від кого виходять. Чи допомагають і лікують, якщо несуть відбиток позитиву і любові.
