Ми з Катрусею випірнули з підземного переходу й мерщій рушили до автобусної зупинки. Проте нам довелося зменшити швидкість, бо ми з прикрістю побачили, що від зупинки саме «відчалював» наш сорок п’ятий номер – великий жовтий «Ікарус», який ми називали «рипуче коліно». Таку назву автобус отримав через те, що складався з двох половинок, з’єднаних «гармошкою». На поворотах ця «гармошка» зітхала, кректала й рипіла на різні лади. Поворотів було багато. Автобус їхав повільно та незграбно. За цим самим маршрутом ходив також інший автобус, який називався «таксобус». Цей новий київський винахід відрізнявся від «рипучого коліна» – це був гарний комфортабельний автобус, але з подвійною платою за проїзд. Саме з цієї причини він ніколи не був переповнений. Підійшовши до зупинки, ми побачили, що до неї під’їхав червоний таксобус. Зазвичай ми на ньому не їздили, нам не хотілося платити зайві гроші. Люди, що підходили до зупинки, теж не поспішали сідати в нього.
Аж раптом ми з Катрусею помітили, що до лобового скла прикріплено аркуш паперу, на якому великими літерами написано: «Ціна за проїзд – 20 копійок». Ми не повірили власним очам і вирішили спитати кондуктора, чи правда це. І кондуктор, і водій, усміхаючись, підтвердили, що нам не привиділось і що вартість проїзду – 20 копійок. Ми купили квитки й увійшли в автобус. Він був порожній, тому ми сіли на найкращі місця й задивилися у вікно. Того осіннього ранку погода була не надто весела – мжичив дощ, небо було важке, сіре. На зупинці зібралося багато людей, котрі стояли, піднявши коміри, та з недовірою дивилися на аркуш паперу на лобовому склі таксобуса. Ніхто не заходив…
– Мамо, а чому вони стоять? Чому не сідають в автобус? – запитала Катя.
– Вони чекають на «рипуче коліно».
– Але ж на аркуші написано, що квиток коштує стільки ж, чому вони не заходять сюди?
– Вони не вірять написаному, – відповіла я доньці.
– Та вони ж можуть запитати в кондуктора чи в нас! Давай-но покличемо їх! – запропонувала Катруся й почала розмахувати руками, запрошуючи людей до автобуса. Кілька чоловік підійшли до кондуктора, а потім увійшли й сіли в м’які крісла. До дверей несміливо потяглися найрішучіші пасажири. Вони зупинялися на сходах і з’ясовували в кондуктора, скільки коштує квиток. У цей час до зупинки під’їхало довгоочікуване «рипуче коліно». Уся юрба кинулася на штурм дверей.
– Мамо, дивися! – закричала Катя. – Навіть ті, хто вже збирався увійти до нашого автобуса, побігли разом з усіма. Навіть ті, хто вже стояв на сходах, вийшли і юрмляться там!
Наш таксобус від’їхав від зупинки. Озирнувшись, ми бачили, як «рипуче коліно» хитається й нахиляється, приймаючи все нових і нових пасажирів.
– Але чому вони не схотіли їхати з нами? Адже вони б нічого не втратили, а їхали б у хорошому автобусі… – задумливо сказала Катя.
На кожній зупинці повторювалося те саме. Люди з недовірою поглядали на аркушик на склі таксобуса, а угледівши «рипуче коліно», кидалися до його дверей.
– Але ж те, що написано на аркуші, правда! Чому ж вони не вірять? Як можна довести людям, що це правда? – спитала в мене Катя.
– Єдиний доказ тому – те, що ми з тобою їдемо в цьому автобусі за 20 копійок. Потрібно просто зайти в нього та їхати. Але кожен вибирає сам, на чому їхати й кому вірити.
Ця ситуація нагадує мені ставлення людей до Біблії. Багато хто не вірить їй, навіть не роблячи спробу дізнатися, про що вона говорить. Деякі відмовляються від неї, думаючи, що Бог вимагатиме від них щось неможливе. А решта просто вибирають те, що всім відоме й перевірене на власному досвіді. І сідають на «рипуче коліно»… Як усі…
Не можна довести, що Біблія правдива. Не можна довести, що Бог є, що Ісус помер за наші гріхи. Не можна довести, що ми маємо вічне життя. Єдиний доказ тому – наша віра.
Ми віримо Богові й Біблії. Ми їдемо в «гарному автобусі». Приєднуйтесь до нас!
