Передусім слід сказати, що цей розподіл двох Завітів надто перебільшений і умовний. Досить згадати помилувану Богом Ниневію (книга пророка Іони) у давнину або Ананію з Сапфирою, що впали намертво вже в Новому Завіті (Діян. 5:1-11). Але в усьому цьому понад усе бентежить саме насильницька смерть людей, за якою стоїть Бог.
Перше, на що слід звернути увагу, це різне ставлення до смерті і різне її сприйняття в людей і Бога. Нашої таємниці смерті для Бога не існує, як і нашого страху перед нею. І друге: Бог не кат, який не відчуває жодних емоцій і почуттів. Творця переповнює співчуття до Свого творіння, що зробило неправильний вибір і потерпає від нього: «Чи Мені не пожаліти Ниневії, міста великого, у якому понад сто двадцять тисяч чоловік, які не вміють відрізнити правої руки від лівої, і безліч худоби?» (Іон. 4:11).
Говорячи про смерть, ми наділяємо її рисами особи: приходить, забирає, відносить. Вона страшна, жахлива, непідкупна. Християнська танатологія[1] смертю позначає момент відділення нематеріальної душі і духу людського від їх земного вмістища – тіла («як тіло без духу мертве» – Як. 2:26) і перехід їх в інше буття. Це смерть перша. Про неї можна сказати, що вона неминуча (помилувані жителі Ниневії все одно померли свого часу, як і Ананія із Сапфирою, не померши тоді, зустрілися б із смертю трохи пізніше), і вона стала результатом гріхопадіння перших людей Про першу ж смерть можна сказати, що вона не найстрашніше з існуючого. Наприклад, Екклезіаст вважав що «гіркіша за смерть жінка» (7:26), а Єремія говорив, що настане час, коли люди віддаватимуть перевазі смерті над життям (8:3). Тих, хто віддає перевагу смерті перед життям, у всі часи було більш ніж достатньо, але самогубство не так обурює народ, як вогонь і сірка з неба на Содом і Гоморру, хоча, загрузнувши в гріхах і беззаконні, жителі цих міст таким чином самі призвали загибель на свою голову, що можна назвати самогубством чужими руками («нечестивий упаде від нечестя свого» – Прит. 11:5; «нечестя губить грішника» – Прит.13:6; «Покарає тебе нечестя твоє» – Єр. 2:19).
Якщо говорити про «насильницьку» смерть, то будь-яка смерть є такою[2], що б не виступало знаряддям: стихійне лихо, аварія, хвороба, старість, куля… Людина не хоче помирати, але смерть насильно розлучає тіло з душею, і навіть коли людина сама обирає свою смерть, вона не може здійснити її не насильно. Якщо смерть насильницька і неминуча, а за нею нас все одно чекає інобуття, то які можуть бути образи взагалі… Людина не покине межі цієї дійсності, поки не дозріє до однієї з двох реальностей інобуття: пекла або раю.
Так вже вийшло, що усі жителі стародавнього світу дійшли до кондиції і були в повній готовності переходу, що з ними і сталося за допомогою вод потопу. Щоб людство не захлинулося у своєму беззаконні, не звиродніло і не самознищилося повністю, Бог, рятуючи людство в цілому, переводить (це звучить благозвучніше, ніж «знищує», тим більше що смерть це не знищення особи як такої) тодішніх людей у потойбічний світ, а залишає вісім людей для заселення землі і нового витка цивілізації. Це був хоч і радикальний, але повністю необхідний і виправданий захід. Стояла дилема: або залишити усе як є і людство зникне повністю, або убити усіх умить – як би це жорстоко не звучало (можна подумати, що якби Бог не потопив їх усіх, то вони жили б вічно…) – і дати людству продовження. Я гадаю, ми, хто живе сьогодні, маємо бути Богові вдячні за потоп: не будь його, не було б і нас.
