«…Нехай він цілує мене поцілунками уст своїх, – бо ліпші кохання твої від вина!» Пісня над піснями 1:2
Пісня над піснями є невеликою за обсягом книгою, яка по-особливому привертала увагу багатьох людей Божих протягом сторіч. Деякі з них зовсім не розуміли того, на якій підставі ця книга взагалі увійшла в канон Святого Письма. Мені часто доводилося чути висловлювання з цього приводу навіть тих людей, які, на мою думку, мали мислити по-іншому. Вони говорили про те, що не бачать абсолютно нічого духовного в цій невеликій книзі й не зовсім упевнені, що вона дійсно має право вважатися частиною натхненного Слова Божого. Проте, що б хто не говорив, сучасна Церква не вирішує, яка книга повинна входити в канон, а яка повинна бути виключена з нього. Наш благословенний Господь Ісус Христос іще раз підтвердив цю істину для нас, принаймні, стосовно старозавітних писань.
Книги, які іноді називають апокрифічними, не були включені в єврейський Старий Заповіт, яким Він користувався Сам і про який говорив зі Своїми учнями. Але що стосується інших книг, які пізніше стали канонічними, то вони дійсно пройшли Його Божественну «цензуру», коли Він, маючи на увазі всю книгу, сказав, що Писання не може бути порушеним. Тому в нас не має бути жодних питань або сумнівів стосовно богонатхненності книги Пісня над піснями.
Ісус назвав єврейську Біблію Словом живого Бога. Більше того, у Новому Заповіті зустрічається багато образів, узятих саме з цієї невеликої книги: наприклад, криниця живої води (Ів. 4), жінка з покритою головою (1Кор. 11), дорогоцінний плід (Як. 5:7), наречена без плями й вади (Еф. 5:27), любов не перестає (1 Кор. 13:8), міцна, як смерть, любов (див. Ів. 15:13), розлите миро (Ів. 12:3), Бог, Який, притягує до Себе (Ів. 6:44), пастух, що пасе свою череду (Ів. 10:4-5,27), плід праведності (Фил. 1:11). Хто не побачить у всіх цих порівняннях образів з Пісні над піснями?
Отже, якщо в нас більше немає сумнівів стосовно богонатхненності цієї біблійної книги, то наступним буде питання про її значення. Чому вона знаходиться у Святому Письмі? Багато єврейських учителів уважають, що Бог дав цю книгу, щоб допомогти людям навчитися правильно сприймати і розуміти подружню любов. Вони вважають, що в книзі оспівується особливе блаженство шлюбного життя, і, розуміючи, що вищого стандарту в цьому питанні не існує, ми змушені визнати за книгою право зайняти своє місце в каноні. Подружнє життя в Ізраїлі ґрунтувалося на почутті високої, глибокої й ніжної прихильності, у той час як у навколишніх народів жінка була не більша, ніж річ, служниця або просто об’єкт задоволення для чоловіка, з яким він міг поводитися на власний розсуд. Але в Ізраїлі все було по-іншому. Єврейський дім був місцем, де панували любов і ніжність, і, поза всяким сумнівом, ця невелика книга найвищою мірою сприяла такому стану речей.
Однак згодом ізраїльські чоловіки з розвиненим духовним розумінням зуміли побачити щось значно глибше в значенні цієї книги Соломона; вони розпізнали намір Бога описати взаємну любов, що існує між Яхве й Ізраїлем. Знову й знову у всьому Письмі Яхве порівнюється з нареченим, а Ізраїль – з Його обраною нареченою, і духовні ізраїльські чоловіки за багато років до народження Христа прийшли саме до такого розуміння книги Пісня над піснями. Вони назвали її «Книгою Спілкування». Це книга, що описує Яхве та Його вибраний народ у найбільш благословенному й щасливому спілкуванні. А вже пізніше, з настанням епохи християнства, люди, які володіли здатністю проникати в духовні істини, почали розглядати книгу з двох позицій.
По-перше, вона відображає найпрекрасніші відносини між Христом і Церквою, описуючи серце, що палає ніжністю, піднесений дух нашого Господа, Який відкриває Себе Своїй відкупленій Наречені як її Наречений, її Голова, та її радісний відгук. І, по-друге, розглядаючи книгу дещо в іншому аспекті, можна побачити, що вона відображає стосунки між окремою душею й Христом. Як багато глибоко посвячених святих з радістю вигукували: «Я належу другові моєму, і до мене звернене бажання його»!
Отже, виходячи з вищесказаного, ми повинні розглядати книгу Пісня над піснями з чотирьох позицій. Витлумачуючи її дослівно, ми бачимо вихваляння подружньої любові. Дивлячись на неї з позицій Старого Заповіту, ми бачимо стосунки між Яхве та Ізраїлем. Виходячи з відкуплення, здійсненого Христом, ми бачимо прекрасні стосунки між Христом і Церквою. А вивчаючи її принципи у світлі моральних або духовних законів, ми бачимо її як «Книгу Спілкування» між окремою особистістю й благословенним, прославленим і воскреслим Господом.
