- «Боже! Дякую Тобі, що я не такий, …як цей митар» – фарисей (Лк. 18:11).
- «Боже! Дякую Тобі, що я не такий як цей фарисей» – Лев Шестов («Кьєркегор і екзистенціальна філософія»).
Великий прошарок людей відкрито і відверто може говорити і виносити судження про тисячу явищ життя і навіть, наскільки дано знати, – смерті, але будь-які публічні висловлювання про віру вважають проявом поганого тону. «Це надто особисте», – кажуть вони і відводять погляд. Їх можна в певній мірі зрозуміти. Дійсно, як можна говорити про те, чого немає в наявності, а уславитися неуком у такому важливому питанні не хочеться? Вірити в душі, сумніваючись у наявності самої душі? Мати особисту віру в особистого Бога, не маючи особистих стосунків з Богом?
Інша крайність представлена сповненими надмірного ентузіазму і гордості вірними («так, так, ми не якісь там халдеї…»), які на цілком нешкідливе і покликане заповнити паузу, – треба ж отямитися від радісної (читай – неочікуваної) зустрічі – питання «як справи?» відповідають з пафосом: «Я з Богом!» За таких людей залишається тільки порадіти, але через 5 хвилин спілкування – ще за наявності довготерпіння – з’являється спокуса вигадати причину і швидко піти. Почуття переваги над «язичниками», іновірцями і єретиками, яким бракує розуму побачити «чисте» Євангеліє і догми, що «лежать на поверхні», занадто переповнює цих індивідів, тому немає нічого дивного в тому, що до них люди не тягнуться.
Гордість завжди створює вакуум для поневоленого нею, зводячи його до небесної далечини в глибині особового присмеркового світу, насправді скидаючи його в глибини пекла, де гордість була народжена і куди буде поміщена навіки… Назвіть таких християн в обличчя – малим стадом, п’ятьма мудрими, дійсно духовними, – приймуть як цілком належне: без тіні сумніву, нерозуміння і посмішки.
