Напередодні маминого дня народження Андрій отримав двійку з математики.
Йому дуже не хотілося засмучувати маму, і тому він вирішив виправити оцінку. Озброївшись червоною ручкою та лезом, Андрій узявся за справу. Він уперше в житті зважився на таке і через брак досвіду на місці двійки в нього виникла жахлива дірка. Іншого не залишалося, як видерти аркуша. Увечері мама не перевірила щоденник, а наступного дня, у п’ятницю, вчителька зібрала всі щоденники на перевірку. Вона одразу помітила, що в щоденнику Андрія бракує сторінки. І коли Андрій отримав його перевіреним, то побачив, що там знову стоїть величезна двійка та ще й зроблено запис: «Ваш син обманює вас і мене. Прошу терміново прийти до школи».
З важким серцем ішов Андрій додому. У його портфелі лежав подарунок для мами – люстерко в красивій рамочці, яку він зробив власноруч. І ще один «подарунок» – жирна двійка і запрошення батьків до школи. І все це саме сьогодні! «Я не можу показати мамі щоденника. Я взагалі не можу показати його вдома!» – у розпачі думав Андрій.
А вдома царював святковий настрій. Бабуся з мамою прикрашали торт і тістечка. Тато ставив у холодильник лимонад, апельсини та інші смачні речі. Андрій одразу кинувся йому допомагати. Потім вони з татом розкладали великий стіл і допомагали бабусі накривати його. О шостій годині почали збиратися гості. Прийшов мамин брат із родиною, мамині колеги з роботи, татів начальник зі своїм сином. Усі вітали маму, казали, як її шанують. Мама була радісна й трохи зніяковіла. Вечір пройшов добре. Татів начальник розповідав різні цікаві історії. Коли гості розійшлися, а хазяї вимили посуд й склали стіл, мама підійшла до Андрія, обійняла його і сказала:
– Дякую, синку, за твій подарунок. Мені здається, що у твоєму люстерку я на десять років молодша й у сто разів вродливіша.
Андрій довго не міг заснути через сором і відчай. Вранці він не знав, що робити зі щоденником. Він заховав його, засунувши в рукав куртки. Коли мама запитала, як справи в школі, Андрій відповів, що все гаразд. Мама попросила щоденник, щоб розписатися в ньому, але Андрій удав, нібито шукає його й ніяк не може знайти.
– Мамусю, я, мабуть, забув його в школі. У понеділок принесу, – збрехав він.
Потім Андрій вийшов на подвір’я, зайшов за будинок і закопав щоденник у заметі біля сараю. На серці в нього лежав тягар. Друзі кликали його грати в сніжки й кататися на санчатах, але Андрій не хотів. Він трохи повештався вулицею і повернувся додому. Так проминула субота, такою ж безрадісною видалася й неділя.
Із завмираючим серцем прийшов Андрій у понеділок до школи. Учителька запитала:
– Чому не прийшли твої батьки?
– Сьогодні вони не можуть. Мама сказала, що прийде завтра, – знову збрехав Андрій.
– Добре, я почекаю до завтра, – відповіла вчителька.
Після уроків Андрій не квапився додому. Ішов сніг, було холодно й хмарно. «Що робити? Що робити? – думав хлопчик. – Я не можу сказати вдома, що я всіх обманював! Я не можу сказати, що закопав щоденник у сніг. Мамі буде соромно, що в неї такий син, А тато… Він ніколи більше не повірить мені. Вони не зможуть любити мене. Адже я їм збрехав!»
Андрій ішов і плакав. Сніг танув у солоних струмочках, що текли по його обличчю. «Придумав! Я захворію, не піду завтра до школи, а потім… Потім буде видно!» – Андрій почав їсти сніг, зняв шапку й шарф, розстібнув куртку. Він дуже змерз.
– Де ти так довго був? – спитала мама. – У тебе якесь дивне обличчя. Що з тобою?
– Нічого, – відповів Андрій. – Нас затримали в школі. Я змерз і втомився.
Він не захотів обідати, роздягнувся й ліг у ліжко. Йому хотілося заснути, щоб забути про все: про двійку, про щоденник, про вчительку і він заснув важким сном. Увечері Андрій прокинувся від того, що боліла голова. Мама поміряла температуру – 38,5. Зранку прийшов лікар і сказав, що в хлопчика ангіна. В Андрія дуже боліло горло. Ліки, які виписав лікар, були гіркі й відразливі, але Андрій не помічав цього, бо думав лише про одне: йому не потрібно йти до школи!