Видається дещо важким поєднати в одне ціле деякі окремі частини книги. Це не драма, як, наприклад, Книга Йова, і вона не пропонує нашій увазі окреме зв’язне оповідання. Ця книга швидше за все є збіркою любовної лірики, кожна частина якої є завершеною сама по собі. У ній зображений закоханий, піднесене серце якого виливає зворушливу музику душі. У такий спосіб ми одержуємо цей пісенний букет, кожна фраза якого зображує чудесне спілкування між нареченим і його прекрасною коханою. Та проте за цим усім має стояти якась історія. Які ж події та реальні персонажі лежать в основі написання цієї високої поезії?
Кілька сотень років тому Евальд (Ewald), відомий німецький критик, якого взагалі називають батьком високої літературної критики, припустив, що історія була приблизно такою. На північ від Єрусалима розкинулася мальовнича горбиста місцевість, в якій жила родина, що доглядала за виноградниками царя Соломона. У молоду пастушку, яка жила там, закохався пастух, що, у свою чергу, зачарував її серце. Полюбивши взаємно, вони заприсягли у вірності одне одному.
Але одного разу, проїжджаючи повз виноградник, гарну пастушку побачив цар Соломон, і її краса заполонила його серце. Він вирішив, що повинен домогтися її взаємності, і спробував ніжними словами розбудити в ній почуття до себе. Але пастушка залишалася вірною своєму пастухові. Зрештою, цар наказав силоміць забрати її з винограднику й привезти до палацу, у царський гарем, де знову й знову всіляко намагався домогтися її прихильності, витиснувши з її серця любов до пастуха на пагорбах.
Іноді здавалося, що вона готова була здатися, розуміючи безнадійність свого становища, але потім знову згадувала його, свого друга, якого ніжно кохала, і говорила: «Ні, я не можу забути його… Я належу улюбленому своєму, і його бажання – до мене». Урешті-решт цар Соломон відпустив вродливу пастушку на волю, і вона повернулася до того єдиного, котрого любила.
Таке тлумачення було прийняте багатьма дослідниками Біблії, і, зізнаюсь, я був дещо здивований, дізнавшись, що навіть деякі з моїх духовних братів погоджуються з подібним припущенням, очевидно, не замислюючись про його джерело. Особисто я його відкидаю. На мою думку, така людина як Евальд, котра ніколи не мала глибокого духовного розуміння істини, коли-небудь заглиблювалася в зміст цієї невеликої «Книги Спілкування». Людина, яка заслужила звання батька «найвищої критики» й поклала початок новому підходу в тлумаченні Біблії, що існує й донині та заперечує її натхненність, не сприймається мною як той, кого міг би використати Дух Божий для того, щоб відкрити нам значення цієї біблійної книги.
Є ще кілька причин, з яких я не погоджуюся з припущенням Евальда. Насамперед, він виставляє царя Соломона таким собі «негідником», тоді як, звертаючись до Слова Божого, ми бачимо, що Святий Дух Божий представляє нам його як прообраз Господа Ісуса Христа. Ми можемо побачити, що в Псалмах Соломон зображений як князь миру, котрий замінив на престолі Давида після багатьох років війни, і символізує Христа в Другому приході, Який буде царювати вже як правдивий Князь миру. У Новому Заповіті Господь Ісус говорить: «Цариця з півдня на суд стане з родом оцим, – і засудить його, бо вона з кінця світу прийшла Соломонову мудрість послухати. А тут ото Більший, аніж Соломон!» (Мт. 12:42).
Говорячи про Соломона як про прообраз Христа, я не маю на увазі його як особистість. Про яку б людину не йшлося як про прообраз Христа, ми повинні думати не про те, що вона собою являє на особистісному рівні, а на загальному, так би мовити, офіційному. На офіційному рівні Давид теж був прообразом Христа; а в особистісному плані він був винним у тяжкому гріху, тоді як Ісус був безгрішний. Соломон був винним у дуже серйозному віддаленні від Бога протягом певного періоду свого життя, але на рівні офіційному він представляв нашого Господа Ісуса Христа як Князя миру.
Дух Святий не використовує характер, особистість або предмет, щоб через нього представити в одному випадку Ісуса Христа, а щось грішне й зле – в іншому. Якщо ми погодимося з тим, що саме запропонована Евальдом історія лягла в основу написання книги Пісня над піснями, то нам доведеться погодитися й з тим, що Соломон символізує швидше світ, плоть і взагалі диявола, намагаючись відібрати молоду пастушку в пастуха, який є прообразом Господа Ісуса Христа.
Ще одна причина, з якої я не згідний із припущенням Евальда, полягає в тому, що в цьому випадку нам варто розуміти найбільш прекрасні й піднесені слова царя, з якими він звертається до пастушки, як звичайнісіньке лицемірство й лестощі, а не вираження чистої й святої любові. Адже саме ці слова упродовж століть глибоко торкалися сердець Божих людей, утішаючи їх, даруючи насолоду, розраду й мир їхнім душам. Навряд чи це означає, що вони просто помилялися, або що Дух Святий, Котрий прийшов, щоб відкрити істину, увів в оману або дозволив бути обманутими безлічі дійсно духовних людей протягом багатьох сторіч. Тому я відмовляюся приймати історію Евальда як передумову й причину написання Соломоном його Пісні над піснями.