Нас не обурюють рішення суду про заходи припинення і покарання злочинців, бо розуміємо – це заслужено. Потоп, Содом і Гоморра – це теж заслужено… Не ми придумали життя, не ми встановлювали правила гри, не ми позначили межі між добром і злом. Є об’єктивне зло, Бог визначив його таким, і це потрібно прийняти як даність, яку обійти неможливо. Нам повідомили і попередили про наслідки, тому несемо відповідальність і приймаємо заслужене покарання, знову ж таки які можуть бути образи (окрім як на себе самого).
Звичайно, можна згадати величезну кількість дітей, що потонули під час потопу. Невже і вони заслуговували на таку долю? Де Божа справедливість? Можна запитати, чому Бог не потопив тільки дорослих людей, яких змінити було вже неможливо, і дивовижним чином не залишив у живих дітей, що ще не встигли (нібито) заразитися бацилою гріха? Людина вже народжується з цією бацилою (первородний гріх), тому справа не в навколишньому суспільстві і вихованні, а справа в часі, коли людина почне грішити. У. Голдінг у романі «Повелитель мух» показав страшну реальність того, як діти в результаті авіакатастрофи виявившись на незаселеному острові без дорослих, пройшли усі етапи душевного дорослішання, а отже, загрузнули в злі. В їх середовищі відразу ж стали проявлятися лідери (один з яких був за вдачею демократом, а другий диктатором), виконавці, аутсайдери та ін. Між лідерами розгорнулася боротьба за владу, у результаті якої зухваліший і жорстокіший (не важко здогадатися, який з них) виграв битву. Моторошна картина з’являється, коли захоплені «диктатором» діти, хто із страху (з відчуттям провини), хто із спортивного азарту, а хто із зла, що йде зсередини, влаштовують полювання на зрадженого друзями «демократа», що залишився наодинці, а знайшовши, забивають його на смерть.
Треба визнати, що Бог, потопивши не лише дорослих, але і дітей, вчинив у цьому випадку стосовно дітей не з справедливості, а з… МИЛОСТІ (за життя їх усіх чекала доля батьків – з головою поринути в гріхи і зло, а після смерті відійти в пекло). Упевнений, що усі загиблі при всесвітньому потопі немовлята і велика кількість дітей (не можу сказати, до якого віку) успадкували рай: «бо їхнє є Царство Небесне» (Мф. 5:3); (якщо на момент потопу гріхи дитини були не свідомі, вони не були зараховані Богом, а первородний гріх знімається жертвою Христовою).
[1] Танатологія – наука про смерть
[2] У Біблії описуються два випадки, коли люди переходили у світ інший без насильницького розлучення душі і духу з тілом, без смерті. Це випадки з Єнохом і Іллею. «І ходив Єнох перед Богом; і не стало його, тому що Бог узяв його» (Бут. 5:24). Це узяття можна було б розуміти по-різному, але Апостол Павло роз’яснює це словами «не стало його»: «Вірою Енох переселений був так, що не бачив смерти; і не стало його, тому що Бог переселив його» (Євр. 11:5). Подібне сталося і з пророком Іллею: «Коли вони йшли і дорогою розмовляли, раптом з’явилася колісниця вогненна і коні вогненні, і розлучили їх обох, і понісся Ілля у вихорі на небо» (4Цар. 2:11).
Смерть відділяє душу і дух від тіла, яке залишається для кремації або на поживу кладовищенським черв’якам, але Єнох і Ілля тіл на землі не залишили, хоча в будь-якому випадку їх тіла зазнали трансформації, зміни, оскільки ця матеріальна плоть не може існувати в іншій реальності. Але їх змінені тіла не були подібні до «славного тіла Його», оскільки Христос первісток з померлих і Його воскресле тіло не має попередників і аналогів. Такі тіла отримають усі спасенні в момент воскресіння, зокрема Єнох і Ілля. При піднесенні церкви безліч християн також не побачать смерті, Апостол Павло трохи відкриває покрив цієї таємниці: «Ось кажу вам таїну: не всі ми помремо, але всі змінимось; раптом, в одну мить, при останній сурмі; бо засурмить, і мертві воскреснуть нетлінними, а ми перемінимось. Бо тлінному цьому належить одягнутися в нетлінне, і смертному цьому одягнутись у безсмертя» (1Кор.15:51-53)