Два тижні хлопець хворів. Наприкінці другого тижня його прийшли провідати однокласники й розповіли чудову новину: їхня вчителька пішла у відпустку, бо в неї мала народитися дитина. Андрій від радості аж підстрибнув на ліжку.
Повернувшись після хвороби до школи, Андрій з новими силами взявся за навчання й незабаром надолужив пропущене. Мамі він сказав, що щоденник пропав і його не можуть знайти. Мама дала гроші, й Андрій купив новий. Так поступово все забулося, тільки іноді Андрію раптом ставало гірко й соромно.
Весна того року була стрімкою та кипучою. Сніг зійшов дуже швидко, бруньки на деревах ніби вибухали й одразу перетворювалися на листочки. Весна принесла свої турботи: город, сад, двір – усе це чекало на дбайливі руки господарів. Андрій допомагав батькові – обкопував дерева, фарбував паркан, прибирав сміття.
Того дня, закінчивши роботу, мама, тато й Андрій присіли на лавочці у дворі. Тато мріяв, як вони поїдуть у серпні на море. Аж раптом до них підбіг їхній собака Пірат і, поклавши біля ніг Андрія щось орудне й мокре, віддано гавкнув і подивився хлопчикові у вічі.
– Що це ти притягнув, Пірате? – зацікавився батько.
Андрія наче морозом пройняло. Біля його ніг лежав старий щоденник. Мама уважно подивилася на сина й сказала:
– Здається мені, я знаю, що це. А ти, синку, впізнаєш?
Андрій щось промимрив у відповідь.
– Що відбувається? – поцікавився батько.
– Давно, ще взимку, за досить загадкових обставин у нашого сина зник щоденник, – сказала мама. – І зараз наш пес знайшов його й повернув власникові. Тільки я не бачу радості на його обличчі.
Андрій, понуривши голову, згорав від сорому.
– Чи знаєш, синку, що таке «чорний ящик»? – почекавши, запитав тато.
Андрій, ковтаючи сльози, заперечно хитнув головою.
– Такий ящик є в кожному літаку. Це такий апарат, який запитує всі команди командира екіпажу, розмови штурманів, пілотів. І якщо трапляється катастрофа, серед уламків літака шукають цей ящик, то в ньому залишається запис останніх слів членів екіпажу. І за цим записом фахівці визначають причину катастрофи. Запис у чорному ящику дуже важливий – він допомагає знайти й усунути причини, через які сталося лихо. У такий спосіб можна відвернути можливість катастроф у майбутньому.
Батько почав перегортати мокрі сторінки, які позлипалися.
– Поки що все нормально… Чотири, п’ять, п’ять, ще дві четвірки. Ось останній запис. Двійка та запрошення до школи,
Андрій не витримав і розплакався:
– Я не хотів. Я не міг! У мами був день народження, я не хотів її засмучувати.
– І ти вирішив, що обман кращий за правду?
– Я розумів, що це погано, але я не міг!
– Але наступного дня в мене не було дня народження, чому ж ти не зізнався тоді?
– Я обманув вас, я боявся, що ви не пробачите мені цього. Я думав, що коли ви про це дізнаєтеся, то не будете мене любити, – плакав Андрій.
– Те, що ти зробив, дуже погано, – сказав батько, поклавши руку на плече сина. – Але запам’ятай: ані я, ні мама ніколи не розлюбимо тебе, бо ти наш син. Але ми відповідаємо за тебе, за те, яким ти виростеш, тому повинні навчити тебе казати правду, навіть якщо тобі дуже важко зробити це.
– Знаєш, Андрію, правда має одну дуже гарну якість: її важко приховати. Ніколи не ховай її. Брехня – небезпечна річ, вона позбавляє людину миру та спокою. Пригадай, скільки гірких хвилин ти пережив через цю двійку. Вона не варта цього, – додала мама.
– Я ніколи не буду обманювати вас, – пообіцяв Андрій. – Дякую тобі, Пірате, – хлопчик обійняв собаку. – Якби ти знав, як ти мені допоміг!
