У хаті було тихо. Олекса, Ліза та Василь сиділи по різних кутках. Олекса намагався щось читати, Василь гортав альбом із фотокартками, Ліза вишивала, але нитки увесь час або рвалися, або плуталися. Діти вчора посварилися. Усе почалося через дурницю – Олекса взяв без дозволу Лізині фарби. Ліза образилася й обізвала його, Василь утрутився – перепало і йому. Діти кидали одне одному обвинувачення, згадуючи минулі сварки й непорозуміння. До вечора вони розсварилися остаточно. Ні умовляння мами, ні суворі зауваження батька не могли помирити їх.
З учорашнього дня йшов дощ – на вулицю не вийдеш. Насуплені, не дивлячись одне на одного, діти сиділи вдома. Зрідка вони поглядали на дідуся, який, примостившись біля столу, порпався з валізою. Василь не витримав перший:
– Діду, що ти робиш?
– Та от хочу вам дещо показати. Ідіть-но сюди.
Ліза та Олекса підійшли і теж сіли за стіл. Дідусь звернувся до дітей:
– Я не збираюся вас ані сварити, ані мирити, але я хочу поставити вам кілька запитань. Як ви гадаєте, що таке віра?
Олекса відповів перший:
– Це довіра до Бога, знання, що Він є, що Він любить нас.
– А як ми дізнаємося, вірує людина чи ні?
Василь знизав плечима:
– Та це відразу видно. Віруючий намагається не грішити, ходить до церкви, молиться.
– Виходить, віра має бути помітною, я правильно зрозумів? – перепитав дідусь.
– Так, – відповіли діти хором.
– А тепер дивіться та слухайте мою розповідь. – Дідусь витяг із під столу валізу, на якій було намальовано червоного хреста. – Як ви гадаєте, чия це валіза?
– Лікаря Айболита! – крикнув Василь.
– Ой, дідусю, ти знову нам дитячі казочки розповідатимеш? – обурився Олекса.
– Я вважаю, що іноді це корисно. Слухайте мою історію, продовжував дідусь. – У лісі сталося страшне лихо – маленьке Зайчатко зламало ніжку. Воно лежало під деревом і гірко плакало. Мама-зайчиха бігала коло нього, але нічим не могла зарадити. Сорока вже полетіла за лікарем, і тепер усі звірята – і Білочка, і Їжачок, і Борсучок нетерпляче поглядали на лісову стежинку: чи не поспішає добрий лікар на допомогу Зайчаткові? Раптом вони побачили, що поміж ялинок і беріз мигнуло щось біле.
– Іде, іде! Айболить іде! – закричала Білочка.
Але це був не Айболить – на галявинці показався Ведмедик у білому халаті, а в руках він тримав валізу з намальованим на ній червоним хрестиком.
– Ой, Мишко! Який ти схожий на лікаря Айболита! – сказав Їжачок. – І валіза в тебе така сама, як у нього.
– Мишко, ріднесенький, допоможи моєму синочкові! Він зламав ніжку, вилікуй його скоріше! – підбігла до Ведмедика Зайчика. – Відкривай свою валізу, діставай ліки.
Ведмедик повільно підійшов до Зайчати, подивився на зламану ніжку і похитав головою:
– Не знаю, чи зможу я допомогти. – засумнівався він.
– Як так? – розгублено запитала Білочка. – У тебе і халат білий, і валіза з хрестиком, ти такий схожий на лікаря, чому ж ти не можеш вилікувати бідолашне Зайча?
– Відкривай хутчіш валізу, ми самі подивимося, чим можна допомогти нашому другові, – вимогливо промовив Борсучок.
Ведмедик неохоче відкрив валізу.
…Промовивши ці слова, дідусь відкрив валізу, яка лежала перед ним на столі. Діти, схилившись над нею, здивовано зойкнули:
– Отакої! От так лікар!
– У Мишковій валізі лежало велике дзеркало, гребінець, зубна паста і зубна щітка, якісь блискучі прикраси – і жодних ліків, так само як і в цій валізці, – продовжував дідусь свою розповідь. – Звичайно, Ведмедик не зміг допомогти бідолашному Зайчаті, він був тільки схожий на лікаря, а насправді лікарем не був. Мати валізу із хрестиком – це ще не означає бути лікарем. А тепер заплющте на хвилинку очі та не підглядайте.
Діти замружилися, а коли дідусь дозволив знову відкрити їм очі, вони побачили, що на валізці вже немає хрестика, а є слово «ВІРА», написане великими літерами. Дідусь продовжив бесіду:
– Коли я запитав у вас, як можна дізнатися, віруюча людина, чи ні, ви відповіли, що це відразу видно – віруюча людина намагається не грішити, молиться, ходить до церкви, тобто намагається показати, що вона – віруюча. Правильно?
– Та-ак… – нерішуче промовив Олекса.
– А тепер будьте особливо уважні, я скажу вам щось дужі важливе. Це дуже добре, коли людина намагається так показати свою віру – гарними вчинками, зразковою поведінкою. – Дідусь устав і пройшовся з валізою по кімнаті. – Я показую людям, що в мене є віра. Але кого я вам нагадую?
– Ведмедика з його лікарською валізою, – тихо сказала Ліза,
– Давайте перевіримо, що тут усередині, – запропонував дідусь.
Відкинувши кришку, він почав діставати коробочки, на яких були написані слова: «СВАРКИ», «ГНІВ», «ЗАЗДРІСТЬ», «НЕПРАВДА», «ГОРДІСТЬ», «ПЛІТКИ», «НЕПОСЛУХ».
– Чи знайомі вам ці речі?
Діти мовчали…
– Я не ображу вас, якщо скажу, що все це дуже добре знайоме вам. Вибачайте, але я нагадаю вам учорашні події. Із чого все почалося?
Діти задумалися. Олекса взяв коробочку з написаним на ній словом «ЗАЗДРІСТЬ».
– Я вирішив узяти Лізині нові фарби, бо вони краще за мої, я позаздрив їй.
– А я, коли побачила, що він малює моїми фарбами, розлютилася на нього, – сказала Ліза і взяла коробочку з написом «ГНІВ», а згодом додала, почервонівши:– Тут іще не вистачає слова «ЖАДІБНІСТЬ».
– І «ПЛІТКИ» – додав Василь. – Це я в усьому винний, я пішов і сказав Лізі, що Олекса узяв фарби.
– І вийшла «СВАРКА», а потім «ГОРДІСТЬ» і «НЕПОСЛУХ», коли ми не хотіли миритися і просити одне в одного прощення, – сумно сказала Ліза.
– Давайте зараз помиримося! – витираючи сльози, запропонував Василь і обійняв сестру. Діти з радістю попросили прощення одне в одного. Дідусь, усміхаючись, спостерігав, як світлішали їхні обличчя й починали сяяти очі. Після примирення Василь раптом запитав у дідуся:
– А Зайча, що з ним?
– Не турбуйся, усе гаразд. Незабаром прийшов справжній лікар Айболить із справжньою валізою, в якій були всі необхідні інструменти та ліки. Лікар вилікував Зайча, і воно тепер абсолютно здорове й щасливе.
