– Як мені набридло це нудне й нецікаве життя! Кожного дня одне й те саме. Що я бачив, окрім цього куща дикого винограду та високого дерев’яного паркану? – скаржився маленький Равлик своїй матусі.
– Чим тобі не до вподоби наш кущ? – здивовано запитала мама. – Ми з твоїм татом прожили тут усе своє життя. Тут мешкали й наші батьки. Тут ми завжди знаходили собі їжу та місце для ночівлі. А цей паркан надійно охороняє нас.
– Єдине, що мені до вподоби у вашому улюбленому паркані, – це дірка. Крізь неї я можу, принаймні, спостерігати за чужим, цікавим життям, – дратівливо пробуркотів Равлик.
– Спостерігай, якщо не можеш знайти кращої справи. Але обережніше, не висовуйся, аби потім не шкодувати через свою цікавість, – попередила мама.
Маленький Равлик підповз до свого заповітного куточка – дошки в паркані, в якій була кругла дірка. Там, за парканом, був дитячий садок. Равлик годинами спостерігав, як на майданчику граються діти. Хлопчики та дівчатка гойдалися на гойдалках, будували в пісочниці казкові замки, грали в м’яча, возили в колясочках ляльок. Яке життя! Висунувши ріжки, Равлик із захопленням роздивлявся все, що відбувалося на майданчику. Раптом неподалік від нього в паркан улучив м’яч. Від несподіванки Равлик утратив рівновагу й вивалився на пісок по інший бік паркану. За кілька секунд він опинився в міцній дитячій долоні.
– Дівчатка! Я равлика знайшла! – пролунав радісний крик дівчинки.
На цей вигук одразу ж позбігалися подружки.
– Світланко, дай подивитися! Дай потримати! – галасували вони.
– Не дам! Це буде мій синочок – Павлик, – відповіла Світлана.
Дівчатка із заздрістю дивилися на неї. Світлана стулила долоньки човником і прошепотіла:
- Равлику, равлику, висунь ріжки,
- Дам тобі дві сироїжки!
Равлик поволі висунув ріжки, розплющив оченята й побачив перед собою кирпатий ніс і два зелених ока. Він поворушив ріжками, і тієї ж хвилини брудний палець штрикнув його по кінчиках ріжків. Равлик відсмикнув їх, а дівчинка голосно засміялася:
– Дивіться, дівчатка, як він смішно ховає ріжки!
Повторивши це декілька разів, Світлана попрямувала до гойдалки:
– Павлику, хочеш погойдатися на гойдалці? Сідай, я потримаю тебе, щоб ти не впав.
Світлана почала розгойдувати гойдалку. Маленькому Павликові було боязко, аж подих перехопило. Нарешті дівчинці набридло гойдатися, і вона пішла до пісочника. Там, орудуючи совками та лопатками, копирсалися дітлахи. Вони будували замок і садок. Підійшовши до них, Світлана запитала:
– Чи готовий королівський палац? До вас завітав принц Павлик.
– Ура! – закричали замурзані «будівельники».
Світлана посадила Равлика на замкову башту. Равлик обережно висунув ріжки. Світлана підхопила його зі словами:
– А тепер ходімо – гулятимеш королівським садом. Дивись, які гарні клумби, а ось тут ростуть пальми, а тут – місток.
Світлана посунула Равлика по піску. Піщинки боляче дряпали його ніжне тільце. Невдовзі й це набридло Світлані, і вона, засунувши свого «синка Павлика» до кишені, побігла до подружок, які стрибали через скакалку. За хвилину вона весело стрибала, а бідний Равлик, зіщулившись від болю та страху, тихенько плакав у кишені.
Настав вечір. За дітьми почали приходити батьки, і майданчик збезлюднів. Нарешті й за Світланкою прийшла мама. Дівчинка кинулася назустріч мамі, розповідаючи всі новини дня:
– Сьогодні в Сергія випав зуб, на підвечірок давали вівсяне печиво, за Юлею прийшла її двоюрідна тьотя, а Кирило знову облився компотом.
