Апостол Петро у своєму Першому посланні пише, що навіть дорослому населенню, загиблому тоді, Христос, зійшовши духом, коли тіло Його три дні було в гробі, – проповідував (1Пет. 3:18-20). От вона милість Божа! Бог, убиваючи людей водою, планував у майбутньому надати їм шанс на спасіння (не думаю, що проповідь Христова складалася тільки з докорів і викриттів, без можливості покаяння). Тобто в результаті спасенних буде значно більше, ніж деяким здається або хочеться.
Бог, дивлячись на людину, не жалкує за її смертю, бо вона лише перехід, а жалкує за її душею, що гине і підпадає під смерть другу, – вічне відділення людини від Бога унаслідок її нерозкаяних гріхів. Ця смерть дійсно жахлива! Але якщо перша смерть неминуча, то другу можна (і треба) уникнути.
Людину чомусь більше страхає саме перша смерть. Вона живе видимим. Її більше лякають жахи війни, голоду, хвороб, але її мало хвилює, що її безсмертна душа йде в пекло. Тому я і казав, що в Бога і людей різне ставлення і сприйняття смерті (смертей). Бог знає, що відбувається насправді. І найголовніше – Бог не просто з боку спостерігає за процесом загибелі людей, а зробив усе, щоб спасти їх.
Бог Старого Завіту страшний і незрозумілий тим, хто має уявлення тільки про першу смерть, не вірить у життя після смерті, не відає про план спасіння і не знає про Бога, що страждає. Таких людей більше вражає вчинок Мойсея, що уразив разом з синами Левиїними близько трьох тисяч своїх одноплемінників (допомогли їм пережити першу смерть), ніж відступ самого народу від Бога, тобто підпадання під другу, а тому страшнішу смерть (Вих. 32:25-30).
Говорячи про насильницьку смерть грішників, важливо не забути, що перша смерть урівнює усіх. Врешті-решт, помирають усі, помирають насильно – і праведники, і святі, і спасенні – і, здавалося б, помирають не вчасно. Але в їх випадку вірне слово, сказане Апостолом Павлом: «Бо я певний, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні початки, ні сили, ні теперішнє, ні майбутнє, ні висота, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любови Божої, що в Христі Ісусі, Господі нашому» (Рим. 8:38-39).
Якщо перша смерть це перехід в інше буття, то смерть друга це переселення в буття без Бога, і один Бог знає – бо знає усе, – наскільки це жахливе місце. Це знання і любов до Свого творіння штовхнули Бога на те, що просто не вміщується в людський розум, здійснюючи в ньому неймовірний вибух. Людина багато що може зрозуміти і вмістити, зокрема Боже буття. Більше за те, вірити в Бога розумніше, ніж заперечувати Його як Творця. Навіть такі вороги християнства і його насмішники, як деїсти (з них найбільш відомий у цій ролі Вольтер), і ті визнавали Бога як першопричину, розуміючи, що усе з нічого виникнути не могло. Вірити в Бога – будь ласка, навіть можна повірити, оминувши деїстів, у Його зацікавленість нашими справами, у те, що періодично Він посилав людству великих посвячених. Але повірити в те, що Він сам став людиною?!
З усього відомого людству найбільш вражаюче і карколомне звучить так: БОГ СТАВ ЛЮДИНОЮ! Немає більш незвичайної і неймовірної звістки, як ця, усе інше, яким б воно не було дивним, блякне порівняно з «Втілився», людський мозок таке придумати не міг, і це свідчить на користь істинності цієї звістки.
Бог Старого Завіту, Який карає (заслужено) людей, Сам став людиною в особі другої Особи Божества і віддав Себе на катування грішним людям, щоб спасти їх… Хто може вмістити таке?! «Хто повірив чутому від нас? – запитує пророка Ісая – … але Господу вгодно було уразити Його» (53:10). Отець карає Сина (незаслужено), щоб спасти людей, які заслуговують на покарання… Архімед просив, щоб йому дали відповідну точку опори, і тоді він зможе зрушити світ, але саме Христу вдалося перевернути світ, а точкою опори Йому, за словами Сімони Вейль[1], послужив хрест – перетин часу і вічності.
Бог, ставши людиною, усе пройшов Сам: народження, поневіряння, відкидання, тортури, смерть… Які взагалі після цього можуть бути претензії до Бога? Що ще Він не зробив для нас? Другу смерть тепер можна уникнути, від неї позбавляє замісна жертва Христа, Який помер за нас і відповів за наші гріхи замість нас (у багатьох релігіях, особливо старовинних, є присутньою ідея і практика жертвопринесення, зокрема людського, але тільки в християнстві утілилася ідея самопожертвування, бо Христос пішов на смерть добровільно).
Це відноситься до достовірного знання, а що стосується усіх «чому» і «навіщо», то відповіді отримаємо не зараз і не тут. Для подолання «чому» зараз і тут нам дана віра. І мужність як невід’ємна частина віри.
[1] Сімона Вейль (1909-1943) – французька релігійна мислителька. Християнка, за власним твердженням, єретичка, за переконанням деяких
