– Ну от на цій галявинці ми й перепочинемо, – сказав дідусь і поклав свого кошика на траву під берізкою.
Олекса, Ліза та Василь розмістилися поряд із ним.
– Покажіть-но мені свій здобуток, грибники, – посміхнувся дідусь. – Поганок не назбирали?
– Та ні, ми гриби знаємо! – засміялися діти.
– Бачу, що знаєте. Моя наука не була марною. Тепер відпочинемо трохи й підемо додому. Мабуть, бабуся зрадіє, коли побачить ваші кошики.
Дідусь витяг із свого кошика кілька яблук:
– Пригощайтеся, а я вам казочку розповім.
– Але ж ми вже великі, діду, – образився Олекса.
– Ця казка не проста, а з секретом. Слухайте. Жив собі Їжак. І було в нього чотири сини: старший – Тишко, середній – Мишко, та малюки-близнюки Стецько та Грицько. От підросли вони, і настав час йти їм у ліс та запаси робити на зиму. Дала мати кожному по кошику, а татові Їжаку – велику верейку. І пішли вони по гриби. Грицько й Стецько так і кинулися наввипередки, аби більше грибів назбирати. Але тато Їжак зупинив їх і каже: «Перш ніж у ліс іти, я вам щось покажу».
І повів їх тато на галявину, де на одному дубі висів величезний плакат. На ньому були намальовані різні гриби з назвами, а вгорі надпис: «Їстівні гриби». На іншому дубі теж висів плакат, на якому зверху було написано: «Отруйні гриби».
– Подивіться уважненько на ці плакати і запам’ятайте, які гриби їстівні, а які отруйні. А потім ідіть, збирайте. Коли наповните свої кошики, повертайтесь сюди, на цю галявинку, – наказав тату й попрямував із своєю верейкою до лісу.
Грицько поглянув на перший плакат, поглянув на другий і хихикнув:
– Їстівні, отруйні… Піду, назбираю, а там розберемося.
І побіг Грицько в ліс.
Стецько поглянув на перший плакат, поглянув на другий та охнув!
– Ох, який грибочок гарненький, червоненький, у цяточку! Му-хо-мором зветься. От такі я й збиратиму. Не може бути, щоб такий гарний гриб був отруйним. Це, мабуть, художник помилився, коли плакат малював.
І попрямував Стецько до лісу.
Мишко подивився на перший плакат, прочитав усі назви грибів, подивився на другий, теж прочитав усі назви.
– Хіба все запам’ятаєш? – зітхнув він і теж пішов у ліс.
А Тишко кілька разів уважно подивився на плакати, усе прочитав, усе запам’ятав і теж пішов услід за братами.
Тато Їжак повернувся зі своєю верейкою на галявину й став чекати на синів. Першим повернувся Грицько, потім Стецько, за ним Мишко й нарешті з лісу вийшов Тишко.
– Ну, хлопці, покажіть-но, що ви назбирали, – сказав тато Їжак. Він узяв кошик Грицька і висипав гриби на травицю. – Ай-яй, Грицько! Ти приніс чотири мухомори, три бліді поганки та два десятки отруйних опеньок. Це все погані гриби! Хіба ти не бачив, що було намальовано на плакатах?
Потім тато Їжак узяв кошик Стецька, а там – самісінькі мухомори.
– Ай-яй, Стецько! Та хіба ти не бачив, що мухомор був намальований на плакаті під назвою «Отруйні гриби»? Ну, Мишко, показуй, що там у тебе. Так, лише три грибочки, проте всі їстівні: підберезник, підосичник та маслюк. Але чому так мало?
– Та я щоразу, як знаходив грибок, повертався до плакатів І перевіряв, їстівний він, чи отруйний, – відповів Мишко.
– А що в Тишковім кошику? Дивіться, діти, які чудові гриби знайшов ваш брат: білі, підосичники, підберезники, лисички, опеньки, сироїжки. Молодець, Тишко. Як це тобі вдалося? – спитав тато сина.
– Я все уважно прочитав на плакатах і запам’ятав. Я добре знав, які мені гриби потрібні, а які ні. Тепер я вмію розрізняти їстівні гриби й отруйні.
І тато Їжак похвалив Тишка, – закінчив дідусь свою казочку.
– А де ж секрет? – спитав Олекса.
– Буде тобі зараз секрет, – посміхнувся дідусь. – Василю, бачиш, ондечки під ялинкою росте мухомор. Принеси-но мені його сюди.
Дідусь дістав із свого кошика великого гарного білого гриба.