Новин було так багато, що про Равлика Світлана згадала мільки вдома, за вечерею. Вона витягнула його з кишені й почала частувати булкою з варенням:
– Їж, Павлику, це дуже корисне полуничне варення. Ой, як же ти замурзався! Ой, лишенько, як не соромно! Треба бути охайним. Ходімо тепер умиймося, бо час вкладатися спати.
Світлана понесла Равлика до ванної, узяла мило й почала його мити, примовляючи:
– Ну от, тепер інша річ. Тепер ти чистий, Павлику. Ходімо до ліжечка, я тебе загорну, заспіваю тобі колискової.
Світланка витерла Равлика рушником, загорнула у велику носову хустину й поклала до маленької іграшкової коляски, наспівуючи:
– Баю-бай, баю-бай!
Незабаром вона й сама лягла в ліжко і спокійно заснула. Равлик тихо плакав у ляльковій колясці. Мило боляче щипало йому очі, він не міг поворухнутися, йому було задушно й незручно. Равлик не стулив очей за цілу ніч, з острахом очікуючи наступного дня.
Вранці мама розбудила Світланку. Дівчинка потягнулася, потім рвучко схопилася з ліжка й підбігла до коляски:
– Павлику, підйом! Ходімо вмиватися!
Світлана взяла Равлика й попрямувала до ванної:
– Спочатку ми почистимо зубки.
– Із ким це ти розмовляєш, Світланко? – здивовано запитала мама, зазираючи до ванної.
– Це Павлик, ми з ним будемо чистити зубки, – відповіла Світлана, показуючи зубну щітку з пастою.
– Равлик? Звідки він у тебе?
– Я вчора знайшла його на майданчику. Це мій синочок Павлик. Він дуже слухняний. Він добре їсть і любить умиватися з милом. Я гойдала Павлика на гойдалці та стрибала з ним через скакалку, – розповідала Світлана.
– Покажи мені його. Він іще живий? Невже ти не розумієш, що ти мучиш його? Равлик – не іграшка, це жива істота. Він не їсть їжі, до якої звикла ти. Його не можна мити з милом. Йому не потрібно чистити зуби.
– Мені теж не подобається мило! Але ти чомусь примушуєш мене вмиватися, – відповіла Світлана.
– Ти – людина. Для твоєї шкіри мило корисне. Подивись, яке ніжне тільце в равлика. Бачиш, який у нього міцний будиночок, він захищає равлика, бо його дуже легко поранити. Йому, напевне, було дуже боляче від твоїх забав.
– Я не хотіла завдавати йому болю, – схлипнула дівчинка.
– Не плач, доню, ми віднесемо равлика туди, де ти його знайшла. Будемо сподіватися, що він не загине, – заспокоїла доньку мама.
Дорогою до дитячого садка мама тихо сказала Світлані:
– Кожна жива істота на цій землі має своє місце, свій рідний дім. Ми не повинні завдавати шкоди нікому, не можна втручатися в чуже життя. Дуже легко нашкодити маленькому беззахисному створінню й навіть згубити його. Бог довірив людям землю для того, щоб вони володіли всім, що її наповнює. Людині дані розум і серце, щоб правильно керувати всім тим природним багатством, яке її оточує.
– Мамусю, я ніколи більше не буду чіпати ні равликів, ні метеликів, ні коників. Я не буду лякати птахів, не буду даремно зривати квіти й листя. Я берегтиму й захищатиму все живе, – пообіцяла Світлана, дивлячись мамі у вічі.
– І не забувай дякувати Богові за те, що Він подарував тобі все це.
Мама з дочкою підійшли до дитячого садка.
– Де ти знайшла цього равлика? – запитала мама.
– Ось тут, біля паркану, – відповіла дівчинка.
– Отже, він приповз із того боку, де росте дикий виноград. Там ми його й залишимо. Повзи, равлику, до себе додому. Ми тебе більше не чіпатимемо.
Маленький Равлик поповз по гілці рідного куща винограду. Він думав: «Який прекрасний мій дім! Цей кущ – найкращий у світі, найгарніший, найчудовіший! І мені дуже подобається паркан, він так надійно захищає мене. Я більше не буду підповзати до дірки, я тепер знаю, що цікавість та заздрість не доведуть до добра».
