– Іди-но сюди! – покликав Олекса Лізу до вікна. – Дивись, що Василь виробляє.
Ліза визирнула у вікно й засміялася. Молодший братик, озброївшись довгим кийком, воював із своєю тінню. Він наступав на неї то однією, то другою ногою, стрибав із розгону. Василь гнався за нею, бив її шпичаком своєї зброї, проте тінь тікала, залишаючись неушкодженою! Олекса відчинив вікно навстіж і запитав брата:
– Ти що там робиш?
– Не бачиш, б’юся з тінню!
– І як? Вдається?
– Ще б пак! Вона боїться і хоче від мене втекти. Вона навіть стала набагато меншою, – з упевненістю заявив Василь.
– Невже? – засумнівався Олекса.
Василь показав дві глибокі смуги на землі:
– Поглянь! Я зранку відміряв її довжину. Бачиш, наскільки вона стала коротшою?
– І ти думаєш, що тінь покоротшала, бо ти з нею бився?
– Авжеж! А як інакше?
– Сонце ж піднялося вище! – засміявся Олекса.
– Ні! Я її просто перемагаю – вона боїться мене і зменшується! – і Василь знову накинувся на тінь із своїм кийком. Олекса з Лізою перезирнулися.
– Васильку, – не відступав Олекса, – це марна праця. Тінь зменшується, бо сонце здійснює свій звичайний шлях. Зранку тінь довша, бо сонце знаходиться низько над обрієм і його промені світять під певним кутом. А коли воно піднімається вище, цей кут змінюється, і твоя тінь стає коротшою. Тож немає сенсу боротися з нею. Це не твоя справа – вкорочувати тінь. Це робота сонця.
– Але я не хочу, щоб у мене була тінь! – вередливо відкопилив губу Василь й штиркнув кийком тінь, – вона мені набридла!
– А ти повернися обличчям до сонця. Ти бачиш тінь, коли стоїш спиною до сонця і дивишся униз.
Василь крутнувся на одній нозі й замружився.
– Дивись, твоя тінь вже позаду. Нехай тепер вона тебе наздоганяє, а не ти її, – засміявся Олекса.
Ліза, яка досі мовчки спостерігала за хлопцями, сказала:
– Знаєте, про що я подумала? Мені тепер зрозумілий вірш із Біблії, в якому говориться, що ми, дивлячись на Ісуса Христа, можемо ставати схожими на Нього. Боротьба Василька з тінню дужу подібна до нашої боротьби з гріхом. Ми так прагнемо позбутися його, нападаємо на нього, б’ємо і радіємо, коли бачимо, що він стає меншим.
– А хіба це погано? Адже ми маємо перемагати гріх. Так учать у недільній школі, – зауважив Олекса.
– Так, це правильно. Але дуже часто люди не знають, або забувають, що цю боротьбу ведемо не ми, а Христос. Так само, як Василь не знав, що спекатися тіні можна, варто лише повернутися обличчям до сонця, а не битися з нею.
– Виходить, немає сенсу боротися з гріхом? – обурено запитав Олекса.
– Боротися з гріхом, стоячи спиною до Ісуса, так само безглуздо, як боротися з тінню, повернувшись спиною до сонця, – впевнено відповіла Ліза. – Нам треба повернутися обличчям до Господа й дивитись на Нього. Наш гріх, немов тінь, залишиться позаду.
– Хіба ми зможемо бути схожими на Ісуса Христа, якщо будемо просто дивитися на Нього? – заперечив Олекса.
– Бог дав Своїм дітям дивовижну здатність: поглядаючи на Ісуса й пізнаючи Його, перетворюватися й ставати схожими на Христа. І християни перемагають гріх не тому, що хочуть освятитися, а тому, що Бог освячує їх, – промовила Ліза.
Вона розгорнула Біблію й прочитала вірш на підтвердження: «Ми ж відкритим обличчям, як у дзеркало, дивимося всі на славу Господню, і зміняємося в той же образ» (Друге послання до коринтян, глава 3, вірш 18).
Олекса зістрибнув із підвіконня й намалював на землі сонячне коло з променями і кумедного чоловічка.
– Виходить, що, рухаючись у бік сонця, чоловічок наближується до нього. І, пізнаючи Ісуса, ми наближуємось до Нього. Але, не дивлячись на всі намагання, ми ніколи не зможемо зовсім не грішити, так само як не можемо позбутися своєї тіні.
Ліза погортала Біблію:
– Наше тіло завжди буде відкидати тінь, бо сонячні промені не можуть пройти крізь нього. Так і з гріхом: доки ми живемо в тілі, гріх буде присутній у нашому житті – тіло буде «відкидати» тінь. «Коли ж кажемо, що не маємо гріха, то себе обманюємо, і немає в нас правди! Коли ми свої гріхи визнаємо, то Він вірний та праведний, щоб гріхи нам простити, та очистити нас від неправди всілякої» – так написано в Першому посланні Івана, у першій главі, у сьомому та восьмому віршах.
Василь, який увесь цей час уважно слухав розмову брата з сестрою, плеснув у долоні й радісно вигукнув:
– А я знаю, де не буде тіні! У Золотому місті! Пам’ятаєш, Лізо, ти читала мені книжку? Там не буде сонця, там скрізь буде світло. Виходить, і тіні не буде.
– Так, і гріха там не буде. Бог освятить нас повністю, і наші тіла будуть безгрішні, – підтвердила Ліза. – І всі ті, хто прийняв Христа, зустрінуться в цьому прекрасному місті.
Ліза обійняла братика за худенькі плечі:
– То що, будеш боротися з тінню?
– А як же! – радісно відповів Василь. – Тепер я знаю, як це робити!
І на прощання стукнувши тінь кийком, він повернув до сонця свого кирпатого носа.