– Дивіться, ось у мене два гриба: боровик та мухомор. Який з них їстівний, а який отруйний?
– Ну, так це всі знають, – розчаровано сказав Олекса.
– А звідки ти дізнався, що це так?
– Ти, діду, нас навчив.
– А чому ви мені повірили?
– Ти ніколи не кажеш неправди, – відповіла Ліза.
– І ти, мабуть, не хотів, щоб ми отруїлися, – додав Олекса.
– Але в моїй казочці тато Їжак теж не брехав їжачкам, однак тільки Мишко та Тишко назбирали їстівних грибів. Що їм допомогло? Олексію, як ти гадаєш?
– Тишкові допомогло те, що він навчився відрізняти поганий гриб від доброго. А Мишкові допомогло те, що він кожного разу повертався та порівнював свої гриби з намальованими на плакатах.
Дідусь схвально хитнув головою й сказав:
– Молодець, правильно. Ти щойно сказав: «добрий гриб» та «поганий». А як ти відрізняєш добре від поганого?
Тут утрутився Василь:
– Добре – це коли добре!
Усі дружно розсміялися. Дідусь витер очі хустинкою й спитав ще раз:
– Усе ж таки, як можна навчитися відрізняти добро від зла?
Діти змовкли. Ліза раптом узяла дідуся за руку й відповіла:
– Я розгадала твій секрет. Ти кажеш про Біблію. Повз неї можна пробігти, як це зробив Грицько. Їй можна не повірити, як не повірив Стецько. З нею можна познайомитись і постійно повертатися до неї, як повертався Мишко. А можна читати її, вивчати і знати, як знав Тишко.
Дідусь обійняв Лізу:
– Молодець, онуко!
– А хіба в Біблії написано про гриби? – спитав Василько.
– Ні, онучок, – засміявся дідусь. – Але уяви собі, що ми робимо у своєму житті добрі справи та погані. Перші йдуть нам на користь, а другі отруюють нас. От подивись: білий гриб. На що він схожий? Він такий чистий, міцний, надійний.
– Мені здається, це віра, – тихо промовила Ліза. А підосичник – це любов.
– Чому? – спитав Олекса.
– Він дуже гарний, прямий, високий.
– А підберезник?
– Це надія, – поміркувавши, відповіла Ліза.
– А шампіньйон? – не вгамовувався Олекса.
– Це правда, істина. Він чистий, білий. Він лишається чистим, пройшовши крізь землю. Він навіть може пробити асфальт. Це правда, яка перемагає.
Дідусь кивнув головою:
– Вірно, онуко. А є іще один гриб, дуже схожий на шампіньйон. Тільки він не такий білий, а трішечки зеленкуватий, та ще спідничка на ньому така собі чепурненька. Цей гриб дуже отруйний, я розповідав вам про нього.
– Бліда поганка, – здогадався Олекса. – Вона схожа на правду, але це брехня.
– Як цікаво! – сказав Василь. – Я б ніколи не додумався. Давайте ще!
– А опеньки? – підморгнув дідусь.
– Це дружба! – хором закричали дітлахи.
– А погані опеньки?
– Це компанія, з якою краще не знатися.
Олекса замислився:
– А сироїжки?
Ліза, трохи поміркувавши, відповіла:
– Це ввічливість.
– Ввічливість? Чому? – здивувався Олекса.
– Розумієш, вони всі різні: жовті, зелені, рожеві, фіолетові. Усі вони дуже гарні, прості та не ховаються. Але вони дуже крихкі й не виносять брутального поводження.
– Так, – промовив Олекса, – моя ввічливість від грубого ставлення враз розсипається.
Дідусь заспокоїв Олексу:
– Не сумуй. От подивись на лисички. Що вони тобі нагадують?
– Посмішку, сміх, гумор, радість.
– Саме так! – підтримав Василь брата, – на них просто приємно глянути.
Дідусь потріпав його по рудій чуприні:
– А знаєш, що є й отруйні лисички? Це, мабуть, пустий сміх, злий гумор, дурні жарти.
Ліза посміхнулася:
– Як добре, що в наших кошиках тільки дружба, любов, надія та ввічливість!
Дідусь скомандував:
– А тепер – додому! Потішимо бабусю такими знахідками. Діти підхопили свої кошики і попрямували стежкою додому.
Василь обернувся і сказав мухомору, що лишився лежати на галявині:
– Ти вважаєш, що ти найгарніший, найголовніший, найважливіший? А насправді ти – просто пихатість. І ти нам не потрібен. Прощавай, мухоморе!
