Бог часто піддає людей гордих сильним хвилюванням і труднощам. Не можна сказати, що це випробування, Він просто карає їх і намагається зламати. Він струшує їх як килим, трясе як дерево, ріже без анестезії… А що ще залишається робити, коли пиха і самомилування переливається через край. Коли християнина понесло, коли він заблукав серед дзеркал…
Але єдиного сценарію тут немає. Одного шокова терапія приводить до реальності, електричний розряд повертає до життя, труднощі і приниження його гамують, зривають рожеві окуляри з очей, спрямованих на самого себе. А іншого розбивають і кидають у депресію, іпохондрію, замикають у світі хворого самозвеличення і вбивають. Тут усе залежить від самого хворого.
Коли людина починає розуміти, що вона не центр всесвіту, то змиряється перед дійсним Центром і повертається від себе до людей. Коли вона була бита, їй було боляче, і вона зрозуміла, що біль відчувають усі інші люди. Від цього розуміння біль відступає, саме розуміння вже є бальзамом. Інший процес відбувається з тим, хто замість упокорювання стає жорстоким. Він тільки накопичує біль. Він притягує і збільшує його все більше. Він був зганьблений, розорений, зраджений – хороший привід для страждання, адже це сталося з НИМ! А винні завжди будуть інші, і формально він правий, але копнути глибше і побачити винного в собі, у своїй гордості йому не дозволяє його… гордість.
Страждаючи, замикаючись, звинувачуючи, не прощаючи, він починає бачити багато що в перекрученому світлі (біль затуманює свідомість), від чого страждання тільки збільшуються. Це замкнуте коло. Це накопичення негативу хворим, пораненим самолюбністю рано чи пізно закінчиться грандіозним вибухом, який може знести дах… Горда людина знищить себе, такий закон духовної реальності. Самолюбець не може пробачити не лише людям, але і Богу, що дозволив у його долю замість суцільних благословень прийти речам, що розтоптали його. Покірливий же скаже: «Благо мені, що Ти упокорив мене, щоб я навчився заповітів Твоїх» (Пс. 118:71).
Гордівник у своїх образах просто смішний, але одночасно – трагічний. Знаю один показовий випадок, що ілюструє це. Один хлопець (справа була в християнстві) розірвав заручини з дівчиною напередодні весілля, коли з її боку були здійснені усі приготування, розіслані запрошення, закуплені продукти і ін. Її образа була настільки велика, її ганьба (в її очах) була настільки величезна, що усі ці переживані почуття і емоції відкрили в її душі місце дияволові такою мірою, що через час вона опинилася повністю в його владі. На сьогодні вона скорчена і майже не рухається, усе тіло обросло волоссям і повністю відсутній розум. І це набагато більша біда, ніж весілля, що не відбулося. Гордість допускає образу і непрощення, які кидають людину до глибшої ями, ніж та, яку спричинила сама образа. Такий духовний закон і наслідки його порушення.
Образа на одну людину, якщо з нею вчасно не впоратися, переростає в образу на інших людей, і врешті-решт ізолює людину від усіх. І передусім від Бога. Але гордість і є самопіднесення, що веде до самоізоляції, відділення, віддалення. Це і є самотність у натовпі, коли роль у натовпу одна – служити фоном. Оточуючі люди повинні помічати, оцінити, похвалити. А якщо цього немає, то закономірною реакцією виступає образа.
Деякі люди увесь час у надіях і очікуванні, що їх ушанують, допоможуть, запитають поради, поцікавляться здоров’ям або просто запитають «як справи?», тобто їх помітять і приділять увагу. А ще краще, підключать до якоїсь важливої справи, що відповідає їх здібностям (розумій «амбіціям»). Такі люди є скрізь, і в церквах зокрема. Коли їх не помічають, то вони йдуть з церкви в іншу, де «дійсно є любов».
Не пам’ятаю, звідки це, але варто процитувати: «блаженний, хто нічого не чекає, бо він не розчарується», «блаженний, хто нічого не чекає, бо він зрадіє усьому».
Йти в церкву не з очікуванням отримати, а не отримавши – розчаруватися, а з бажанням дати. Дати те, що можеш, умієш, маєш. Відкрити, розвинути свій талант, і не біда, якщо будеш не прийнятий, адже йдеш не з бажанням прийняти (визнання), а тільки дати. А в того, хто дає, рано чи пізно візьмуть, бо завжди є ті, хто має потребу. Саме для нього Бог дав тобі талант. Якщо твій талант закопають інші, то вони і дадуть відповідь, головне, сам не будь могильником свого дару.
